Про корифея Російської драми досі ходить багато історій, які з роками стали легендами. Де правда, а де вигадка? Ті, кому пощастило бачити на сцені Віктора Михайловича, розповідають про його великий дар зачаровувати глядачів, а кожну його появу на підмостках публіка зустрічала оплесками та усмішками.
— Віктора Михайловича Халатова я бачив у багатьох виставах Театру ім. Лесі Українки, будучи ще старшокласником, — згадує актор Російської драми Олег Комаров. — Запам’яталися його роботи у виставах: «Дерева вмирають стоячи», «Мораль пані Дульської», «Давним-давно», «Живий труп», «Мертві душі» та інші. Він був найяскравішим комедійним актором трупи. Для мене залишалося загадкою, як у невеликих за обсягом роботах-виставах «Мораль пані Дульської», «Дерева вмирають стоячи», «Живий труп», він справляв таке сильне враження. Коли я почав працювати в театрі ім. Лесі Українки, то вперше поза сценою побачив Віктора Михайловича на прохідній. Він стояв біля дзеркала, що біля гардероба і, причісуючи гребінцем своє рідке волосся, говорив комусь: «Дивився, дивився, дорогенький, я цей фільм, — нічого не хочеться говорити про нього». Мене вразила невідповідність його мови й голосу в житті з тим, що я звик чути зі сцени. На сцені в нього був своєрідний сильний, високий, красивий голос, у який часто вдиралися смішинки фальцету, а сміх був заразливий, по-дитячому безпосередній, фальцетний. Мова була багатою, з діапазоном від круглого, повного звучання слова, до скоромовки, коли він у апарте (між іншим) промовляв цілі періоди тексту. У житті ж він розмовляв ласкавою, несолідною скоромовочкою, якимось маленьким, гугнявим голоском, та й зовнішність його пасувала мові. Він нагадував дурнувату, скривджену дитину. І говорив увесь час, неначе на когось ображаючись. Загалом те, що я побачив, мені здавалося, дуже компрометувало все те, що я бачив на сцені в його виконанні. Я ще подумав тоді, яка оманлива може бути зовнішність! І ще про те, пригадавши його на сцені, що така зовнішність — подарунок долі комедійному акторові. Зовнішність, при якій актор ще нічого не зробив на сцені, а вже хочеться посміхнутися. Але це лише один бік медалі...
Що крім благодатної акторської зовнішності, примушувало глядача зустрічати оплесками появу на сцені Віктора Михайловича Халатова?
У нього був гнучкий, схильний до імпровізації розум. На одній із перших репетицій вистави «Шлюб за конкурсом» К. Гольдоні, яку проводив постановник вистави і головний тодішній режисер театру — Дмитро Олександрович Алексідзе, останній сказав: «Пропоновані обставини. Ваш потяг ось-ось відійде. І за цей час ви повинні розповісти зміст п’єси «Шлюб за конкурсом». Вікторе Михайловичу, будь ласка, ви».
Віктор Михайлович репетирував у виставі головну роль Пандольфо. У залі перебували всі актори цієї «багатонаселеної» п’єси. Халатов умить зосереджується і, поспішно пересуваючись репетиційною залою, говорить уявному партнерові: «Ніколи, дорогенький, ніколи! Зараз нічого не встигну тобі розповісти. При зустрічі, за чаєм, у спокійній обстановці. Привіт дружині!» — стає на уявний майданчик тамбура, махає рукою, посилає поцілунки рукою. Потім, приставляючи ногу до ноги, імітує відхід потяга і зникає за репетиційною ширмою. Актори в залі вибухнули реготом і оплесками за урок, який підніс Віктор Михайлович невдалому педагогові...
Хотілося б сказати декілька слів про гумор Віктора Михайловича. Його вже багато років немає з нами, а халатовський гумор продовжує жити. Якось на художній раді театру Юрій Сергійович Лавров говорив про роботу акторки, одну з партнерок за виступами на естраді Віктора Михайловича: «Ця акторка грає світську пані, але все одно видно, що вона куховарка».
