Кияни та гості столиці добре знають станції метро «Сирецька» та «Бориспільська». Проте мало кому відомо, що над архітекторським рішенням та видачею документів на проектні роботи в цій частині київської підземки працював глухонімий від народження архітектор проектного інституту «Укрметротуннель» Олексій Нашивочніков. Він й зараз працює над розробкою проектів майбутніх станцій метро. Випадок Олексія можна віднести до виняткових: чоловік і спеціальність обрав по душі, і інститут закінчив, і працює на улюбленій роботі. Проте так влаштувати життя вдається далеко не кожній слабочуючій чи глухій людині, яких в Україні — 1% (близько 480 тисяч). Адже, аби довести, що вона може працювати на рівні зі всіма, їй потрібно докласти чи не вдвічі більше зусиль. В будь-якому випадку коли людина з фізичними обмеженнями досягає високих професійних результатів, це викликає захоплення...
Ми так звикли жити в світі звуків, що навіть не здогадуємося як важко буває тим, у кого проблеми зі слухом, пояснити в поліклініці лікарю що турбує, звернутися в ЖЕК з проханням полагодити трубу, вже не кажучи, аби запитати в перехожого дорогу. Для нас це — дрібниці, а для людей, які не чують — справжня проблема.
СПІЛКУВАННЯ
— Похід до лікаря для мене — це болюче питання. Ніхто не розуміє, всі зляться... В ЖЕКу я відчуваю себе беззахисною і безправною, бо від мене буквально відвертаються, — скаржиться нечуюча з дитинства Ганна М’ягких. — А недавно ми з чоловіком зіткнулися з тим, що банки відмовляли нам надати кредит на придбання побутової техніки. Говорили, що ми — недієздатні і не зможемо виплатити кошти. Не допомогли навіть довідки з місця роботи чоловіка, що він працює і отримує зарплатню. Не легше нам й відвідувати школу, де вчиться наша дитина, яка чує. Перші проблеми виникли ще в дитячому садку, коли вихователь не могла мені пояснити що мій трьохрічний син робить не так. Зараз він вчиться в школі, і коли батьків викликають на збори, я маю вирішувати: чи попросити бабусю піти в школу чи найняти перекладача, аби брати участь у вихованні дитини. Глухим людям вкрай потрібен перекладач жестової мови, але оплатити його послуги ми не завжди в силі.
Послуги перекладачів — одна з нагальних проблем нечуючих людей. За кордоном поширена практика, коли держава створює центри перекладацьких послуг, у яких глуха людина може безкоштовно замовити собі перекладача. На жаль, в нашому законодавстіві, зокрема, в законі «Про соціальний захист інвалідів України», до переліку безкоштовних соціальних послуг переклад на жестову мову не включили. Власне, якщо не враховувати цього недоліку, то, на думку народного депутата України, голови комітету Верховної Ради з питань пенсіонерів, інвалідів та ветеранів Миколи Кульчицького, законодавча база, яка захищає права нечуючих, є досить грунтовною. Інша справа, що ці закони діють далеко не завжди. Зокрема, якщо мова стосується навчання та працевлаштування людей з порушеннями та відсутністю слуху.
ОСВІТА
В Міністерстві освіти та науки стверджують, що за останні п’ять років доступ інвалідів до вищої освіти в Україні значно розширився: якщо у 2001 році у ВНЗ поступили понад 4,5 тисяч людей з обмеженими можливостями, то торік — близько восьми тисяч. Крім того, торік 10 ВНЗ в різних регіонах України підписали договір з Українським товариством глухих (УТОГ) про співпрацю. Серед них — Національний університет «Київський політехнічний інститут», Київський національний університет технології і дизайну, Національна металургійна академія (Дніпропетровськ). І все ж, викладання у вузах для глухих носить дуже проблематичний характер. Приміром, викладаючи курс вищої математики, викладач повинен добре знати не лише математику, а й як її перекласти на мову жестів. Тобто, і так не проста дисципліна стає ще важчою для викладання і засвоєння.
РОБОТА
Після закінчення навчального закладу, глухі люди стикаються з ще одним бар’єром — де працевлаштуватися. За їхніми словами, знайти роботу за спеціальністю практично неможливо. Такі питання вирішуються лише за допомогою знайомих, близьких чи родичів. Приміром, Галина М’ягких, яка закінчила Київський технікум легкої промисловості, так й не змогла працювати за фахом. На відміну від неї, випускник Київського промислово-економічного коледжу В’ячеслав Полторак знайшов роботу по душі. Він працює в приватній фірмі менеджером серед людей, які чують. Але він теж пережив часи, коли йому постійно відмовляли в роботі.
