Думки про призначення історичного письма бентежать Людину, щонайменше, від часів Античності. Відтак історична студія сприймається то як прагматичний порадник, збірка моралістичних чи виховних взірців, більш-менш безсторонній літопис подій минувшини, специфічне й фахове чтиво високочолих інтелектуалів, а то й як різновид художньої творчості, який вдовольняє вибагливі естетичні смаки чи, навпаки, відповідає запитам широкого загалу. Зрештою, будь-яка історична праця постає в очах читача як загадкова будівля, споруджена за якимось незрозумілим, часом суперечливим, ба навіть ілюзорним проектом. Адже такий «план» виглядає як самобутнє мереживо, зіткане з різноманітних культурних, інтелектуальних, духовних, психологічних, часом ідеологічних і політичних настанов, індивідуальних та колективних стереотипів, з авторського досвіду, життєвих обставин, особистої експресії та багатьох інших складових. У цьому примарному лабіринті розумувань, інтерпретацій, тлумачень, мотивів та фактів досить легко загубитися і втратити ту нитку Аріадни, до якої простує творець тієї чи іншої історії. Своєрідним дороговказом або ключем, що допоможе читачеві осягнути призначення того чи іншого проекту на ниві історіописання, є розуміння призначення, а точніше, спрямованості тієї культурної доби, в якій працював історик.
Однією з таких культурних епох була доба Романтизму та її український речник Микола Костомаров.
За іронією долі, життєпис найвизначнішого українського історика-романтика М. Костомарова (1817—1885) немовби скроєний за сценарієм буття романтичного героя. Вражаючі повороти його біографії й до сьогодні інтригують та збуджують уяву.
Вбивство грабіжниками його батька, коли майбутньому історику ледь-ледь виповнилося одинадцять років. Складні життєві колізії незаконнонародженого, напівкріпосного хлопчика, котрого 1832 р. викупила з неволі у родичів батька його рідна мати — колишня кріпачка Тетяна Мильникова — на гроші, що залишилися від поділу майна покійного. Швидкоплинна кар’єра юнкера Кінбурнського драгунського полку, яка виплекала не служаку-військового, а історика. Саме тоді М. Костомаров підготував перший історичний твір — «Описание Острогожского слободского полка» (1837). Написання першої магістерської дисертації «О причинах и характере унии в Западной России» (1841—1842) та її знищення на вимогу Міністерства народної освіти, хоч автору все ж таки дозволили підготувати іншу кваліфікаційну роботу. Арешт у справі Кирило-Мефодіївських братчиків за два дні до весілля. Складні в’язничні переживання в Петропавловській фортеці (1847—1848), що ледве не довели історика до божевілля. Незвичайна історія кохання М. Костомарова з випускницею київського приватного пансіону Аліною Крагельською, з якою він одружився у 1875 р., себто через 28 років після заручин та арешту. Саратовське заслання 1848 — 1855 рр. та неабиякі творчі потуги в напівізоляції від академічного світу. Тріумфальний, ба навіть фантастичний успіх монографій М. Костомарова, якого, за висловом російського історика П. Мілюкова, «публіка піднесла так високо, як не підносила жодного історика з часів М. Карамзіна». Тяжкі хвороби М. Костомарова на вершині творчого злету, зокрема, страшна загроза повністю втратити зір наприкінці життя.
Врешті-решт, трагічний випадок 25 січня 1884 р., коли вченого збив кінний вантажний повіз на одній із вулиць С.-Петербурга.
Недаремно постать М. Костомарова навіть стала прототипом головного персонажу в романі Д. Мордовця «Професор Ратмиров», публікацію якого припинили на вимогу дружини вченого. Проте до образу М. Костомарова зверталися й пізніше.
У 1929 р. відомий український історик В.Петров опублікував роман «Аліна й Костомаров», який вирізнявся гострими провокативними мотивами й самобутніми психологічними замальовками.
Втім, історичне письмо М. Костомарова містить не менш захоплюючі сюжети та повороти, аніж його біографія.
