Наша газета вже повідомляла про візит до України відомого кінорежисера (див. «День», №16). Йос Стеллінг — автор фільмів «Летючий голландець», «Рембрандт» і «Стрілочник» — побував у Києві та в Миколаєві, де відкрив залу свого імені в кінотеатрі мережі «Мультиплекс». У нашій столиці пан Стеллінг зустрівся з представниками ЗМІ та публікою.
«КІНО — ДУХОВНА МОВА»
— Я дуже радий бути у Києві, — зізнався режисер. — Це вже мій сьомий візит сюди, і щоразу в мене виникає відчуття, що це, напевно, мій останній приїзд... Попередній візит був пов’язаний зі зйомками фільму «Душка». Знімати у Києві, зустрічатися тут із людьми — дуже хороший, справді чудовий досвід. І це не просто данина ввічливості...
Фільм — це вид тривимірного мистецтва. Це як музика. Більшість людей завжди вимагають пояснення. Це дивно, адже ніхто не просить пояснити музику. Кіно — духовна мова. Не варто намагатися пояснити, що було у фільмі. Ви мусите знайти свою власну відповідь. Фінальна відповідь — це смерть. Це відповідь на всі ваші запитання. І мені здається, що після того, як фільм зроблений, режисер уже сказав усе, що хотів, а далі справа публіки — так чи інакше сприймати його твір.
— Яким буде ваш наступний фільм?
— Це має бути міжнародна копродукція: Голландія — Бельгія — Німеччина — Росія, можливо, брати участь і Україна. Картина про історію кохання, що відбувається у ХIХ сторіччі. Я дуже хотів би зняти в одній із ролей мого улюбленого актора Сергія Маковецького. Ми плануємо взятися до зйомок на початку наступного року. Зараз — підготовчий період. Я щойно піднявся із землі й починаю зводити будівлю фільму. Більше про новий проект нічого розповісти не можу...
Коли фільм закінчений, усі думають, що він мій, бо я режисер. Але, як я вже сказав, він також і ваш. Це фільм публіки, глядачів, і вже вони повинні його оцінювати. Водночас зі створенням фільму пов’язана командна робота, і це мої колеги, із більшістю з яких ми співпрацюємо близько тридцяти років. Ми разом створюємо фільм, і якимсь чином фільм створює нас. Актори допомагають мені бути режисером, я допомагаю їм бути акторами, те саме і з оператором і так далі. Це важливо, і це дуже цікавий процес.
— Що ж усе-таки сталося у вашій еротичній короткометражці «Зала очікування»? Чи було щось між героями? Взагалі наскільки важливо, щоб задум був сприйнятий глядачами?
— Завжди одне й те саме: питання, як правило, цікавіші, ніж відповіді на них... Коли я щось кажу, я одночасно щось руйную. З моєї точки зору, завжди існують два поняття. Це можуть бути чоловік і жінка, минуле й майбутнє, день і ніч, світло й темрява, народження та смерть, але головне — той простір, який знаходиться між двома сутностями. А головне завдання художника — зробити цей простір видимим. Це можна зробити за допомогою музики, а можна — за допомогою світла, гри акторів... Зрештою, фільм базується на одному рухомому зображенні та на іншому рухомому зображенні, й те, що відбувається між ними, і становить суть фільму. Але також те, що відбувається між ними, знаходиться не у фільмі, а у вашому сприйнятті, у вашій голові, у вашій душі. Тобто це лише на 50% те, що ви побачили на екрані, решта 50% — ваш власний фільм. Тому я не маю уявлення про те, що там відбувалося, вибачте.
— Чи змінився глядач відтоді, як ви почали знімати? І як у зв’язку з цим змінилася ваша тематика?
— Я не дуже цікавлюся політикою чи актуальними подіями. Мене цікавлять вічні питання: любов, ненависть, помста, пристрасть. Саме це я хочу показати глядачам. Можливо, публіка змінилася, адже актори, які грають у фільмі, — у тому ж віці, в якому вони знялися, незважаючи на те, що минуло 20 років, і питання, порушені у фільмі, лишилися тими самими.
