«Як показав 120-літній досвід попередніх хвиль української еміграції, збереженням тотожності українців поза Батьківщиною завдячуємо українській церкві, довкола якої завжди гуртувався український народ, зміцнюючи та передаючи свою віру та надію», — ці слова блаженійшого Любомира, глави Української греко-католицької церкви, сказанi 19 листопада 2006 року під час божественної літургії в Мілані з нагоди 5-літнього ювілею з часу заснування греко-католицької громади імені священномученика Юсефата, містять глибокий висновок, оцінку діяльності церкви протягом довгого часу. Вони є актуальними і для нинішніх часів, адже і нині церква об’єднує, стає чи не єдиним осередком українців на чужині і саме вона часто нагадує українцям за кордоном, що вони є українцями. Заради справедливості можна стверджувати, що церква пішла далі — вона ініціює вивчення статистичних даних, пропонує вирішення численних проблем і намагається впливати на урядові рішення.
Наскільки серйозно ставиться УГКЦ до теми міграцій говорить той факт, що вона навіть оголосила День мігранта в УКГЦ. Згідно з рішенням 33-ї сесії Синоду Єпископів Української греко-католицької церкви в Україні це перша неділя після Різдва. На початку цього року Комісія «Справедливість і мир» УНКЦ організувала відкритий круглий стіл, який викликав велику цікавість не лише у представників церви, а й громадськості. Тепер на порядку денному — вироблення серйозної концепції діяльності УГКЦ, напрямки якої обговорювалися вже після круглого столу на нараді у блаженійшого Любомира Гузара, що зібрала голів усіх комісій УГКЦ та керівників чернечих громад. Та чи лише церква має опікуватися нашими громадянами за кордоном? Думки людей, близьких до церкви, які до того ж є добре обізнаними з проблемами мігрантів, можливо, стануть відправною точкою й для інших осіб, причетних до урядових рішень та громадських ініціатив…
ТІ, ХТО ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВДОМА
Отець Роман ФЕДЬКО, соціальний працівник «Карітасу» Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ:
— Звичайно, українські емігранти за кордоном зустрічаються з величезними труднощами. Однак зовсім нелегко українським сім’ям заробітчан, які залишилися тут. Серед найголовніших проблем, які, на мою думку, вимагають нагального вирішення, є проблеми руйнування українських сімей, занедбання виховання дітей, духовна та моральна деградація. Не є секретом, що сім’ї, в яких батько чи мати поїхали на заробітки, розвалилися. Тривалі розлуки не додають позитиву. Щодо виховання, то навіть повноцінні сім’ї не завжди приділяють цьому належне значення. Що вже говорити, якщо сім’я залишається без матері чи без батька. Часто діти залишаються під опікою бабусі чи дідуся, а обоє батьків їдуть за кордон. Таких дітей відразу видно: по їхніх очах, по тому, як вони одягаються, поводяться. Пияцтво — ця проблема стосується багатьох сімей, але коли батько в Україні, маючи на собі обов’язок виховання, підтримання сімейних відносин, деградує, спивається за свої чи вислані з-за кордону гроші, то тут теж треба у дзвони бити.
До сьогоднішнього дня в нашій Самбірсько-Дрогобицькій єпархії ми мали три нагоди безпосередньо стикатися з родинами заробітчан. Перша, коли влітку 2005-го року за ініціативою отця Василя Поточняка був проведений в Дрогобичі з’їзд емігрантів, в якому брали участь їхні родини. Наступного року влітку ми організували прощу з Дрогобича до Зарваниці для самих заробітчан та їхніх сімей. Ініціатором цієї акції була парафія міста Болонья на чолі знову ж з отцем Василем Поточняком, а співорганізатором став «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Третя нагода, коли ми мали можливість спілкуватися з заробітчанами, тривала з лютого 2004-го по лютий 2006-го, коли відбувалася реалізація проекту в мережах консультаційних пунктів для жінок, які потерпіли від торгівлі людьми. Досвід праці показав, що коли в таку трагічну ситуацію потрапляє людина, і автоматично також її сім’я, необхідною стає особлива підтримка та душпастирська увага.
