Кажуть, що чоловік у домі тримає лише один кут, а три інші — жінка. Після ранньої смерті дружини (померла, ще не маючи й тридцяти) для знаного й за межами України самодіяльного композитора Бориса Фіськовича другим рідним домом став місцевий Будинок культури. Приходив сюди навіть після того, як ще за рік до пенсії вимушено пішов на «заслужений відпочинок». Неприкаяний нині будинок, у якому колись щасливо проживала родина Фіськовичів, — майже навпроти споруди, архітектура якої і претензійний напис на фронтоні хотіли б свідчити, що це... Палац культури. Може, був би й справжній палац, якби колишньому голові місцевого колгоспу Степану Михайловичу Куляку, з іменем якого небезпідставно пов’язують розквіт Заболотців, вдалося, як збирався, надбудувати над приміщенням ще один поверх. Та спочатку поруч він звів перший (і єдиний у районі!) спортивний комплекс, в якому, крім шикарних лазні й сауни, був найсправжнісінький закритий плавальний басейн: і все доступно народу.
— Подібний до того комплекс я бачив лише у Луцькому педінституті, який щойно закінчив і прибув у Заболотці за направленням. Обладнаний за останнім словом техніки, все у плитці, окремі роздягальні... Я був просто вражений! — пригадує директор місцевої школи Ярослав Васильович Матящук. — Ми там і уроки фізкультури проводили. Окрема котельня опалювала комплекс і Палац культури. Між іншим, за Куляка Заболотці отримали газ найперші у районі. А потім почалися з ним перебої, змінився голова, колгосп уже не зміг і не захотів витримувати на своїх плечах таку махину. Так занехаяли і спорт, і культуру.
На тонкій ковдрі білого снігу, на який не щедрі нинішні волинські зими, від хати Фіськовичів до «палацу» — жодного сліду. Кажуть, що після смерті батька (два роки тому) сюди інколи, але дуже рідко навідується з Рівного син.
— Зустрітися з ним неможливо, — визнає Матящук, який, сам хороший співак, виступав із Борисом Івановичем свого часу не на одному концерті. Із собою син забрав уже підготовлену до друку збірку, в яку увійшли і батькові пісні (створив же їх понад дві сотні), новели, оповідання, місцеві бувальщини. — Сказав, що видасть сам. Але, знаючи його характер, упевнений, що не видасть.
До вечора легкий морозець — в обід уже пощипує щоки — обіцяє перетворитися на справжній морозище. А бічні двері у заболотцівському закладі культури розкриті... навстіж. Це бібліотека з бідненьким набором літератури і преси (сільська влада скупиться...), в якій холодніше, ніж нині на вулиці. Завідуюча холодним «вогнищем культури» Світлана Іванівна Кохан, відкриваючи замок на дверях у фойє, попереджає:
— Не послизніться! Щойно підлогу помила, а вона й замерзла.
Обережно балансуємо поміж ділянок підлоги, покритої там, де трухлявіє, шматками бляхи, аби добратися до її робочого кабінету. Невеличка, схожа на комірчину кімнатка, старенький обігрівач лише забирає з кімнатки кисень.
— У ноги тепло, а руки мерзнуть. Ось посидьте в таких умовах робочий день! Доки додому дійду, а це якраз два кілометри, ноги починають нагріватися, вже аж коли у двір заходжу. Молодь на дискотеці танцює, то їй тепло. А ми з диск-жокеєм по черзі гріємося. Каже: «Тьоть Свєта, вам уже трохи тепло стало? То віддайте обігрівача мені!» На великі концерти — сходиться ж півсела — прошу притулку у школі. Деякі заходи проводжу у фойє... Погано тут без сцени! Але у зал людей пускати вже боюся. Ще того року проводили у залі якийсь захід. То люди — вірите? — попримерзали до крісел!
Перед оказією завідуюча вирішила протерти мокрою ганчіркою запилені сидіння. Глядачі повсідалися. І захоплені, незважаючи на холодригу, дійством на сцені, незчулися, що поли пристали до крісел... Сміху ж було, як спробували встати.
Гарна ззовні споруда Заболотцівського будинку культури насправді не один уже рік перетворюється на повну руїну.
Був би маленький клуб — обігрівали б грубками. Певний час Світлана Іванівна виношувала ідею відновити у закладі газове опалення. Ідея, як і багато інших, виявилася нездійсненною, бо ж мерзнуть тут не ті, від кого залежить вирішення проблеми, а лише завідувачка, бібліотекар і численні самодіяльні артисти. Світлана Іванівна каже, що нинішнє покоління молодих сільчан (одні щойно закінчили школу, а інші тільки закінчують) дуже потягнулося до культури. Головне, що грають у виставах (а популярні нині в селі драматичні сценки Василя Вовкуна і п’єса «За двома зайцями») хлопці: на останніх «Андріївських вечорницях» їх було 12, а дівчат — 14. Та найбільшим головним болем для неї нині є ювілей «Заболотчаночки»: невдовзі мине 40 років, як цей знаменитий в окрузі жіночий гурт було створено незабутнім Борисом Фіськовичем. Хочеться провести хороший вечір, а для цього потрібні гроші.