М. Костомаров з’явився на сцені української історіографії в перехідну добу, коли залишки пізньопросвітницького раціоналізму поступалися потужній романтичній хвилі. З новими інтерпретаціями до історичної науки ввійшов масовий, колективний герой — народ/нація з множинністю, ірраціональністю і містичністю способів дії та неосяжним розмаїттям форм свого буття.
Доба Романтизму змінює культурні підоснови інтелектуального, літературного та мистецького життя. Наразі самодостатній культ Розуму й натуралістичне Право заступають думки про своєрідність і множинність культурно-національних укладів життя; апологія незмінності, одноманітності побутування суспільства в часі і просторі перемінюється на конфлікти «природного стану» з цивілізацією, персонального з колективним, нового зі старим тощо.
Та найголовніше — в полі романтичного світобачення опиняється історична Людина з розмаїтими та унікальними проявами національного і соціального буття, індивідуальними й груповими реакціями. Відтак непорушний і монументальний пізньопросвітницький Космос світу історії воднораз перетворюється на нестримний романтичний Хаос із безліччю епізодів і фрагментів, розмаїтими почуваннями, мотивами, діями персональних та колективних героїв.
Отож, вживання в історичну епоху, в образи її яскравих та славетних репрезентантів, їхню психологію, свідомість і навіть емоційний стан творять інтуїтивний, динамічний спосіб мислення романтиків, яскравим представником якого був М. Костомаров.
Нові настанови до історичного письма молодий учений уже спробував представити у другій магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843). Його розумування про мистецьку обробку оповіді в історичній студії наслідували відому тезу Й.-Г. Гердера про потребу запозичення історіографами таких художніх прийомів, які нададуть кольорів тіньовому зображенню історії, нададуть повноти життя, в результаті чого минувшина предстане «наполовину романом».
Проте повною мірою творче кредо М. Костомарова як історика розкрилося після саратовського заслання. «Все творіння мусить бути проникнуте головною ідеєю; єдність дії має з’єднувати окремі явища; фарби й тіні повинні бути накладені у властивому між собою співвідношенні, все має носити образ послідовності та завершеності, все має бути оживлене духом того споглядання, яке згладжує штучність та сліди роботи, і представляє цілу працю немовби витвір натхнення та раптової творчості», — напише історик в одній зі своїх рецензій.
Саме за таким «рецептом» творяться тексти більшості історичних монографій М. Костомарова, зокрема його найвідоміша тритомна студія «Богдан Хмельницкий».
За свідченням сучасника М. Костомарова, російського літературознавця П. Полєвого, цю монографію «читали із захопленням навіть і такі люди, які ніколи у своєму житті не розгорнули жодної книги з російської історії». За визнанням М. Грушевського, «такий був чар його таланту, що при всіх своїх слабих сторонах його книга на довгі часи зісталася не тільки артистичним образом, але й головною науковою працею про сю добу».
Якщо взяти до уваги ще й постійні закиди М. Костомарову у відсутності великодержавного патріотизму, ба навіть в ідіосинкразії до Москви, з боку цілої низки російських істориків та публіцистів, то успіх його праць і справді виглядає феноменальним.
Утім, і нині з падінням ідеологічних догматів на початку 1990-х років споглядаємо справжній видавничий бум творчої спадщини М. Костомарова, зокрема на теренах Російської Федерації. Приміром, варто згадати про кілька найвідоміших перевидань творів цього історика: 17-томну збірку праць видавництва «Чарли» та «Смядынь» (Москва — Смоленськ, 1994-97), 12-ти томне зібрання ВАТ «Мир книги». (Москва, 2004. Т. 1-12) та ін. Більше того, тільки славнозвісна праця М. Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (7 випусків) повністю або частково перевидавалася протягом 1990—2010 рр. щонайменше 12 разів!
Такими досягненнями навряд чи може похвалитися будь-який сучасний український або російський історик. Вочевидь, цей феномен М. Костомарова як ученого, а точніше, «таємниця» його художнього викладу заслуговує на пильну увагу та новітнє переосмислення.
