Напевно, так мало статися, що сьомим на черзі містом у цій рубриці стало місто, про яке говорять і пишуть уже кілька тисяч років, — Єрусалим. Довідатися щось нове видається неможливим, але ми все ж спробували, розпитавши колишнього петербуржця, а нині єрусалимця, автора та виконавця власних пісень Льва Шендеровича (артистичний псевдонім — Стьопа Пєчкін).
— Як і коли ви опинилися в Єрусалимі? Що вас із ним пов’язує?
— Я народився і виріс у Санкт-Петербурзі. Там і пройшла моя молодість, досить бойова часом. Одного чудового дня я вирішив, що було б жахливо десять років поспіль прожити на одному й тому самому місці, й вирушив у подорож світом. Серед іншого мене занесло до Єрусалима, де я зустрівся зі своєю дружиною, і ось уже незабаром десять років, як живу тут, на одному й тому ж місці. Двоє моїх дітей народилися тут. Тут я отримав свою першу повну академічну освіту, роботу за спеціальністю знайшов... Тобто, у двох словах, це місто, де я остаточно виріс.
— Яким було найперше враження?
— Вперше я самостійно піднявся в Єрусалим (на івриті в Єрусалим не їздять, не ходять, а піднімаються, навіть з Іудейських гір, які за метражем трохи вищі) у новий 5758 рік. Напередодні ми з друзями відривалися в Ліфті — на в’їзді до міста є таке покинуте село. Люду на вулиці було небагато — переддень свята, всі співали в синагогах. Я дивився, і ніяк не міг надивитися на світло, на повітря, на геологію та геометрію. А люди, які траплялися мені назустріч, — якийсь дідусь єменського вигляду, здоровенний мужик-персіянин — зі мною віталися. Досить щиро, хоча після Ліфти вигляд у мене був не дуже респектабельний. Я навіть відповісти до пуття не міг, мовою ще не володів. Ось такі вийшли перші враження: прохолода, біло-рожеве світло, шум вітру в соснах і загальна привітність навколишнього середовища.
— А що в усьому цьому найбільше здивувало?
— Майже всі стіни і споруди облицьовані жовто-білим вапняком, який називається «єрусалимський камінь» — хоча добувають його зараз у кар’єрах під Беер-Шевою. Таке розпорядження дав британський військовий губернатор у 1910-х. Відтоді його намагалися скасувати, та не виходить — надто вдале рішення. Цей білий теплий камінь додає місту неповторного світла, особливо під час заходу сонця і відразу після нього. Вся вистава займає хвилин п’ятнадцять, щонайбільше двадцять. Але в ці хвилини небо стає бузковим, а будинки Міста починають світитися. Спочатку густим медовим світлом, схожим на колір пелюсток білої троянди або жіночих грудей у темній кімнаті якої-небудь високої мансарди. Немов камінь віддає світло, яким його за день щедро зарядило сонце. Швидко смеркає, небо відсувається, і будинки світяться все сильніше, рожевіючи й бузковіючи. Це дивовижна картина — темне небо з першими зірками і величезним жовтим місяцем над провалом Мертвого моря, благословенна прохолода, що спадає згори, і світляні рожево-білі будинки з золотими віконцями. Примітно, що ніхто цього досі не малював, наскільки мені відомо. Я показував кільком людям цю картину, і вони також дивувалися — а й справді, світяться будинки.
— А що вас там дивує досі?
— Найсильніший подив у Єрусалимі — від того, що він існує, що він живий. Торкаєшся каменя, гладиш рукою асфальт: все справжнє, все насправді. І ще таке: в одній миті, в одному якомусь обличчі, в одному будинку чи навіть частині будинку раптом бачиш усю історію, весь народ, усе місто й увесь світ. Тому що тут, певно, все фрактальне — і час, і матерія, і люди; кожна мала частинка містить у собі інформацію про все ціле. Не втомлююся дивуватися з людей. Єрусалимці — це особлива порода ізраїльтян: вони якісь легші, повітряніші, світліші трішки.