— Чудесний колектив, свого часу дуже гримів! Я б його за популярністю порівняв зі знаменитим хором Степана Кривенького «Хлібодар», — каже директор школи Ярослав Матящук.
Ще є чотири жінки, які входили у перший склад «Заболотчаночки». І давно нема на цій землі її засновника й керівника. А пісні «Заболотчаночки» та Бориса Фіськовича — живуть.
— Знаю, що «Одинадцята застава» і «Ветерани» звучали у Великій Британії: хто і де їх там виконував, уже невідомо, але листи з подяками звідти Борису Івановичу надходили. З усієї України писали йому й родичі загиблих під Заболотцями у перші дні Другої світової війни прикордонників 11-ї застави. А «Прибужжя моє»?.. То й нині візитна картка Іваничівського району. А «Село моє рідне» чи інша, яка й дала назву збірці, — «Там, де тече мій синій Буг»?.. То наші, заболотчанські, коронні пісні. Аби би невеликий буклет про ансамбль видати: з фотографіями і хоч кількома піснями Бориса Івановича! — мріє Світлана Іванівна. — Він же їх ось тут, за цим столом, і творив. Шкода, що син не дозволив видати збірку...
Її шанувальники таланту самодіяльного композитора вже майже тримали у руках. Була укладена, готувалася до друку. Разом зі збіркою син забрав і зошити, в яких батько записував свої вірші та новели. Відтоді тексти багатьох пісень Бориса Фіськовича для широкого загалу просто втрачені. Тому й готова Світлана Іванівна пройтися, як треба, селом і записати від людей ті пісні, які ще пам’ятають.
Дивовижно, але, маючи сповнене драматичних подій особисте життя, Борис Фіськович писав пісні, що піднімали людям настрій. Хтозна: якби виливав душу і власну печаль у поезіях... Чи вберегло б це його від того, як кажуть дипломатично у селі, «бурлакування», яким, на жаль, закінчив життєвий шлях?
— Багато творчих людей не можуть до життя пристосуватися. Вони, як і Борис Іванович, людям душу віддають. А до побуту ставляться непрактично. Така доля і його спіткала, — дипломатично каже Ярослав Матящук, і все ж із гіркотою додає (бо то не секрет), що в останні роки чоловік, який був гордістю Заболотців, навіть банально розпродував свою багатющу бібліотеку...
Особиста драма Бориса Фіськовича бере початок у молодості.
— У нього життя пішло під укіс. Жінка його померла, не маючи, мабуть, і тридцяти. Мала ту біду — рак, — зітхає Світлана Іванівна Кохан, яка відпрацювала поруч із Борисом Івановичем 17 років. Він — завідуючим Палацом культури, вона — художнім керівником. — Свою Женю він любив страшно!.. Більше не женився. Дуже підірвала його відсутність сина. Той поїхав на заробітки в Англію і на років із п’ять... пропав. Доходили чутки, що грав в українському ресторані, що важко заробляє на життя. Мабуть, йому було не до листів батькові. Але як Борис Іванович за ним сумував! Сядемо у кабінеті — не раз так страшно плаче... Син повернувся за рік до його смерті, але було вже запізно.
Шануючи пам’ять Фіськовича, заболотчуки делікатно натякають, що в останні роки чоловік почав випивати. Спонукала до цього самотність, подвоєна... звільненням з роботи. Світлана Іванівна з гіркотою пригадує ті часи, коли доводилося буквально за кілька гривень працювати на половину окладу, час від часу відправлятися у відпустку за власний рахунок.
— А заходи ж усі проводили! І концерти, і дискотеки... Скажи кому тепер... Та вже й сам не віриш.
Так держава економила кошти на культуру. А там дійшло й до скорочення однієї посади в Будинку культури. Звісно, що Борис Іванович, якому залишалося рік до пенсії, погодився піти «на відпочинок». Але це остаточно його підірвало. Ще заходив у Заболотцях в будинок культури, але відчував, що люди його... забувають. Ще у селищі Жовтневому (воно поруч із Заболотцями) влаштував клуб для людей похилого віку «Надвечір’я». Старші люди збиралися, спілкувалися, ділилися пережитим і, звичайно, співали. Фіськович привозив учасників свого клубу й у Заболотці, сподівався зі Світланою Іванівною (вона вже й село обійшла, збираючи майбутніх учасників клубу) влаштувати таке ж «Надвечір’я» у рідному селі.
Але вже не встиг.
— Хтозна, чи буде ще колись така людина у Заболотцях! — каже Світлана Іванівна.
P.S. Про те, якими ще людьми знамените село неподалік Західного Бугу, як дві приватні історії додали сторінок у літопис Заболотців та чому колись багате село нині виглядає неприкаяним, — у наступному матеріалі: «Від Гумільова — до Могильовки».