— А ви, Юрію Сергійовичу, — обурився В. Халатов, — якщо навіть граєте водопровідника, то все одно видно, що це білогвардійський офіцер.
«ВІН БУВ ПОСТІЙНО МОБІЛІЗОВАНИЙ»
Театр ім. Лесі Українки був на гастролях у Горькому і через погано організовану рекламу, м’яко кажучи, прогорів. Тому коштів для відправки акторів до Києва не було. Тодішній директор театру викликав до себе в кабінет Віктора Михайловича і попрохав позичити тридцять тисяч карбованців. Халатов дістав із потайної кишені потрібну суму і, повернувшись до нього, недбало сказав: «Візьміть»!
Звідки ж у актора були такі величезні гроші? Безліч концертів гралося ним паралельно з роботою в театрі. Постійна партнерка у цих виступах, Мальвіна Зиновіївна Швідлер розповідала: «Одного разу Юхим Березін, тоді режисер нашого театру, привіз із Москви оповідання Бориса Ласкіна «Розмова втрьох» і запропонував Халатову прочитати це оповідання. Якщо оповідання сподобається Халатову, то він, Березін, зробить із нього скетч і поставить його. Халатов погодився, партнеркою Віктор Михайлович вибрав Мальвіну Зиновіївну. У своєму вступному слові на репетиції Березін сказав: «Не комікувати, все повинно бути серйозно, ми повинні проповідувати людську дружбу, яку видно в Радянському Союзі скрізь». Погодилися. Прем’єра в Будинку вчителя не принесла акторам великого успіху. Після виконання скетчу Халатов поніс додому невикористану сорочку, яку він звичайно міняв після концерту. Так пройшло два чи три виконання цього скетчу. Потім Халатов сказав: — «Все, Пузир, гратимемо по- своєму». А на сьомому концерті Мальвіна Зиновіївна була вже не партнеркою, а глядачем, і реготала щосили, дивлячись на Віктора Михайловича. Глядачі цього вже не бачили — їхні очі застеляли сльози сміху. Незабаром прийшла телеграма від Ласкіна: «Почув про Ваш успіх, прислали б примірничок! Автор».
Кажуть, що мати Віктора Михайловича, також акторка, ще часів антрепризи, сказала йому: — «Щоб актор почував себе незалежним, він повинен мати гроші». Халатов і таким чином прагнув набути незалежності. Вони з дружиною не мали дітей, ні в чому собі не відмовляли, але великих витрат не дозволяли. І тому грошей ставало все більше і більше. Віктор Михайлович не купував собі машину, не будував дачу, не їздив за кордон (хоча все це міг собі дозволити), через те, що був поглинутий єдиною і найбільшою пристрастю, пристрастю до акторства. Все це, в якійсь мірі, відривало б його від театру, від його концертів, від радіо: він знав велике щастя любові глядача. Любові одномоментної, конкретної. Він виходить на сцену, глядач зустрічає його оплесками, протягом сцени — він маг і чарівник — глядач у нього «в руках», і йде під оплески. Велике щастя — приносити людям радість. І концерти були, я гадаю, не тільки заради грошей. Гроші лежали, і їх він особливо не витрачав. Важливий був процес виступу.
До нього часто зверталися, щоб позичити гроші. Він нікому не відмовляв. Тільки суворо обумовлював термін, коли зможуть повернути борг. І людині, яка вчасно повертала гроші, він казав: «Платоспроможний». Це означало, що ти міг брати у борг у нього й надалі.