Свого часу В. Антонович слушно відзначив, що М. Костомаров не обирав звичайні сюжети, а лише ті, які були сповнені високого драматизму й духовної напруги.
Означеним вимогам уповні відповідала епоха Хмельниччини. Ця доба була критичною, переломною точкою української минувшини в романтичному історіописанні, з якого розпочалася зміна самої духовної формації існування, чи то пак, переродження України. За виразом М. Костомарова, Хмельниччина — це «наш героїчний вік, період лицарства, доблесті, поезії».
«Богдан Хмельницкий» — найголовніша студія в творчій спадщині М. Костомарова, він переробляв і доповнював її майже до кінця життя. Ця праця витримала чотири прижиттєві перевидання.
Саме Б. Хмельницький та інші герої творів М. Костомарова викарбувані на масивній срібній кришці пам’ятного альбому, виконаного за ескізом відомого художника М. Ге. Цей альбом зі світлинами відомих учених та письменників піднесли історику 1873 р. на 35-річчя творчої діяльності.
Та найбільш символічним є той факт, що саме тритомник «Богдан Хмельницкий» поклали до узголів’я історика під час прощання з ним 11 квітня 1885 р. у С.-Петербурзі.
Зазвичай творча лабораторія М. Костомарова майже повністю закрита від стороннього ока, а його тексти вражають своєю динамічністю й експресією. Одним із головних джерел такого викладу М. Костомарова є введення до сюжетної канви масового героя. Саме народ виступає то як єдине органічне ціле, то як строката велетенська маса з багатьма прошарками і безліччю відтінків емоційних відчувань, переживань, морально-етичних та мистецько-естетичних якостей.
Майстерне оперування цими розмаїтими характеристиками витворює іманентне враження руху, калейдоскопічності минулого. М. Костомаров немовби накладає явища та процеси світу історії на колективного героя, прагне показати його розмаїті реакції та почування.
За посередництва низки художньо-емоційних образів він транслює читацькій аудиторії Іншу, сконструйовану автором, суб’єктивність. Власне, історик прагне зачарувати читача неповторним колоритом місця, часу та дії.
Однак таке занурення до атмосфери минувшини відіграє ще одну роль — воно готує читача до виходу на авансцену історії головного персонального героя — Б. Хмельницького. Адже канони романтичного історіописання вимагають зображувати появу таких постатей у драматичні миттєвості їхньої долі, які найповніше дозволяють відтворити мінливість і суперечливість буття.
Отож на сторінках монографії постать Б. Хмельницького з’являється у часи морального занепаду Речі Посполитої, коли польська шляхта остаточно втрачає «дух молодецтва, підприємливості, войовничості, пристрасть до діяльності, порив до подвигів, захоплення славою, а, отже, разом із тим здатність до руху вперед, до перемін».
Проте майже відразу після появи на історичній сцені Великий гетьман вступає у складні, багатогранні та суперечливі взаємини з масовим героєм.
Але детальний виклад подій Хмельниччини кидав автору специфічний виклик. М. Костомаров змушений подавати дедалі більше колоритних подробиць та побутових деталей, які б заповнювали сюжетну канву монографії цікавими фактами та дозволяли йому втримати високий динамізм оповіді.
За великим рахунком, перед істориком постала потреба «оживлювати» минуле, себто тотально представляти образи відомих історичних героїв. Звичайно, джерела не могли повністю задовольнити вченого, позаяк не містили такої величезної кількості матеріалу з обсягу художніх замальовок багатьох відомих особистостей минулого. Як бути?
М. Костомаров вирішує це питання доволі просто. Він вкладає у вуста дійових осіб монологи та діалоги, які б могли бути висловлені в той час, або, принаймні, не суперечили відомим історичним джерелам.
Інакше кажучи, таке представлення минувшини фактично постулювало принцип можливості як один із провідних канонів викладу. Втім, з розвитком сюжетної лінії на сторінках «Богдана Хмельницкого» його вживання стає справді масовим. Відтак можливе, у сприйнятті М. Костомарова, часто-густо випереджає дійсне (те, що було в історії за свідченням достовірних, на думку автора, джерел), але не суперечить йому!