— Ну, про єрусалимців ми поговоримо дещо пізніше. А зараз розкажіть, які ваші улюблені місця й маршрути?
— Люблю район вулиці Пророків. Вона проходить північніше і вище головної Яффської дороги, і на північ від неї — релігійні квартали, а на південь — світське життя. В ній — увесь Єрусалим: і вишукана архітектура Шведського Біблійного інституту й лікарні «Відвідування болящих», і екзотика Ефіопської церкви — круглої, бо, за їхніми повір’ями, сатана ховається за рогом, — і сосни з оливами, і ластівчин свист, і спадщина середньовіччя, боброві шапки та смугасті халати, і стрибок у майбутнє — лабораторії нашого комп’ютерного корпусу. Та й легенд вистачає: ось у дворі цього будинку емісарша жіночої організації «Адасса» за допомогою відомого лікаря закопувала гроші й золото, зібрані в Америці, аби врятувати їх від турецької влади. А в цьому будинку жив великий Елієзер Бен-Ієгуда, котрий заново відкрив мову іврит, причому на будинку немає меморіальної дошки, оскільки релігійні ультра, які мешкають довкола, вважають, що іврит має вживатися лише для молитви, а Бен- Ієгуда звів священну мову до вулиці й базару, і за це його слід піддати забуттю. Люблю пройтися Німецькою Колонією, особливо в сонячну зимову днину. Німецьких Колоній в Ізраїлі чотири чи п’ять; їх заснували німці-темплери, хіліастична секта з Баварії, які у XIX сторіччі вирушили на Святу землю і жили тут за власним трактуванням Євангелія в очікуванні скорого другого пришестя. Це були дружні й дуже працьовиті хлопці, ремісники, вчителі, лікарі; вони збудували чудові затишні поселення регулярного планування в Єрусалимі, Тель-Авіві, Хайфі та Вифлеємі Галілейському. Під час Першої світової англійці вивезли їх до концтабору в Єгипет, але потім повернули назад; а вже під час Другої світової, коли темплери не приховували своїх симпатій до Гітлера, їх заслали до Австралії... А якщо, як зазвичай, літо, то можна взяти дітей і виїхати надвечір у Сад Троянд. Там можна валятися на траві та грати у футбол або битися пластмасовими мечами; можна збирати шовковицю, якщо сезон; там є ставок із коропами, що випливають із каламутної зеленої води і просять пожерти, лякаючи малюків своїми пащами. А ще там є японський садок з кумирнею, кам’яними лавками, водоспадом і струмочком. І звичайно, там сотні сортів троянд, і навесні вони всі квітнуть і пахнуть, мов божевільні.
— Чи є серед цих місць такі, в яких найбільш повно можна відчути характер міста?
— Єрусалимський ринок — дивовижне місце. Крім того, що співвідношення ціни, якості та вибору тут має стійкий максимум, це ще й цілий світ, мікрокосм, держава у державі, театр, етнографічний і природознавчий музей, кунсткамера під відкритим небом.
— І за що ви його так любите?
— Ну, ось хоч би за таке. Яблука я завжди купую на критому ряді у трьох таких братиків — великі, бровасті, ручиська величезні, лоби низькі... в якій-небудь дитячій казці могли би грати велетнів-людожерів. І ось я стою, набираю яблучка, а поряд отоварюється якийсь дід і нерозбірливо шепелявить про те, що його обрахували. Продавець каже: «Відійди, перелічи! Якщо щось не так, на місці тобі видаю тисячу». Дід погоджується, відходить, починає рахувати. Продавець питає: «А якщо все правильно, я що отримаю?» Дід збирається й вигукує дуже виразно: «Тоді я тебе поцілую!» На єрусалимському ринку можна любити людство, не остерігаючись, що воно тут таки від тебе чого-небудь забажає. Напередодні зміни тисячоліть насипав один продавець два лотки мандаринів. Однаковісінькі. Але в один встромлена табличка «Мандарин-2000» — і ціна на сорок агорот вища. Ну, й купив кілограм тих і кілограм інших. Тому що весело й приємно.