— Оскільки в залі присутній один із продюсерів вашого останнього фільму «Душка», хотілося б, щоб ви сказали кілька слів про дуже серйозну проблему, пов’язану з фінансуванням фільму Міністерством культури й туризму України.
— Справді, є проблема, пов’язана з фінансами, як це часто буває. Оскільки «Душка» — міжнародна копродукція (голландсько-російсько-українська), то українська сторона — в цьому випадку Міністерство культури — мала свої зобов’язання перед російськими продюсерами, та вони, на жаль, досі не виконані. Обіцяні гроші досі не заплачено російській стороні, й відповідь досі неможливо отримати. Вони то кажуть: «так, але пізніше», то: «ні, але можливо», й усе це тягнеться вже близько півтора року. Через це ми не можемо випустити фільм офіційно на DVD, у нас практично заборонений прокат, що дуже прикро. Я хотів би ще додати: якщо Україна хоче брати участь у різних копродукціях, пов’язаних із кіно, то завжди в таких питаннях слід бути дуже ретельним і обережним, бо кіноспільнота дуже тісна, всі знають одне одного, і коли в когось виникають проблеми, то вони стають відомі всім.
Андрій Халпахчі, співпродюсер «Душки», художній керівник кінофестивалю «Молодість», додав:
— Я все ж озвучу те, що хотів сказати Йос. При загальному бюджеті картини два мільйони євро — частка України для повноправного співпродюсерства становила 200 тисяч доларів. Інакше кажучи, гарантійний лист було надіслано російському продюсерові 2007 року із зобов’язанням, що в титрах фільму буде наше Міністерство культури й туризму за умови, що гроші виплатять до 31 грудня 2007 року. Гроші під різними приводами не виплачені. Вже цього року питання порушувалося неодноразово. Під час останнього фестивалю «Молодість» ми разом із російським продюсером були в міністерстві, була присутня Анна Чміль, і нам знову дали гарантії, що гроші виплатять до кінця 2008 р., та грошей немає дотепер. І це, з моєї точки зору, говорить про те, що ми досі не зуміли створити імідж України. Коли сьогодні ми нарікаємо, що хтось перешкоджає вступу України до Європейського Союзу, я вважаю, що це робота не Меркель і не Саркозі, а тих людей, які, відповідаючи за імідж України, не виконують своїх зобов’язань. Моя роль як продюсера полягала в тому, щоб привезти до нашої країни такого видатного режисера, як Йос Стеллінг, аби він міг працювати тут, на цьому ѓрунті, й робити фільм, зрозумілий нам, близький нам, близький усім людям. Дуже важливо для українського кінопроцесу, щоб режисери з-за кордону, як це відбувається в Польщі, працювали тут. І мені здається, що це сьогодні одне з першочергових питань — розрахуватися з Йосом Стеллінгом, після чого з чистим сумлінням вступати до Євросоюзу.
— Не забувайте, що ці гроші залишаються в Україні, — продовжив тему Стеллінг. — Ми їх платимо як зарплату оператору, людям зі знімальної групи, ми інвестуємо в людей з України, фантастичних професіоналів. Ці гроші не йдуть за кордон.
МИСТЕЦТВО І БІЗНЕС
— Ви знімаєте арт-хауз, авторські фільми. Наскільки ваше кіно — це бізнес? Як допомагає кінотеатр, власником якого ви є?
