Кілька поколінь глядачів виросло на мініатюрах і оповiданнях, написаних знаменитим письменником-сатириком. Судячи з того, що концерти Михайла Михайловича завжди проходять з аншлагами, а в залі збирається публіка самого різного віку, що не тільки уважно слухає, але й активно реагує на прочитане з аркуша Жванецьким, армія його прихильників постійно збільшується. Багато фраз Михайла Михайловича давно стали крилатими, а його знаменитий портфель-талісман, з яким він завжди виходить на сцену, навіть відтворили в бронзі (скульптура встановлена на ялтинській набережній), але все одно кожний концерт глядачі чекають з нетерпінням. Розмова журналiстiв з письменником відбулася після його виступу в Палаці «Україна» й вийшла досить різносторонньою, цікавою й, звичайно ж, не без гумору.
«ПРО СВОЇХ»
— Михайле Михайловичу, ви завжди говорили, що ваша аудиторія — це люди в основному за сорок. Але після вашої зустрічі зі студентами, яка мала фурорний характер, був оголошений конкурс для студентів. За його умовами, призові квитки діставалися тим, хто найцікавіше викладе свою думку про вашу творчість. Ви прочитали ці листи? Яка ваша думка про них?
— Як говорила моя мама, додав десять років життя. Я не вважав, що в молоді користуюся тим, чим я користуюся. Слів у мене немає. Спасибі їм за ті слова, які часто зустрічаються в цих листах, за те, що вони знають від тата, від мами напам’ять якесь моє висловлювання, якісь слова, окремі вирази. Все-таки батьки — великий інститут, приємно, коли є батьки. Раніше я стикався з тим, що мені говорили: «Я вас люблю, я вас обожнюю», потім поступово перейшли до того, що «мій тато вас любить, моя мама вас любить», ну й хтось став говорити: «Моя бабуся вас обожнює». Я не розраховував, що «молоді» листи будуть настільки приємні для мене. На концерті молодих було досить багато, я радий, що в кінці зал встав і майже ніхто не втік. Звичайно, важко жити після усього такого, але я буду намагатися.
— Коли вийде ваша книга афоризмів?
— Сподіваюся, що до весни. Вона, у принципі, готова. Мене виховали наші радянські письменники так: «Ти не письменник, ти не письменник, тебе не можна читати очима...» Утовкмачили. А я ходив увесь час і думав: а чим мене ще можна читати, якщо не очима, адже те, що я читаю зі сцени, я читаю очима з написаного й нічого, крім виконання, не додаю. Тож будемо чекати весни.
— Свою нову програму ви назвали «Другий концерт для своїх». А хто для вас «свої»?
— У Москві я вже якось назвав концерт «Для своїх» і тут же з’явилися вивіски на магазинах «ціни для своїх», «розпродаж для своїх»... Не знаю, що вони мали на увазi, ну а я... Оскільки ми завжди говорили в Одесі: давайте зберемося, усі свої. Ось таке відчуття, що всі навколо «свої»...
— Можливо, мається на увазі «своя людина» в житті, кому ви можете довіритися?
— Ну, звичайно. Коли приходить у голову яка-небудь думка, вона завжди приходить інтуїтивно. Повинен сказати, що велика думка завжди народжується в душі, не в мізках, вона гніздиться набагато глибше, й ти її висловлюєш не тому, що ти її продумав. Якщо продумав, ти вже конструюєш літак. У одному з моїх творів є слова: «Пам’ятаємо, любимо, розуміємо... терпимо, пам’ятаємо, любимо...». Відразу ж з’явилася розтяжка на Кутузовському проспекті: «Працівники банку терплять, люблять, розуміють своїх співробітників». Я задоволений, що можу підказати комусь. Це народжується в цілому, не за окремими словами.
«ПРО ГУМОР»
— Краса досі не врятувала світ. Можливо, гумор врятує світ, і Україну в тому числі?
— На жаль, ми пересвідчилися в тому, що краса не рятує. Скільки нині не демонструють красивих жінок, що всіх нас завжди тримає в злегка збудженому стані, а світ врятувати не вдалося. А гумор, звичайно, рятує, допомагає, але тільки якщо цей гумор справжній. Можна сказати так: над чим смієтеся — це одне, а від чого смієтеся — це інше. Те, що відбувається сьогодні, називається «від чого сміємося», а хотілося б «над чим», адже сміятися є над чим. А світ, я гадаю, не врятує вже нічого. Але нам гумор допоможе. Зрештою, я оптиміст, тому я так і говорю. У мене недавно запитали: «Ви боїтеся майбутнього?». А чого його боятися? Яке буде, таке буде!
— На кому ви перевіряєте свої твори на смішливість?
— У мене таких людей кілька. Вони збираються в мене за столом, у супроводі непоганої «випивочки» і я читаю те, що написав.
— А якщо вам говорять, що не смішно?
— Такого не говорять. Я заборонив їм це говорити. Я відразу припиню влаштовувати ці банкети.
— Михайле Михайловичу, як ви вважаєте, за останні 15 років жити стало веселіше?
— Жити було шалено весело в радянські часи. Такої кількості ідіотів «зверху» я не бачив. Просто рядами вони йшли, як армія. Кількість дурнів і розумних була приблизно рівною. Нині розумних стало більше, але кількість ідіотів не поменшала. Ми бачимо, як по капілярах люди лізуть у політику, втрачаючи гумор, правду, набувають брехливості. Що вони там знаходять, крім матеріального благополуччя, я не знаю. Ми більше думаємо про країну, ніж вони, — таке в мене відчуття.
— Напевно, у всіх гумористів така доля, що куди б вони не приходили, люди чекають від них тільки жартів...