Все перераховане дає підставу стверджувати — нас очікує величезна робота. Тому я хотів би застановитися на деяких планах та ідеях, які б покращили нашу душпастирську діяльність. Перше — це профілактика, і важливу роль тут виконує інформування. Часто люди через брак інформації чи обмануті власними або чужими ілюзіями, приймають рішення, що негативно відбиваються на цілому їхньому житті. Тут потрібна мережа консультаційних пунктів, які є дуже важливими. Організація при єпархіях чи «Карітасі» курсів вивчення іноземних мов — італійської, іспанської чи португальської — для тих, хто хоче виїхати за кордон, а також для родин тих, хто вже виїхав. Необхідні цикли програм чи передачі про те, як живуть люди за кордоном — українці Італії, українці Іспанії і таке інше, щоб люди були добре обізнані, з якими проблемами стикаються заробітчани за кордоном. Інформування через мережу консультаційних пунктів, курси іноземної, теле- чи радіопередачі — чудова нагода співставити власну ситуацію і ситуацію, що склалася в інших людей, обмінятися досвідом. Нерідко люди, що приймають рішення їхати, недооцінюють проблеми, з якими стикатимуться їхні родини і вони самі. А часом переоцінюють зусилля та жертви, які роблять родичі-емігранти. Превентивний позитив таких спільних справ очевидний, бо добре підготовлені та введені в суть проблем люди, не так просто стануть жертвами або підпадуть під афери, пов’язані з видачею документів, переїздом через кордон, пошуками праці чи квартири…
Безпосередня праця з родинами заробітчан передбачає згромадження, спільно створені при кожній нашій парафії. Напевно, немає такого села, тим більше міста, з якого не виїхало б бодай кілька осіб. Такі б спільноти могли спільно молитися за своїх рідних, а не тільки чекати на пакунки, а також обмінюватися своїми переживаннями з приводу відсутності близьких, і таким чином надавати емоційно-психологічну підтримку один одному. Друге — це організація та проведення прощ, паломництв до різних місць, яких у нас в Україні не бракує, і які є чудовою нагодою згуртувати людей навколо Бога, заохотити до християнського способу вирішення сімейних проблем, пов’язаних з еміграцією. Третє — організація та проведення таборів для дітей емігрантів, де можна було б працювати над усвідомленням глибших мотивів виїзду їхніх батьків за кордон, — таких як жертва задля дітей, покращення умов життя, можливості, які відкриваються з навчанням, гроші для якого заробляють батьки. Четверте — проведення з’їздів родин емігрантів. Такого роду справа має бути однією з ініціатив, яку церква могла б взяти на себе вже сьогодні. Все це служитиме і такій справі, як боротьба зі стереотипами щодо заробітчанства. Наприклад, всі або майже всі, що виїхали за кордон, зокрема жінки, стали на шлях проституції, щоб заробити більше грошей. Або мають там коханця або коханку. Інший стереотип — те, що за кордоном ковбасами паркан городять, варто лише переїхати через кордон і вже будуть в тебе гроші. І таке інше. Також з’їзди такого типу можуть стати методом впливу на законодавство України, що регулює життя емігрантів, чи українські посольства в тих чи інших країнах. П’ятим пунктом могло би бути видання часопису для родин емігрантів в Україні, щось на зразок газети «До світла», яка видається для емігрантів за кордоном. Для видавництва такого журналу можна залучити родини емігрантів, а видання могло би стати трибуною для висвітлення проблем, з якими стикаються емігранти, і своєрідним інструментом пошуку вірних рішень.
Дуже важливою є і соціальна праця з особами, що потерпіли від торгівлі людьми. Тут треба наголосити на темі конкретної допомоги в інтегруванні особи, котра повернулася в Україну. І як висновок хочу сказати, що душпастирювання в Україні має охоплювати не лише людей, що залишилися вдома, але й в певний спосіб досягати тих, що є за межами України, тобто всю сферу сімейних відносин, коли один з членів родини їде, а решта залишається тут. Чому важливо в сучасному душпастирюванні зупинитися на особах, які є за кордоном? Тому що у таких людей, що виїхали через несприятливі економічні умови, часто немає бажання повертатися на зарплатню в 500 гривень, або ставши засобом для утримання сім’ї, вони вже не відчувають себе потрібними рідним як особистості, стають просто засобом заробляння грошей, а це також дуже часто відбиває бажання повертатися на Україну до родини.