Визнання можливого відкривало перед ученим певний простір для творчої уяви та стилізації минувшини. Адже можливе потрібно було представити у дусі відповідної доби, адаптувати до вимог історичного контексту.
Більше того, елементи стилізації історик переносить й на географічно-природне середовище, зокрема, в описи відомих битв, військових походів, дипломатичних перемовин тощо. Саме тому М. Костомаров прагнув особисто відвідувати історичні місця, пов’язані, зокрема, з Хмельниччиною.
Ще одним джерелом для стилізації минувшини в авторському викладі є етнографічний матеріал. Останній призначався для представлення мистецько-художнього колориту української минувшини й осягнення духовної сутності національного буття.
Схоже, здатність до стилізації була природною рисою М. Костомарова як творчої особистості. За спогадами сучасників, історик досить часто наслідував мову й уявну манеру поведінки відомих постатей минувшини у своїх виступах і розмовах. Інколи він настільки захоплювався, що в полемічному екстазі, як згадує поет-романтик О. Корсун, часто розривав зубами «ні в чому не повинний носовичок».
Водночас виклад М. Костомарова спертий на численні психологічні замальовки, що часом переростають в експресивне піднесення чи, навпаки, в меланхолійні роздуми.
Такий швидкий перехід головного персонального героя від одного духовного стану до іншого є досить характерним для творчої манери М. Костомарова. Тим більше, що розвиток сюжетного дійства представляє не тільки апологію славетної минувшини, а й спосіб її осягнення. Відтак саме морально-етичні, духовні характеристики персонального героя у плині його буття і складають той пояснювальний ряд, який розкриває читачеві загальну перспективу руху, що відбувається на авансцені історії.
Зрештою, з-під пера історика Б. Хмельницький виступає то величним, мудрим політиком і дипломатом, славетним гетьманом з неабиякою військовою кмітливістю і розважливістю, то нестримним у своєму гніві володарем, схильним до пияцтва та набожним, то простим, позбавленим аристократичних рис козацьким ватажком, близьким до простолюду.
Таке представлення образу Б. Хмельницького не тільки створює ефект калейдоскопічності, а й ореол загадковості, який чарує, приваблює читача, збуджує його уяву.
Іноді автор удається до емпатії (співпереживання), яка є спробою історика проникнути до внутрішнього світу Великого гетьмана. Цей спосіб є досить поширеним на ниві романтичного історіописання. Приміром, досить специфічно він описує стан Б. Хмельницького після обрання польського короля Яна ІІ Казимира, позаяк уважає ставлення козацького провідника до нього найзагадковішою обставиною тієї доби.
«А сам гетьман засумував; щось дивне з’явилося в його характері: то він постував і молився, довго лежав ницьма перед образами у храмі, то радився з ворожками, яких тримав при собі три, і п’яний співав складені ним думи, то був ласкавий і стриманий у поводженні з усіма, то суворий і зверхній. Козацтво все прощало йому», — пише М. Костомаров.
Заразом авторські пошуки вираження внутрішньої сутності народу призводять до надання йому антропоморфних рис, себто якостей, притаманних конкретній людині. Це дозволяє історику порівнювати, зіставляти духовні почування колективного та індивідуального героїв, які відтепер стають співмірними.
У такий спосіб він демонструє суперечності в постаті Великого гетьмана, зокрема намічає лінії його майбутнього конфлікту з народною масою.
Втім, із Зборівським миром (1649) завершується і швидкоплинна «епоха слави та визволення», зникає дух тієї всестанової вільності, який панував на більшій частині українських земель. Усенародна відданість та любов до Великого гетьмана швидко змінюється відчуженням.
Простий люд споглядає безпросвітність повсякденного буття, картину суцільної руйнації та татарських грабунків. Водночас швидко постає старшинський «військовий клас» землевласників, яких наділяють ранговими маєтками.