— Ну а що робити?.. Я поступово став, знаєте, нахабніти й якщо від мене чекають розумних висловлювань, я мовчу. Тільки в атмосфері вільної творчості, тільки коли мені подобається оточення, щось може статися... Я взагалі став мовчазний. Раніше я більше користувався звуком, тепер зображенням: дивіться і все.
— Iз роками для вас творчість не стала рутиною? Де межа між зароблянням грошей і свободою думки?
— Я заробляю гроші іронічно. Звичайно, приємно, коли платять. Це питання престижу. Я не можу допустити, щоб моя зарплата була меншою, ніж у Петросяна. А так: або ти хочеш щось сказати, або ти хочеш заробити. Якщо ти хочеш щось сказати, ти говориш. Можливо, знайдуться люди, які тобі за це заплатять. На концертах у залах заробітки мене не цікавлять. Бувають же й корпоративні вечірки або зустрічі бізнесменів чи просто розумних людей, які хочуть послухати.
— Розкрийте секрет: чому ви пишете смішно?
— У мене так виходить. Хоч останнім часом, можливо, не так смішно виходить — вік, усе-таки, смуток підіймається. А сміх народжується не від гумору, а від парадоксальності.
— Чи допомагає вам почуття гумору в стосунках iз дружиною?
— Ні. Дуже рідко я використовую цю дику зброю. Спробуйте в сім’ї користуватися почуттям гумору. Більшість питань тут вирішується серйозно. Якщо тебе запитують щодо грошей, який може бути гумор? Тут треба відповідати конкретно.
— Як ви вважаєте, наявність почуття гумору в жінки — це добре чи погано?
— Це прекрасно. Це приводить до зближення, особливо з мого боку. Тим більше, якщо в неї є почуття гумору, вона відразу може оцінити мене, мені не доводиться багато говорити.
— З почуттям гумору потрібно народитися чи його можна розвинути?
— Якщо у вас немає почуття гумору, тоді тримайте біля себе людину, у якої воно є, стежте за ним, регочіть разом із ним, а розвинути почуття гумору неможливо.
— Як ви ставитесь до шоу «Комеді Клаб»?
— Я, в основному, стежу за тим, як до нього ставитесь ви, як відноситься населення до нього, тому що моє ставлення не має ніякого значення. Що я можу сказати? Для матюкiв існує паркан, ми там завжди писали всі ці вирази. Потім ми ще довго воювали з цими парканами... Ці хлопчаки долають одну із заборон, як їм здається. Напевно, це також необхідне. А ось приберіть матюк — і вони здорово втрачають. Говорять, у них із десяти мініатюр, одна буває хороша по- справжньому. Але популярність же велика. А в гуморі, якщо натовп визнає, то з цим важко сперечатися, а їх визнають. Це молоді, мускулясті, міцні хлоп’ята — як противага «Аншлагу».
«ПРО ПОЛІТИКУ»
— Михайле Михайловичу, ви говорили, що той, хто йде в політику, — втрачає почуття гумору. А чому тоді в нас така політика смішна?
— Коли збирається багато людей, що втратили почуття гумору, це завжди викликає величезний сміх у тих, хто за цим спостерігає.
— Наскільки, на вашу думку, особистості президентів України й Росії впливають на відносини між країнами й чи вистачає їм гумору?
— Я з Віктором Андрійовичем не зустрічався. Мені здається, він людина швидше сумна. Володимир Володимирович веселіший. Його запитають: «Де наша демократія?», а він відповість: «А де... а немає! Росія — країна така, народ так побажав». Ніяких тем Путін не боїться. Треба бути готовим до того, що ви поповзете з поля бою убитим. У політиці треба бути дуже обережним, там найвища кваліфікація.
— Днями ми відзначаємо 15-річчя дипломатичних відносин між Україною й Росією. Як ви оцінюєте відносини між двома країнами?
— Дуже високо. Нехай вони так і тривають. Тільки б не було віз, щоб не пересварилися, щоб нам було вільно. І менше заборон... Поки мало свого, не треба забороняти чуже. З’явиться своє — просто заміниш. Без скандалу. Дипломатичні відносини розвиваються вдало, наші глави держав співробітничають, парламентарії співробітничають. Моя батьківщина — Україна. Я тут пишу, їду до Росії і там повідомляю, потім їду сюди й тут повідомляю і відчуваю себе чудово.
— Як вам живеться в Москві? Чи не тисне на вас усе, що там відбувається?
— У мене таке відчуття, що я сплю на робочому місці. Ось у кабінеті постелив і там лежу. Ось що означає жити в Москві. Там ти, звичайно, живеш біля мистецтва — там є Театр «Сатирикон» Кості Райкіна, там є журнали... але це все робоче місце, розслабитися неможливо. Москва стала містом однієї справи. Ти півдня їдеш підписати якесь виправлення й півдня їдеш назад. Ніякого життя. Тільки три-чотири місяці. Тоді я приїжджаю в тиху Одесу, в якій, до речі, також буває як на передовій — дискотеки, феєрверки...
— Під час концерту ви різко підіймаєте руку вгору. Що ви вкладаєте в цей жест?
— Я щасливий, що мене зрозуміли.
«ПРО ВІДПОЧИНОК»
— Михайле Михайловичу, як ви відпочиваєте?
— Не відпочиваю абсолютно. Весь вільний час, виходить, проводжу за столом. Зараз дуже багато застіллів. Їжею розплачуємося за все. Весь шлях відмічений їжею і творами.
— Розкажіть про ваш знаменитий портфель, який уже увічнений у бронзі?
— Мій портфель уже зотліває, ледве тримається на скріпках. Я його вожу як будиночок Леніна — в окремому чемодані.