— Які найбільш характерні риси міського ландшафту?
— Звісно, гори. Єрусалим розкинувся на горах. З самого початку рельєф був найважливішою складовою його пейзажу. Рельєф підкреслює культурні домінанти — Храмова гора iз Золотим Куполом, церкви Оливової гори, Кнесет, Єрусалимський театр. Рельєф дає перспективу, відкриває вид. Завжди маєш ненормально величезну кількість неба і надзвичайно розкриті горизонти. Практично з будь-якої точки, навіть з самого центру, з висоти другого чи навіть першого поверху ти бачиш край світу. Звідси, певно, ті середньовічні глобуси, де Старе місто розташоване на полюсі, а від нього все розходиться. Друге — те, що місто стоїть на межі кліматичних зон. Iз заходу і з півдня це гірські ліси, а зі сходу та з півночі — гориста пустеля. Межа дуже чітка і проходить вона, мені завжди так здається, просто по нашому кварталу. В нас на старій квартирі одне вікно виходило на північ, а інше на південь, і в цих вікнах завжди були різні пори року. На кухні темно і холодно, хмари пливуть, вітер зриває останнє листя з платану, а в кімнаті все залите ласкавим сонцем, пташечки щебечуть щодуху, соснові голки у скло штрикаються, травичка зеленіє. А міський ландшафт — це передусім малоповерховість і розчленування простору на двори. Структура, яка історично склалася, — так зване подвір’я: так будувалися перші висілки за стіни Старого Міста. За стінами починалося справжнісіньке дике поле, тому типова споруда — це замкнений прямокутник із будинків фасадами всередину і вузькою брамою, біля якої чергує сторож. Усередині двору — підземна цистерна-водозбірник на випадок облоги та інших лих. Двір зсередини обтягнутий галереями. Такі подвір’я часто будували і заселяли вихідці з якого-небудь одного містечка або учні якого-небудь одного ребе. Їх так і називали потім — за назвою містечка або за іменем ребе. Життя там відповідає архітектурі — замкнене, тихе, як вир, глибоке, але назовні майже не виплескується. Все життя людини проходить у межах двору. Її зачинають — увесь двір чує. Вона народжується — весь двір бачить. Вона одружується — весь двір гуляє. Її ховають — увесь двір проводжає. Все це робить місто милим і зручним. Воно відповідає людині, в ньому повністю відсутня будь-яка глобальна абстрактна ідея — містобудівна, соціальна, політична. Це місто обивательське, міщанське, цілковито провінційне. І при цьому воно — столиця світу і центр землі: така земля, панове, такий світ.
— У Єрусалимі переплелося безліч різних епох. А яка з них найбільше відчувається?
— В ньому завжди співіснує кілька культур, устроїв, а, отже, кілька всесвітів. Скажімо, євусеї знайшли це місце, заклали тут місто. Євреї зробили його своїм духовним центром, прив’язали Бога до місця. Греки внесли ідею радісного життя на противагу суворому служінню. Римляни, як і англійці, будували дороги. Християни принесли свою божественну містерію — щороку десятки тисяч паломників проходять шляхом Христа. Хрестоносці — міф, сакральність самого поняття «Єрусалим». Про арабів багато не знаю; можливо, від них ось ця загальна доброзичливість у незримо, проте непорушно окреслених кордонах, за межами яких гаряча ненависть. Турки збудували стіни Старого Міста. Та форма, якої вся ця місцева духовність набуває в лініях дахів, у склепіннях арок, у вигинах вулиць, — від них. І багато адміністративних механізмів також від них лишилося, на жаль. Що стосується міської архітектури, то вона дивним чином не мінялася радикально при зміні влади. Звичайно, якісь елементи вкорінилися і залишилися: римляни винайшли цемент, араби — склепінчасті стелі й арки (можу помилятися, не фахівець), від турків пішли юки — ніші у стіні, куди можна вбудувати полиці та зробити шафу або подушок накидати, і вийде надзвичайно зручний диванчик; німці-колоністи прищепили смак до садків; англійці почали асфальтувати вулиці; ізраїльтяни багато експериментували з сучасними стилями, і деякі експерименти були винятково вдалими. Та все одно єрусалимський будинок не сплутаєш із жодним іншим.