— Мій мозок розділений на дві частини, що працюють цілковито незалежно одна від однієї. Одна частина — це мистецтво, друга — бізнес. Що ж до бізнесу, то я дійсно володію двома кінотеатрами в Утрехті. В одному з них дві зали, в другому — чотири, і вони мені дають достатньо прибутків, аби відчувати себе незалежним. Найважливіше — бути незалежним. Я хочу мати можливість, прокинувшись уранці, спитати себе: що я можу зробити сьогодні, чим мені зайнятися? І я все життя намагався жити так. Що до сприйняття арт-хаузних фільмів, то мені подобається вислів Бунюеля: «Будь-який успіх підозрілий». Чудова фраза. Мати успіх — це лише півділа. Зрештою, 10% голландських глядачів, яким подобаються мої фільми, — це, звісно, дуже мало, бо Голландія — маленька країна. Але 10% росіян або українців — це вже величезна кількість, і для мене цього цілком достатньо.
— Усі ваші герої — люди самотні, невлаштовані, вони перебувають у конфлікті зі світом, зі своїм оточенням, живуть у ситуації, що є трагічною від початку. Чи згодні ви з цим?
— Так, ви, напевно, маєте рацію. Дійсно, це головний тип моїх героїв, і це, мабуть, багато говорить про мене як про особистість. Але люди переважно самотні. Взагалі життя жорстоке. Коли ви зростаєте, дорослішаєте, ви усвідомлюєте, що рано чи пізно помрете. Це жахливе відчуття. Та мені здається, що є деякі способи протистояння смерті. Це може бути гумор, народження дітей, або релігія, або створення фільмів. І в будь-якому випадку не варто сприймати себе дуже серйозно.
«ВІДЧУВАЮ ПЕВНИЙ ЗВ’ЯЗОК ІЗ РЕМБРАНДТОМ»
— Одна з ваших відомих робіт — «Рембрандт» — присвячена все ж одній великій постаті. Чим ви керувалися, коли вирішили взятися за таку серйозну тему?
— Це цікава історія. Коли фільм був закінчений і випущений у прокат у Голландії, один критик брав у мене інтерв’ю, і я йому сказав, що відчуваю певний зв’язок із Рембрандтом, оскільки я народився в один день із ним, і моя мати дуже схожа на матір Рембрандта. І тоді критик сказав, що мені, певно, час звернутися до психіатричної лікарні, тому що в мене манія величі. З такими особистостями, як Рембрандт, слід бути дуже обережними, бо він — загальне надбання, і кожен голландець має свого власного Рембрандта. У мене також був свій власний Рембрандт, і я до нього ставився з величезним пієтетом і навіть створив свою власну релігію, пов’язану з ним. Мій фільм названий, як його остання картина, — «Автопортрет». Це полотно знаходиться в Національній галереї Лондона. Під час підготовки до фільму я вирішив поїхати подивитися на цю картину, але за спеціальним планом. Я відплив на кораблі у п’ятницю ввечері. Вирішив, що подивлюся картину по обіді в неділю. Тому в п’ятницю я ходив довкола галереї. В суботу ввійшов до музею, але поставив перед собою завдання не підходити до картини. Я ходив іншими залами, дивився інших художників, а коли проходив повз цю картину, затуляв очі рукою. Нарешті прийшла неділя. Я сів на лаву навпроти, рівно о третій годині, довго дивився на полотно, і, мабуть, Рембрандт це помітив, бо він почав у певну мить говорити зі мною. У зв’язку з цим я згадую іншу історію. Я був у Російському музеї в Санкт-Петербурзі, дивився ікони. Сам я за сповіданням римо-католик. Люблю Мікеланджело, католицький живопис, де видно великі емоції. А на іконах, як мені здавалося, немає емоцій, вони пласкі, безпристрасні. Та охоронці мені пояснили, що емоції — не в тому, що намальовано, а в очах людей, які дивляться на ікони. І це вражаюче. Я розповів вам це, щоб показати, наскільки активною має бути людина, яка намагається сприймати мистецтво. Вона повинна давати своє власне послання, аби твір відповів їй адекватно. І я гадаю, що з цією якістю пов’язаний божественний шлюб моїх фільмів зі східноєвропейською публікою. Вона набагато краще сприймає мої фільми, ніж західна.
