Статус незалежності України з кожним роком викликає більше запитань, ніж відповідей. І це не дивно: все, що відбувається в країні, аж ніяк не можна назвати консолідуючою державною політикою — скоріше, схоже на проміжний етап в резюме кожної дійової особи, що активно бере участь у хаосі під назвою «політика України». Ви запитаєте, чому? Та тому, що немає ідеї та принципів розвитку партійної системи; відсутнє розуміння стратегічних завдань, які має вирішувати країна для утвердження своєї незалежності. Ось і бігають наші публічні особи від групи до групи з певним списком справ, які вони спромоглися зробити, перебуваючи в тому чи іншому політичному осередку, — а нових ідей не пропонують. Відбувається принцип спіралі, що несе для України тільки розчарування. В державу не поступає нових ідей (мова йде про нових думаючих людей), кров не оновлюється, а поступово згортається, і якщо не вжити необхідних заходів негайно, захворіти можуть всі наступні покоління.
Питання, що на слуху після першого туру виборів, — за кого голосувати, кому повірити — тому, хто «Послідовний», чи тій, що має «Серце». Погоджуюсь, вибір невеликий, хотілося б — за того, хто «Розумний», та де його взятии? Вибори 17 січня продемонстрували, що й не потрібний українцям такий, бо не готові до змін наші люди. І винити в цьому сдід не виборців, а тих, хто вже не один рік затримує розвиток українців, гальмує реформаційні процеси в усіх напрямах. Люди позбавлені можливості думати, бо єдиним їхнім завданням стало навчитись виживати. Реформи передбачають зміни, зміни на краще, в першу чергу, для людей. Але в такому разі довелося б і самим змінюватись, а цього наші чиновнички не хочуть, бо так добре, коли можна тримати за чуба великий народ, кидаючи раз на рік додатки до зарплат і пенсій. І надалі спокійно, — без переживань, що тебе спитають, звідки ти нажив свої міліонні статки, — продовжувати грабувати країну.
Схоже, керуючись саме таким принципом, два кандидати намагатимуться й надалі проводити політику послаблення країни. Бо реальних дієвих рішень вони не мають. Якби мали, давно б реалізували, тому що обоє при владі, й немає різниці — чи в опозиції, чи в уряді. Країна-то в нас одна, і покращання умов чекають як на заході, так і на сході. За ці два роки після парламентських виборів не пройшла жодна суттєва зміна. То де візьметься віра в те, що, коли вони стануть на чолі цілої країни, щось зміниться?
За умов тотальної антиукраїнської політики Україна стане простим сировинним придатком Росії, яка ні на секунду не припиняє своєї холодної війни щодо нас. А балачки на тему, що Росія бачить Україну демократичною, вільною країною, тільки й залишаються балачками для закордонних журналістів.
Роки йдуть, світ міняється — та Україна стоїть на місці, не рухається в ногу з усіма. Обрала для себе якийсь невідомий шлях поміж стежок замість того, щоб їхати рівною європейською дорогою, і поступово втрачає те, за що поклали своє життя не одне покоління українців.