— Несподіване запитання: наскільки Єрусалим вільне місто?
— Якщо ви гадаєте, що потрапили до казки, — то ні. Це Схід; тут інший причинно- наслідковий простір; свободи в цьому багатостраждальному місті навряд чи коли-небудь було достатньо багато. Завжди одні частини мультикультурної синхронії обмежували свободу інших частин. Олександра Македонського не пустили до Храму — уявляю, яке це було для нього потрясіння. Він навіть від штурму міста відмовився в повному очманінні. Греки забороняли євреям робити обрізання дітям і примушували всіх бігати голяка на своїх стадіонах... Римляни внесли до Храму кабанячу голову — штандарт якогось легіону — і зажадали божеського поклоніння своєму цезареві. Для них це було формальною процедурою, а для єврея — ніби порушити закон всесвітнього тяжіння, наприклад; річ взагалі неможлива. Мусульмани вводили податок на невірність і також багато що забороняли — вино, наприклад. А без вина який шабат? І як причащати? Дзвонити у дзвони християнам і сурмити у шофари іудеям заборонялося ледве чи не до самого британського мандату. Під цим мандатом гарматами розвертали від палестинського берега кораблі, повні біженців із нацистської Європи. А права приходити до найбільш священного свого місця — до західної опорної стіни Храму, Стіни Плачу — євреї домоглися зі зброєю в руках усього сорок років тому. І ні для кого не є таємницею те, що й зараз свободи, рівності і братерства в Єрусалимі та його околицях немає. Влада тут завжди кого-небудь гнобить, і якщо є в цьому вищий сенс, то людському розуму він навряд чи доступний. І невідомо, чи буде коли-небудь інакше доти, доки хтось навпростець, в об’їзд усіх постів спуститься з Оливової гори на білому віслюку і в’їде у Старе Місто через закладену мусульманами сімсот років тому Золоту браму.
— В такому складному місці навряд чи можна говорити про типового городянина — як кажуть про звичайного москвича або петербуржця...
— Розумію. Ми шукаємо щось на кшталт типового ленінградця — людини, яка поступається місцем жінці у транспорті, сама того не помічаючи, звертається до незнайомої дитини на «ви», може водити родичів по Ермітажу з заплющеними очима, читала неадаптованого Андрія Бєлого і знає акорди всіх пісень Гребенщикова... Стереотип існує, звісно. У єрусалимців інший темп життя. Така вірна, некваплива хода, спокійна впевненість у своєму курсі. Єрусалимцю не дуже знайомі проблеми вибору і прийняття рішень — він живе у досить жорсткій мережі подій і маршрутів. Це в Тель-Авіві, у Хайфі, напевно, ввечері можна замислюватися, у який клуб сходити б. Тут добре, якщо просто є якийсь сейшен у барі цієї п’ятниці — ось туди й підемо. Чи не підемо. О десятій вечора на околицях живої душі не зустрінеш. Тель-авівцю, який переїхав до Єрусалима, здається, ніби він потрапив у ароматичне, але прозоре й густе масло. Рухатися важко й особливо нікуди. А єрусалимець саме таке середовище вважає природним. Спускаючись зі