«ДО» І «ПІСЛЯ» САНАТОРІЇ
Наталя ШЕГДА, співробітник Українського католицького університету:
— Шість останніх років надали мені можливість не лише досліджувати явище трудової міграції як соціологу, а й самою стати очевидцем та учасником багатьох подій. З допомогою українських студентів, які у цей час навчалися в Італії, я проводила ґрунтовне дослідження середовища українських трудових мігрантів, що в Італії сформувалося за останні 10 років. Хоча можна говорити про їх присутність вже з 1995-го року, а досягають свого піку еміграційні потоки у 2001— 2002 роках, напередодні так званої санаторії — легалізації трудової еміграції в Італії. І це дає право охарактеризувати міграційне середовище Італії як «до» і «після» санаторії.
Перший період був дуже похмурим, бо до звичайних труднощів, пов’язаних із входженням у нову еміграційну реальність, а це — незнання італійської мови, пошук роботи, зміна стилю життя, різні психологічні проблеми, розлука з рідними, не завжди доброзичливе ставлення з боку інших українців та ін., додавалися фактори, спричинені незаконним перебуванням в Італії. У стані постійного страху перед контролем поліції, депортації, українці намагалися зменшити до мінімуму час перебування поза місцем праці. Обмежувалися рідкісними дзвінками в Україну та передачею посилок рідним. Не володіючи мовою і не знаючи своїх прав, вони часто ставали жертвами нечесних роботодавців. Доводилося задовольнятися ночівлею у переповнених квартирах, в кожній з яких могло мешкати до 20 осіб. Такі «готельні послуги» вартiстю 5 євро за ніч пропонували часом навіть деякі українці, що законно перебували в Італії. Недоступними для багатьох були і медичні послуги, зокрема через брак інформації. Тому траплялись випадки, коли людина терпіла до останнього, хвороба прогресувала, і наприкінці, коли вже нічого не можна було зробити, їхала додому... Бракувало і соціокультурних структур, які б опікувалися емігрантами. Часто єдиними культурними «ініціативами» були зустрічі у вихідні дні, що супроводжувалися надмірним вживанням алкоголю.
Початком другого періоду в історії трудової української еміграції можна вважати 2003 рік, коли досить чисельна і очевидна присутність українців отримала в Італії своє офіційне визнання. У 2003 році, на превеликий подив, на четвертому місці після румунів, марокканців та албанців за чисельністю емігрантів опинилися саме українці, залишивши позаду своє далеке 27 місце, на якому вони перебували ще рік тому. Тобто кількість українців, законно присутніх на території Італії, збільшилася майже в десятеро. З 14035 до 112802. На сьогоднішній день важко говорити про реальну цифру. На початку 2006-го року статистичне досьє імміграції «Карітас мігрантес», опрацювавши дані міністерства внутрішніх справ Італії, говорить про 118 тисяч українців, присутніх в Італії. За інформацією посольства Італії в Україні, за 9 місяців минулого року видано 42 тисячі віз, більшість з яких передбачає тривале перебування з метою роботи чи об’єднання сім’ї. Крім того слід взяти до уваги, що значну частину українців становлять діти до 14 років, облік яких не ведеться: вони не отримують власного документа, а вписуються в дозвіл на проживання батьків. Таким чином можна говорити, що в Італії офіційно перебуває на даний час близько 200 тисяч громадян України. А нелегали? За даними опитуваних відвідувачів консульських відділів посольства України в Італії, кількість присутніх нелегалів прирівнюється до кількості легальних мігрантів. Таке число пояснюється відсутністю амністії з 2002 року, небажанням багатьох італійців сплачувати податки за легально найманих працівників, складністю процедури легального в’їзду. Особливо багато нелегалів перебуває на південній частині Італії, де нижчі зарплати, складніше знайти роботу, але й меншим є контроль з боку поліції. Таким чином можемо припустити майже півмільйонну присутність українців в Італії.