Військове протистояння з Польською короною розпочинається під знаком втрати «моральної сили», яка неминуче вела козацького керманича до поразки. Її самобутнім провісником стала загибель брацлавського полковника Д. Нечая, яку історик зображує в дусі «вбивчого передчуття» народом майбутньої трагедії.
Іншим «знаменням», своєрідним попередженням читача є авторське тлумачення родинної драми Б. Хмельницького, пов’язаної зі зрадою його другої дружини Мотрони Чаплинської.
М. Костомаров уважав цей епізод ключовим для розуміння долі Великого гетьмана та його доби, зокрема, того трагічного повороту, що стався в «духовному житті Богдана».
Так, крок за кроком, історик розставляє сюжетні віхи, які торують шлях до майбутньої Берестецької катастрофи 1651 р. Вони і складають його ірраціональну, ідеалістичну стратегію пояснення, яка представлена в авторському розгортанні сюжетного дійства.
Берестецька поразка докорінно змінила і особисте становище Б. Хмельницького, і духовний стан колективного героя. Відтак в авторських замальовках тодішньої України домінує тема тотальної руйнації, масової трагедії та загального хаосу.
Її своєрідним символом є страшна київська пожежа 6/16 серпня 1651 р., яку М. Костомаров порівнює зі знищенням біблійних міст Содом і Гоморра.
За подальшим сценарієм історика, козацтво швидко втрачало роль всенародного та всестанового репрезентанта. Відтак підважувалася його духовна сутність захисника й оборонця від релігійного та національного гноблення.
Власне, зазначені сюжетні елементи й утворюють той переломний стан, який передує московському вибору Великого гетьмана.
Зрештою, у світлі авторського зображення подій союз Б. Хмельницького з Москвою 1654 р. виглядає не стільки як природна злука з єдиновірцями, скільки як спроба знайти вихід із вкрай скрутного становища.
Насамкінець М. Костомаров приписує чи то Б. Хмельницькому, чи то народу авторство алегоричного поетичного образу про бідну чайку, ображену двома птахами, з якими пов’язує гірку долю Південної Русі — України.
Та, мабуть, найвідвертішу оцінку постаті та діяльності Б. Хмельницького історик представив усе ж таки не в своїй тритомній монографії, а у рецензії на студію харківського історика П. Буцинського.
«Якщо Хмельницький зробив послуги Росії, то абсолютно супроти своєї волі. Він ніколи не думав щиро та навіки об’єднатися з московською державою; він тільки хитрував та обдурював царя, тимчасово потребуючи союзу з ним, щоб завдати удару своїм запеклим ворогам — полякам, з якими, однак, він схильний був ближче зійтися, аніж із Москвою... З усіма однаково хитрував Хмельницький, всіх рівно обдурював, маючи на меті свою заповітну мрію — дати своїй Україні повну незалежність, хоча сам не міг зректися засвоєного з юності ідеалу шляхетського устрою, ненависного українському народу», — напише історик 1882 р.
Так чи інакше, художнє представлення української минувшини доведене М. Костомаровим до крайньої, практично граничної межі, яку дозволяли тодішні канони наукової праці. Минувшина конструюється на кшталт драми, що виявляє конечність та нескінченість історичного буття, пов’язує минуле, сучасне і майбуття, зокрема героїчне та трагічне, в єдине сюжетне дійство.
Таке інтуїтивне представлення минувшини, попри численні недоліки (апологія героїко-легендарних мотивів, психологічний редукціонізм, ідеалізація колективного героя, фактографічні перекручення, приховані апокрифи та ін.), впритул наближало М. Костомарова до проблеми Іншої суб’єктивності, осягнення якої відбувалося на теренах дослідницьких практик ХХ ст.
Та цим не вичерпуються здобутки автора монографії «Богдан Хмельницкий», яку Д. Дорошенко та інші історики часто-густо називають романом або «драматичною хронікою».
М. Костомаров уперше висунув, сформулював і спробував відповісти на кардинальне питання: якою мірою Великий гетьман був співтворцем української історії? Після цієї монографії жоден історик, який писав про Хмельниччину, вже не міг уникнути тієї чи іншої відповіді на це запитання.