— З власного досвіду знаю, що нечуючим отримати роботу можна тільки при сприянні друзів, знайомих чи родичів, — говорить В’ячеслав. — Моєму знайомому, який теж від народження не чує, при влаштуваннi на роботу бухгалтером відмовляли, говорячи що він не зможе спілкуватися по телефону. Пояснення, що є письмова мова, комп’ютер, iнтернет, не приймаються. Але ж ми не претендуємо на посади телефоністів, диспетчерів чи інші, пов’язані з телефонними переговорами, посади. Ще я знаю випадок, коли глухому відмовили влаштуватися поваром, мотивуючи тим, що це заборонено технікою безпеки...
Також хлопець скаржиться і на державні центри зайнятості, де, за його словами, глухим пропонується дуже обмежений перелік професій, на які вони можуть претендувати, а то й взагалі відмовляють в допомозі.
ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ
Не дивлячись на те, що в людей, котрі не чують, життя — нелегке, вони можуть здолати багато труднощів, і знайти вихід зі складної ситуації нестандартними шляхами. Проте є такий бар’єр, який самотужки їм вирішити не під силу. Це — доступ до інформації через телебачення. На законодавчому рівні з цим питанням у нас все добре: є Закон України «Про соціальний захист інвалідів України» та два Укази Президента, які гарантують титрування та сурдопереклад на дактильно-жестову мову інформаційних, тематичних телепрограм та кінофільмів. Але як виконуються ці закони?
Олег Лаврик, дворазовий чемпіон Дефлімпійських ігор, заслужений майстер спорту зі спортивного орієнтування говорить, що його не задовольняє ні кількість інформаційних передач, фільмів й телефільмів з титрами й субтитрами, ні якість перекладу. Він звертає увагу на те, що дуже часто субтитри закриваються рекламними логотипами, а у новинах раз-по-раз вони не відповідають тому, що зображено на екрані. Також пан Лаврик дуже шкодує, що увечері після роботи неможливо подивитися новини з сурдоперекладом.
— Наведу такий приклад. 17 січня 2007 року в Міністерстві молоді та спорту відбулася прес-конференція з приводу від’їзду глухих спортсменів збірної України на Зимові Дефлімпійські ігри в Солт-Лейк- Сіті. Зібралося багато журналістів та телеоператорів з різних видань та телеканалів, тож увечері репортажів про цю подію було багато. Але — всі без сурдоперекладу і титрів. Багато глухих глядачів бачили, що демонструють сюжет про глухих спортсменів, але — що? де? коли? куди? Тому мені довелося цілий вечір відповідав на sms-повідомлення, які надходили з Донецька, Одеси, Києва, розповідаючи своїм друзям що відбувалося в міністерстві, — розповів Олег Лаврик.
ПЕРЕКЛАДАЧІ
До небажання піти назустріч потребам глухих та слабочуючих додається ще одна — відсутність кваліфікованих сурдоперекладачів. За словами сурдоперекладача Марини Ліферової, в Україні таких, як вона, готує тільки УТОГ, де на двомісячних курсах бажаючі отримують знання з калькованого жестового мовлення. При цьому, наголошує пані Галина, їх обмежують переліком термінів і до курсу не включають жодної спеціальної дисципліни — ні теорії, ні техніки перекладу. Тож доводиться довчатися самотужки.
— В Європі, щоб отримати диплом сурдоперекладача, слід вчитися 4— 5 років. У нас жодний навчальний заклад не готує перекладачів жестової мови, хоча філологічні факультети випускають дипломованих перекладачів англійської і китайської, які під час навчання вивчають не лише мову, а й літературу, культуру та історію конкретного народу. Головним джерелом знань про культуру глухих у нашій країні є «Муму» Тургенєва, а ставлення суспільства до нечуючих — середньовічне. На жаль, не видається спеціальна література, словники та відеоматеріали про мову, історію та культуру грухих. Про інвалідів чують тільки під час офіційних днів інваліда, — скаржиться Марина Ліферова.
Слід зазначити, що особливих сподівань на те, що держава вирішить всі їхні проблеми, УТОГ не плекає. Адже й прискіпатися ні до чого: законодавча база, яка має захищати права інвалідів, непогана. Тож люди, котрі не чують, вибрали для себе принцип дії step-by-step — по кроку, завдяки власним громадським акціям, самостверджуватися в суспільстві, говорити про свої проблеми, співпрацювати з зарубіжними організаціями. Так й сподіваються розібрати бар’єр між собою і світом.