Що ми конкретно знаємо про них? Не зважаючи на збільшення останнім часом чоловіків, перевагу серед заробітчан становлять жінки, середній вік яких становить 45 років. У 2003-му році 84,58% складали жінки. Наприкінці 2005-го року чоловіків вже стало більше, — 16,2%. За даними Італійського інституту статистики, жінки з України та Молдови є найстаршими серед усього еміграційного населення Італії. За походженням це переважно вихідці з Західної України, причому 41,9% приїхали з Львівщини, хоча останнім часом спостерігається збільшення представників сходу України. 36,5% емігрантів мають вищу освіту, однак основна частина доглядає людей старшого віку та хворих, працює домашніми працівницями. До речі, цю роботу раніше виконували жінки з Сомалі, Латинської Америки та Філіппін. За нашими дослідженнями, кожен емігрант утримує не менше як чотири особи. 90% мають дітей, з яких лише 5,5% перебувають з батьками в Італії. 32,4% проживають з татом, 20% — з дідом та бабцею і 5% — з дальніми родичами або з чужими людьми. Зараз ця ситуація дещо змінюється, завдяки першим об’єднанням сімей. Так, у 2004 році видано 3 тисячi віз із сімейних мотивів. Але проблема залишається, наростає тенденція шлюбів українських жінок з громадянами Італії. За даними українського консульства в Римі, в середньому 3 тисячі українок в рік роблять запит на шлюбоспроможність.
Як на початку, так і зараз явище міграції характеризується почуттям тимчасовості — «зароблю гроші і повернуся». Але як відомо, у чисельних випадках еміграція стає тривалим процесом. Сьогодні, коли значна частина українців вже перебуває в Італії законно, вони все одно відчувають себе людьми «другого сорту», виконують роботу, на яку не погоджуються італійці. Залишається і проблема нелегального стану, розірвані сім’ї, важкі умови праці: як фізичні, так і психологічні. Існує потреба і у відповідній інформаційній політиці щодо законодавства, яке регулює можливість трудової зайнятості, потребу двосторонніх угод щодо пенсійного забезпечення, визнання водійських прав та дипломів, розширення консульських установ та їх персоналу. Вирішення на державному рівні транспортування, яке є надзвичайно дорогим, відправлення додому хворих та тіл померлих. Практично неможливим є приїзд мігрантів у відпустку власним транспортом. І це далеко не весь перелік проблем — їх життя є переповненим проблемами правового, економічного та соціального характеру. Але не слід забувати про ще одну потребу — духовної опіки та пасторального супроводу. Саме Українська греко-католицька церква в Італії була першою інституцією, яка опікувалася українськими емігрантами, в той час у переважній більшості нелегалами. А починаючи з 2001-го року вона стала відігравати роль єдиного масового об’єднувача, що впливав на формування обличчя середовища української міграції в Італії.
ДУХОВНИЙ СУПРОВІД
Отець Ігор БОЙКО, заступник декана філософсько-богословського факультету Українського католицького університету:
— Моє 16-річне перебування в Італії і два роки душпастирської роботи тут дають мені право характеризувати потреби українських мігрантів у цій країні. Починаючи з 1994-го року в Італії, а масово у 1998-му, з’явилися перші громади Української греко- католицької церкви. На початку 2000-го року в Італії працювали всього 4 церкви, з яких три — в Римі і одна — в Неаполі. А організація церков розпочалася з великого душпастирського служіння в Римі, а згодом також і у Неаполі, отця доктора Івана Музички — ректора і професора Українського католицького університету в Римі. Згодом, на прохання блаженійшого Любомира, італійська єпископська конференція довірила отцю Василю Поточняку здійснити перші кроки в згуртуванні та організації церковного життя українців по всій Італії, його було призначено першим пасторальним координатором життя українців греко-католиків Італії. Він особисто розшукував місця компактного проживання українців та налагоджував із ними перші контакти, допомагав організації українських громад та дбав про надання духовної опіки з боку українських священників, налагоджував контакти з італійським єпископатом. Крок за кроком — і справа зрушила з місця. Українська греко-католицька церква в Італії почала дбати про утворення в більших містах церковних громад, яким, за домовленістю з італійським єпископатом, надавалася можливість служити в італійських храмах. Передумови для таких дій церкви були сприятливі, оскільки в Римі діють 2 українські колегії, де навчаються семінаристи та священики, котрі радо підтримали ідею духовного проводу українців в Італії. Зокрема і завдяки цьому, українці в Італії, об’єднуючись навколо церкви, намагаються зберегти свою національну ідентичність, не асимілюватися в чужому середовищі. А 14 січня 2003 року наша церква в Італії змужніла як організаційно, так і пасторально. Офіційним декретом конгрегації східних церков, на прохання блаженійшого Любомира Гузара, було призначено владику Гліба апостольським візітатором для українців в Італії. З того часу українці по всій Італії могли чути глибокі духовні повчання архієрея та відчувати його душпастирську опіку.