Віктор Михайлович завжди носив ретельно випрасуваний костюм, свіжу сорочку, метелика, але головне інше: — він був постійно мобілізований, зібраний, готовий до акту творчості. Здавалося б, у будь- який момент життя він міг почати грати сцену з вистави або скетч, чи естрадний монолог, дати дотепну відповідь. Під час вистави, за лаштунками, я не бачив щоб він сидів. Він увесь час ходив і ходив. Очевидно, «пропускав» через себе сцену, яку мав зараз зіграти, щоб вона заблищала новими фарбами, імпровізаціями, «придумками». Часто можна було почути фразу, сказану ледь чутно, звернену до самого себе: «Думай, думай, Филимоне (так жартівливо називали один одного два багаторічних сусіди по гримуборній: Халатов і Лавров) — більшості з твоїх однолітків уже нічого не потрібно...»
Його неможливо було уявити розслабленим або поглинутим якимoсь хобі — на зразок риболовлі чи преферансу. Щоправда, кажуть, він любив ходити на ринок і купувати там продукти. Як зараз бачу, флануючого Халатова перед своїм будинком на Пушкінській. З руками за спиною, пальці зімкнені в замок, голова нахилена трохи вперед, обличчя розчервонілося від морозу, примружені від холоду очі. Погляд спідлоба, хоч і світлішає в привітанні, але видно, що він просто відволікся від безперервної напруженої внутрішньої роботи, яка відбувається в ньому.
ІМПРОВІЗАЦІЇ ТА РОЗІГРАШІ
— Його пристрасть до акторства була настільки всепоглинаючою, що навіть у відпустці не полишала його, — продовжує розповідати О. Комаров. Якось Халатови і Батуріни відпочивали в Криму в одному санаторії, і останні розповідали, як Віктор Михайлович постійно «пригощав» їх імпровізаціями, розіграшами, гумористичними спогадами. В їхній маленькій компанії весь час звучав сміх.
На родинних урочистостях у присутності дружини, в минулому — балерини Веселової, яку він дуже кохав, і своєї матері постійно влаштовував домашні концерти. Це й жартівливе інтерв’ю, яке брав Віктор Михайлович у членів своєї родини, і гумористичні поетичні посвячення... Він жив цим постійно, без вихідних днів і відпусток. Дещо з цих домашніх свят було записане на магнітофонній стрічці і звучало на ювілейному вечорі, присвяченому пам’яті Віктора Михайловича, який проходив у Будинку актора.
У Халатова був світлий, чарівний талант. Органічними для нього були ролі з добрим початком. Це й Манілов у «Мертвих душах», і Лука «На дні», і Александров в «Живому трупі». Я навіть гадаю, що комік має бути добрим. Все зле — це вже не смішно. Його Пандольфо в «Шлюбі за конкурсом» — шахраюватий комерсант, який за конкурсом хоче одружити свою красуню-дочку з багатим сеньйором і на цьому нажитися... Виставу глядачі прийняли дуже добре. У ній було багато вдалих акторських робіт, добре оформлення, багаті костюми. Прекрасна музика Ігоря Шамо. А головне — витончена пустотлива атмосфера вистави. Мабуть Гольдоні пробачив би Халатову ті доповнення в тексті, які він собі дозволяв, — згадує О. Комаров. — Не забуду, як проводив Халатов — Пандольфо сцену з розсильним, якого грав Борис Вознюк.
— А навіщо тобі чайові? — як би соромлячи його, питав Халатов — Пандольфо.
— Так треба, — не змигнувши оком, відповідає розсильний.
— Ти ж їх проп’єш, — з жахом говорив Пандольфо. — Такий молодий, тобі шкідливо пити.
— Я не п’ю, — знову відрізав розсильний.
— Значить, програєш в карти, залізеш у борги: — посадять тебе до в’язниці — малює страшну картину Пандольфо.
— Я не г-ра-ю в карти, — чеканить слова розсильний.
— Ну, що з тобою поробиш! — сумно зітхає Пандольфо, лізе за гаманцем, виймає звідти щось, але, не донісши до його руки, відкриває долоню і тут же скрикує.