своїх гір, він стоїть у центрі автовокзалу, неквапливо розбираючись у покажчиках, і гармидер навколо його не бентежить, як комариний рій ліхтар. Типовий єрусалимець — джерело життєвої мудрості, як то кажуть, народний інтелігент. Тобто необов’язково він має формальну освіту в обсязі хоч би початкової школи; але він завжди може доречно процитувати Писання і сказати щось повчальне у зв’язку з цим; він з однаковим акцентом говорить щонайменше п’ятьма мовами; і хто-небудь із його синів чи онуків учиться або вчитиметься у Гарварді. З іншого боку, єрусалимець у сприйнятті інших ізраїльтян — людина трішки не від світу цього. Не через неуважність; скоріше в тому сенсі, що за єрусалимцем визнається, що він не весь тут і зараз. Якась його частина в цю мить знаходиться в іншому вимірі. Ось приклад із життя, зовсім не утрируваний. Вигулюю собаку вранці. Бачу двох садово-парковиків, котрі стрижуть кущі й розмовляють: «Та спитай хоч би й першого зустрічного, чи може...» Я проходжу собі. Один, вочевидь, росіянин, з обличчям учителя або лікаря-невропатолога, в окулярах із металевою оправою; другий — такий явно іракський, молодший, високий, у чорній кіпі, в мене запитує: «Скажіть, учений же може помилятися?» — «Звичайно, — кажу. — Навіть повинен». І йду далі й услід собі чую: «Ну ось, а Пресвятий, Благословенний Він, коли почав творити...» Ось вам єрусалимці. Ось такими матеріями вони керуються під час стрижки кущів. Ще одна межа — віддаленість від передової прогресу. Мій учитель водіння розповідав мені, як у п’ятдесятих роках на перехресті Яффської дороги та вулиці Георга V — званому Єврейське перехрестя, бо його можна перейти в усіх напрямах відразу, в тому числі й навскоси — з’явився перший в історії міста світлофор, і діти ходили дивитися на це диво з найвіддаленіших районів. До речі, цей світлофор не працював у суботу. А десь у цей час уже в космос полетіли. Стереотипного єрусалимця можна впізнати по тому, як боязко він ступає на ескалатор. Або по тому, як він тримає мобільний телефон. Звичайно, тут не всі такі, але ми говоримо про стереотипне.
— В такому разі, вочевидь, у єрусалимців є і свій особливий снобізм?
— О, звісно. Немає іншого міста, де так важко і так почесно жити. Нас пронизує його найвища духовність й усвідомлення нашої неоціненної значущості у його непростій долі — особливо тих, хто читає перед обідом російськомовну пресу. Ми з такою гордістю — чи з таким острахом —відповідаємо за кордоном на питання, звідки ми, що вороги нашої маленької, але дуже гордої батьківщини відразу червоніють від безсилої злості, а в нечисленних, але вірних друзів тепліють очі. Я перехворів спочатку на пітерський снобізм, це набагато серйозніша хвороба, особливо у 17—18 років. Єрусалимським снобізмом я вже не страждав — скоріше, насолоджувався.
— Образ Єрусалима сформований багато в чому завдяки таким різним джерелам, як телебачення та біблія. Наскільки він відповідає реальності?