10 травня 2003-го року в Римі було проведено знакову акцію — перший форум українців під назвою «Збережемо українську родину», на якому було вирішено створити в Італії українську громаду- товариство. Для участі у форумі були запрошені представники Верховної Ради України, парламенту Італії, місцевої влади Риму, посольства і консульства, ієрархи УГКЦ, представники громадських організацій та всіх українських громад Італії. Взяли участь у форумі понад 160 осіб з 28 міст. А результатом стала «Резолюція форуму українців Італії», серед вимог якої, скерованих до української влади, було викорінення корупції, створення прозорих сприятливих умов для розвитку українського підприємництва, гарантований соціальний захист для найменш захищених верств населення, відновлення престижу національної освіти, науки та культури, запровадження у навчальних закладах уроків християнської етики, дотримання закону про свободу слова.
23 квітня 2004-го року було складено та підписано статут християнського товариства українців Італії — громадської організації, в основу діяльності якого покладено українську національну ідею та правду християнської віри. На даний час товариство має власну газету «Українські вісті», активно допомагає Українській греко-католицькій церкві у проведенні свята матері. Згодом 8 травня, було проведено другий форум, на який запросили голову комісії з прав людини світового конгресу українців, професора Юрія Даревича. В центрі уваги була поставлена болюча тема — «Українці в Італії: втрата чи здобуток для України».
Щоб саме здобутків стало якомога більше, а витрат — менше, і працюють українські священики, більш того, намагаються дбати про виконання своєї основної місії — бути з народом, бути для народу. За останні три роки в Італії значно зросла кількість церковних громад, нині їх нараховується 95. На чужині в екстремальних умовах чимало людей навертаються до Бога, приходять до церкви. Не один раз я спілкувався з людьми зі сходу України, вік їхній був 50-56 років, і вони казали : «Я ніколи в житті не сповідався, але саме тут на чужині я мушу це зробити, я тут відчуваю більшу потребу з’єднатися з Богом».
Треба відмітити, уряд і церква в Італії ставляться до українців дуже добре, немає жодних перешкод з їхнього боку. Ніколи не відмовляється італійська церква допомогти нашим людям, що звертаються в «Карітас». А українські священики прислуговуються і своїм співвітчизникам, і італійській церкві. Приїжджаючи на парафії, де є наші люди, українські священики допомагають і італійським священикам у проповіді, у сповіді, в опіці людей. Коли б ми проаналізували духовний стан українців в Італії, то вони мають значно кращі позиції, ніж інші народи. Видаються власними зусиллями вісники, часопис «До світла», який згуртував українську інтелігенцію, став добрим здобутком і помічником заробітчанам на чужині. Систематично організовуються мистецькі вечори та духовні свята, традиційними стали паломництва до святих місць, не лише в Італії, а і до Франції та Португалії. А для відзначення свята Матері до Риму з’їжджаються українці з усієї Італії.