— Ну, що ж ти такий неспритний! А де ж вона? Ось бачиш, впала на підлогу, в щілинку закотилася. Сам винен! І радісно потираючи долоні, що ошукав простачка, під оплески йде зі сцени. Причому, у Гольдоні цього тексту немає.
Свої рішення сцен, «придумки», додатки до тексту В. Халатов шукав постійно. Не всім режисерам це подобалося, і стосунки з деякими з них у Віктора Михайловича, треба вважати, були не прості. Недаремно він якось не то жартома, не то серйозно, говорив: «Ну, чому вони мене вибирають? Адже я ж талановитіший за них. Це я їх маю обирати».
... «Шлюб за конкурсом» разом із виставами «Варшавська мелодія» В. Зоріна, «Традиційний збір» В. Розова вирушив на малі гастролі до Ленінграду. Ми грали в основному в приміщенні Большого драматичного театру ім. Горького. І один або два в приміщенні Театру ім. Пушкіна. Не забуду, як на моїх очах зустрілися Віктор Михайлович і Олег Борисов, на той час актор трупи Товстоногова, а до цього дуже успішно працював в нашому театрі. У похмурих закулісних приміщеннях театру ім. Горького, що нагадують каземати, вони зустрілися після п’ятирічної перерви.
— Олеже! — засіяв Віктор Михайлович.
— Дядя Вітя! — усміхаючись і проcтягаючи до нього руки, відповів Олег Іванович.
Два чудових актори обнялися, заходячись від сміху, від якихось слів, яких я вже не чув, тому що поспішав на свій вихід, на сцену. Гастролі пройшли з великим успіхом. «Шлюб за конкурсом» приймали чудово. Критики відзначали гідний внесок в успіх вистави і старшого, і середнього, і молодшого поколінь акторів. Але особливо відзначали роботу Віктора Михайловича.
Після вистави «Традиційний збір» учасників запросили до акторського холу театру ім. Горького, що мав вигляд незатишного приміщення, на зустріч iз автором п’єси — драматургом Віктором Розовим. У своєму виступі він сказав, що це краща вистава, яку він бачив серед нестоличних театрів. Потім, розбираючи акторські роботи, дійшов до Віктора Михайловича і сказав: «Як тільки я почув ваше перше слово, я все зрозумів — і заразливо засміявся». І вже серйозно додав: «Дякую вам».
«ПІШЛА РАДІСТЬ»
— Ми грали «Шлюб за конкурсом» 11 лютого 1969 року, продовжує О. Комаров. — Ось мій останній вихід на сцену. Чекаю свою репліку. Поруч зі мною сидять всі, хто вже відіграв свої сцени, втомлені, Віктор Михайлович Халатов і Олексій Михайлович Таршин. Чую, Віктор Михайлович каже: «Пощастило нам з тобою, Олексій, під старість літ. У хорошому театрі служимо. У наші-то літа, а ось бачиш, потрібні». Потім поклони, оплески, виклики на сцену, квіти Віктору Михайловичу...
А через два дні, увечері я почув, що вдень Віктору Михайловичу в театрі стало погано. Серцевий напад. Поклали його в гримуборній, викликали «Швидку допомогу». І ось при лікарях йому стало боляче. Він кричав, щоб зробили що-небудь, щоб допомогли йому, він заплатить будь-які гроші. Але зробити вже нічого не можна було...
Коли театральний автобус з жалобним портретом Віктора Михайловича Халатова за вітровим склом, повільно їхав Хрещатиком, то могло здатися, що актор з портрета просто сумно дивиться на дорогу, а я бачив людей, що йдуть тротуаром, що поспішають кудись, ніхто не зупинявся, ніхто не проводжав автобус поглядом: життя тривало, — з гіркотою згадує Олег Комаров. — У мене на той момент стисло в горлі від думки, що ніхто з них не здогадується, яка велика радість пішла з нашого, та й з їхнього життя...