— Туризм показує не місто, а натюрморт міста. Коли я воджу кого-небудь Єрусалимом, то навмисно веду не парадними вулицями, а провулками й закутками, де закусочні на півтора столика, де перестрибуєш через купи сміття, де люди живуть не за стіною, а за стінкою, як в одній великій комуналці. Адже де люди живуть, там і місто живе. А туризм — це де місто працює. Адже натурницею — це робота. А в Біблії фігурує інше місто. Воно пов’язане з цим, нинішнім, але не є ним. Над ними, мабуть, тільки небо одне й те ж, і гори навколо ті ж, що у Псалмах Давидових. Але навіть аби зрозуміти, в якому місяці Давид складав псалми, що стояло перед очима в автора Пісні Пісень, а що — Еклезіаста, треба пожити тут. Щодо новин, то на відстані все виглядає жахливіше, особливо в новинах. Під час останньої інтифади наш район обстрілювали з Вифлеєма, який тут неподалiк, через долину. А ми по телефону щиро дивувалися неспокою рідних і близьких: «Але це ж не на нашій вулиці, а на сусідній!» Цілих, можна сказати, півкілометра від нас. Ось у вас там — так, жахіття в Москві, взагалі не розуміємо, як ви на вулицю ще виходите і дітей не боїтеся до школи відпускати. Так це працює. Справжню реальність — міську чи взагалі — можна осягнути, лише поєднуючи відстороненість і глибоке занурення. Це важко, та це єдиний шлях. Єрусалим не потайливе місто, він місто східне.
— Звісно, сакральна географія Єрусалима дуже розлога. Наскільки такий чинник активної присутності релігії впливає на характер міста?
— Я вже казав, що до казки ви не потрапили? Напевно, з часів становлення єврейської державності за Давида життя Єрусалима сочиться релігією, як східні солодощі медом. Солодке, живильне, корисне, але — липке, тягуче; щоб з’їсти багато, потрібна особлива дисципліна або звичка; і ще дуже вабить мух. Уявити собі Єрусалим без релігії так само важко, як намагатися уявити його без будинків. Якщо і знайдеш такий клаптик землі де- небудь на схилах на околиці — як раптом помічаєш печерку з характерними трикутними вирубами у стінах — ага, тут вирощували голубів для жертв у Храмі. В Єрусалимі ти знаходишся в полі релігії. Ти маєш можливість або дотримуватися заповідей, або не дотримуватися; але вони наявні, і якесь положення відносно них ти займаєш за самим фактом свого існування. Щоб самому, поодинці, особисто визначатися відносно Бога, треба мати більше сил і здібностей, аніж у будь-якому іншому місці, — треба бути справжнім хасидом, справжнім дервішем, справжнім ченцем. Стільки молитов ввібралося в каміння, що здається — не докричатися вже. І тут ми зустрічаємося з такою відомою вже понад сотню років штукою, яка називається «єрусалимський синдром».
— А що це?
— Це коли людина потрапляє до Єрусалима, і «здвигається» на релігійному ґрунті. Починає пророкувати, провіщати кінець світу в недалекому майбутньому, видіння бачить, голоси чує, дива творить. Кажуть, у лікарні ім. Герцога ціле відділення є для таких. Дехто «здвигається» цілими групами і на досить великій відстані, навіть за океаном, а потім вони приїжджають сюди і створюють нам проблеми. У шістдесятих один турист підпалив мечеть Ель-Акса на Храмовій горі — мовляв, було йому видіння, що він покликаний очистити місто від скверни язичницької. Був великий міжнародний скандал. Таких випадків, хтось із поліції мені розказував, по три—чотири щороку, але, як правило, встигають запобігти. Великі групи паломників з одного місця — особливо якщо це місце де-небудь на Середньому Заході — намагаються розділити або завертають взагалі: не можемо, кажуть, гарантувати вашої безпеки. А кілька років тому центром ходив мужик, весь у білому, в позолоченій короні з картону та грав на арфі, а погравши, вставав на Бен-Єгуді в найбільш людному місці і починав віщати дуже високою англійською на хіліастичні теми. Потім, я чув, його відправили назад до Нової Зеландії. А того, який у Діни Рубіної описаний в «Ось іде Месія», я бачив особисто. Так і ходив ринком із мегафоном і повторював: «Месія наближається! Дочко Ізраїлю, вдягайся пристойно! Нумо всі почнемо подавати милостиню на честь Суботи! Милостиня врятує від смерті! Ось уже йде Месія!» Чесно кажучи, я навіть не думав, що він не в собі. У цьому місті кожному можна мати свій пунктик. Єрусалим до цього спокійно ставиться.