Не можна не сказати і про організацію українських недільних шкіл, які на даний час існують в багатьох містах при церквах. Для цього існують сприятливі умови, оскільки до Італії приїхало чимало інтелігенції, зокрема вчителів. Приміром, вже три роки в Римі при соборі святої Софії працює недільна школа, в якій діти з 5 до 15 років вивчають основи християнства, українську мову та літературу, історію, народні ремесла, пісні. Недільні школи стають справжнім осередком духовного та національного виховання наших дітей, навчаючи їх гармонійно поєднувати два світи — вивчати чуже і не цуратися свого.
ЩО МОЖЕ І МУСИТЬ ЗРОБИТИ ДЕРЖАВА
Григорій СЕЛЕЩУК, виконуючий секретар Комісії «Справедливість і Мир» УГКЦ:
— Українська греко-католицька церква справді накопичила чималий позитивний досвід, працюючи в Італії, тому її діяльність в інших країнах, куди їдуть на заробітки наші люди, може вже розвиватися за певною моделлю. Дозволю собі зауважити, що на 12-му році від початку трудової еміграції в Італію, вже є всі можливості виробити чіткий план дій, загальну стратегію щодо пасторальної праці за кордоном, враховуючи специфіку іммігрантського середовища, праці, яка б не зупинялася лише на літургійному житті, що без сумніву є центром, але також провадила б спільноту у всіх її потребах. Однак не можу не сказати і про необхідність більш активних та цілеспрямованих дій усього суспільства. Вже цього місяця наша Комісія «Справедливість та мир» УГКЦ направила листа Президентові України Віктору Ющенку, голові Верховної Ради України Олександру Морозу, прем’єр-міністрові Віктору Януковичу, в якому висловила слова вдячності за кропітку роботу держави по укладанню двосторонніх угод про статус, соціальне та пенсійне забезпечення мігрантів, ратифікацію Конвенції по боротьбі з транскордонною злочинністю. І зазначила: «Цим листом ми апелюємо до задекларованої у преамбулі нашої Конституції відповідальності кожного перед совістю і уклінно прохаємо якнайшвидше ратифікувати Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів з 1977 року та Конвенцію ООН про права усіх трудових мігранті та членів їх сімей з 1990 року, які на сьогоднішній день є найважливішим міжнародним механізмом забезпеченн я прав мігрантів». До слова, ця конвенція ратифікована 34 країнами і підписана 15, України серед них немає. В цьому документі трудові мігранти визначаються чимось більшим, ніж просто працівники чи економічні ресурси. Трудові мігранти мають сім’ї та володіють певним обсягом невід’ємних прав, які не завжди відображені у національних законодавствах. Важливим внеском конвенції є поширення фундаментальних прав людини на усіх мігрантів, незалежно від легального статусу. Це — право на життя, особисту недоторканність, невідкладну медичну допомогу, заборону рабства чи примусових робіт, недискримінацію за будь- якою ознакою, рівність перед судом, отримання інформації про свої права зрозумілою мовою, свободу думки, сумління та віровизнання, свободу слова, приєднання до профспілок та асоціацій, пошану до культурної самобутності, рівність умов праці, соціальне забезпечення, перевід заробітку. І с лідом за ратифікацією конвенції, яка задає тон і визначає, як саме має формулюватися національне законодавство, необхідно здійснити відповідні зміні в українському законодавстві і підписати необхідні двосторонні угоди з державами, в яких працює чимало наших людей. Звичайно, на підписання таких угод дуже впливають зміни в керівництві Мiнiстерства закордонних справ і нестабільність Кабміну загалом, коли один склад розкручує діяльність, потім люди міняються і все починається знову… Однак без усіх цих документів важко вести мову про державу з розвиненою демократією.
У листі Комісії «Справедливість і мир» УГКЦ також зазначено про необхідність реалізувати Рекомендацію Ради Європи № 1755 про права мігрантів з неврегульованим статусом; розробити та прийняти концепцію міграційної політики, зокрема передбачити механізми соціально-економічної та побутової адаптації тих, хто повертається в Україну та їх реінтеграцію в суспільство.
Все це необхідно тому, що забезпечення прав мігрантів на сьогодні стане запорукою розвитку нашої держави на найближчі роки.