— Чи є там особливі, містичні місця — не обов’язково загальновизнані, а ті, які особисто ви вважаєте дивними чи навіть зачарованими?
— Про чаклунство не скажу, та є місця, де я відчуваю, як то кажуть, присутність. Є у Храмі Гроба Господнього один маленький боковий вівтар, де я завжди ставлю свічку за всіх своїх друзів-християн. Дуже особливе місце — маслини Гетсиманського саду, єдині живі свідки тієї ночі. Не можу уявити людину, яку ця драма залишила б байдужою. Є на околицях кілька гірок, де можна спілкуватися з найдавнішими богами цих місць, породженнями ще кам’яного віку, ханаанськими духами пагорбiв і самотнiх дерева. А ще є дах у Старому Місті на стику всіх чотирьох його кварталів, де можна неба торкнутися руками, таке воно там близьке.
— У чому взагалі таємниця Єрусалима — та таємниця, якої ви, можливо, ще не розгадали?
— Я вже не такий молодий і самовпевнений. Розгадувати деякі таємниці я просто перестав. Схід взагалі вчить того, що процес так само важливий, як результат. Європеєць стоїть на зупинці й чекає на автобус — східна людина прийшла на зупинку і тепер живе тут. Прийде автобус — європеєць чекатиме своєї зупинки, а східна людина житиме в автобусі. З Єрусалимом саме так. Навіщо мені дошукуватися в ньому якоїсь таємниці, аби потім її розгадувати: ну, розгадав, припустимо, і що? Ніхто не збудує іншого Єрусалима, навіть якщо знатиме, в чому саме його таємниця, і яка її розгадка. І розповідати, чим саме є Єрусалим, я не вважаю за необхідне.
— І все ж, із чим би ви порівняли місто — підійде будь- яка метафора?
— В липні у нас зацвітають маслини, і вулиці наповнюються рідкісним і дивовижним гіркувато-солодким ароматом їхніх дрібних білих сережок. Цей запах останніми роками так міцно пов’язався в мене з містом, що я зрозумів раптом, як я його бачу. Воно — дерево. Присадкувате й розкидисте, з твердим, наче камінь, зашкарублим стовбуром, у якому, як і в його вулицях, навіть найкоротша пряма лінія — непорозуміння. Воно повільно, але вперто розводить до сонця гілки своїх околиць, обдаровуючи тінню негостинні гірські схили. Воно безмежно витривале. Воно зносить, не скаржачись, і літню виснажливу спеку, коли так жарко, що хочеться від місяця сховатися в тінь, і зимові холоди, коли прихоплена інеєм трава хрумтить під черевиками; та й сніг на кілька днів лягає важким тягарем на його гілля, перетворюючи повсякденну метушню на несподіване новорічне свято. Грудневі бурі, наші водяні завірюхи, зривають із його гілок тільки лічені жорсткі лаковані листки, й ті котяться асфальтом зі стукотом. У лютому ж навколо нього біло-рожевим туманом спалахують мигдаль і багряник, а з-поміж цупкого коріння піднімаються ніжні нарциси, флокси й іриси. Не раз і не двічі доводилося йому так скрутно, що від усього дерева лишався тільки обгорілий пень з обрубками. Але щоразу пробивалися нові пагони й міцніли, не піддаючись ні часу, ні сокирі, ні вогню. В дерево це вросло безліччю прищеп — ось найбільш точний образ для всіх людей і народів, які вважали і вважають його своїм. Вони в ньому, воно в них, і вони без нього не ті, й воно без них не те. І будь-кому, хто без сокири, знайдеться місце на цьому дереві та під ним. І навіть нинішній проект двох столиць ворогуючих, якщо відверто, держав у одному місті, теоретично можна здійснити — якщо лишень люди стануть трохи іншими. Трохи більше єрусалимцями.
