Виходячи з житомирської Центральної міської лікарні №1, я боковим зором відреагував скоріше на простягнуту до мене руку з благанням про допомогу ніж на оклик. Повернувся і не впізнав людину, яка сиділа на тротуарі. Підійшовши ближче, жахнувся. То був мій давній знайомий Борис Михайлович Грачов. Брудний, босоніж, оброслий сивою бородою, в подертій свитині, заяложених штанях, він жебрачив. Хоча ще кілька місяців до того я зустрічав його в досить охайному вигляді й взагалі знав раніше як пристойну людину. На мої запитання щодо причин такого жалюгідного стану Борис Михайлович бурмотів тільки, що вигнали, мовляв, з хати. Та адреси назвати не міг. Я відразу почав шукати способів якимось чином влаштувати його долю. За обставин, в яких відбулась наша зустріч, направлення людини, якій за 70 років, у будинок для престарілих вбачалося мені найкращим варіантом. Займаючись цією справою, я що називається зблизька зміг побачити, як функціонує зараз система соціального захисту одиноких громадян. Але, відверто кажучи, зупинятися на ній буду тільки по мірі необхідності, оскільки це може бути темою окремої і великої розмови.
Я знав, що сім'ї у Бориса Михайловича у Житомирі немає. Років зо три тому померла його старенька мати, яку він доглядав. Я з ним зустрічався кілька разів у двокімнатній квартирі у багатоповерхівці, де вони жили раніше. А знайомство наше бере початок з кінця 80 хроків минулого століття, з демократичних барикад того часу. Але частіше ми зустрічалися у місті, перемовлялися про життя і політику. До виходу на пенсію мій знайомець працював оператором заводської кіностудії, електриком на міськмолзаводі, де був профспілковим лідером. Займався, крім роботи, народними методами лікування, читав книги з нетрадиційних поглядів на природу людини, не пив сам і не радив цього робити іншим. Про дітей, сім'ю ніколи детально не розповідав, а я, відчуваючи, що для нього ця тема болюча, особливо не розпитував. Пізніше, намагаючись зрозуміти, коли почалася руйнація особистості людини, повторюю, пристойної людини, я прийшов до висновку, що сталося це з часу його переселення на нову квартиру. Після смерті матері Борис Михайлович продав ту квартиру і купив однокімнатну в приватному секторі. Піклуватися не було про кого. Тобто зникла необхідність триматися пристойного життя заради близької людини. А тут до рук потрапили досить великі гроші як різниця між вартістю проданої і купленої квартир...
Але ці роздуми прийшли потім. В той день, залишивши Бориса Михайловича, і впевнений, що жити йому немає де, я відразу зв'язався з фахівцями Головного управління праці і соціального захисту облдержадміністрації. Там мені відповіли, що взяти людину з вулиці в будинок для престарілих неможливо — забороняють відповідні інструкції. Але з іншого боку людям, і насамперед старим, які в силу нехтування собою або нахабного обману, інших причин опинилися просто неба, потрібен бодай який-небудь прихисток. Тобто необхідні хоча б тимчасові притулки для наших бездомних громадян. Я не міг взяти Бориса Михайловича додому, і до цих пір у мене перед очима той вечір (другий після нашої зустрічі), коли він під дощем влаштовувався на нічліг на асфальті під стінами лікарні, біля якої я знайшов його. Без будь-якого даху над головою. На третій вечір Борис Михайлович спав вже у корпусі — досі з вдячністю згадую чергового лікаря приймального відділення цієї ж 1-ї міської лікарні Олега Петришина, який зголосився направити стару людину у терапевтичне відділення. Він зрозумів, думаю, скоріше відчув, що йому дуже зле від виснаження і поневірянь на вулиці. До того ж я поручився, що буду ним опікуватися. Виявилось також, що у Бориса Михайловича утворилися рани на ступнях, опухли ноги, і він майже не міг ходити. Відвідуючи потім його у лікарні, я помітив, що лікарі іноді приймають подібних одиноких сіром з вулиці або власних домівок, чим рятують їх від неминучої загибелі. Перебираючи на себе тим самим функції соціального захисту. І як розповідав мені завідувач відділення невідкладної терапії вже згаданої лікарні Володимир Качура (там майже два місяці перебував мій знайомий, бо райуправління соцзахисту не поспішало оформити необхідні документи), дехто з них знаходиться там тривалий термін.
Поки Борис Михайлович лікувався, опосередкованими шляхами мені вдалося узнати адресу, де він зареєстрований і мав би жити. Домівка в нього була — це та однокімнатна квартира, про яку я згадував. Але він подарував її сусідці за те, що вона сплатила його чималі борги за комунальні послуги і розраховувалась за них надалі. Звичайна, як на наші часи, історія. Проте з хати його ніхто не виганяв, Борис Михайлович сам пішов з неї за кілька тижнів до того, як я його зустрів. Забувши закрити і забувши, як до неї повернутись. Чому? Про це пізніше. В тій квартирі, серед документів, які я шукав для оформлення свого знайомця до будинку для престарілих, були листи від його сина Григорія. З Росії. 15—20-річної давнини. Спочатку я відправив за зворотною адресою до села Александровка Новосибірської області телеграму, що Борис Михайлович у лікарні, не отримавши відповіді, замовив телефонну розмову. На розмову прийшла вчителька сина Надія Микитівна Бойко. І сказала, що його син тепер у Юрзі, сам, як вона висловилась, «без кола і двора», а онуки зараз дорослі і живуть у райцентрі Болотне тієї ж області, і навряд чи хтось із них приїде до Житомира, бо це коштує великих грошей. Іншої звістки з Сибіру я досі не дочекався. Тобто Борис Михайлович став не потрібним ні сину, ні онукам. Думаю, що драматичну роль в його долі зіграв від'їзд із Александровки до матері у Житомир (він сам родом з Бердичева) багато років назад. Я не знаю, чи він розлучився з дружиною, чи вона померла, бо він навідріз відмовлявся розповісти мені, чому поїхав звідти. Натомість допомагав матері в останні роки її життя, за що, безумовно, заслуговує поваги. І, як все ж іноді він прохоплювався, житомирські рідні його покоління поступово пішли з життя. В певний момент Борис Михайлович, мабуть, втратив безпосередній зв'язок з будь-якою ріднею.
Як я зараз думаю, сталося це тому, що він почав пиячити. І дуже скоро основним сенсом його життя стало бажання знайти пляшку червоного вина, випити її і впасти в п'яне забуття. І тут важко сказати напевне, що було причиною і що наслідком — чи самотність спричинила пияцтво, чи пияцтво привело до повної самотності? І на вулиці він опинився тому, що пропив всю пенсію (невелику але достатню принаймні для того, щоб прохарчуватися) і пішов жебракувати. До цих своїх звичок він повернувся, коли підлікувавшись і зміцнівши і не дочекавшись буквально дня, поки я отримаю документи, необхідні для передачі його під опіку держави, самовільно залишив лікарню і знайшов свою домівку. Такий поворот остаточно укріпив мене в думці, що проживання в спеціальному закладі буде найбільш прийнятним виходом для нього. Хоча на той час я вже познайомився з молодою жінкою, якій він подарував свою квартиру. Ольга в ній не жила, бо виконувала умову договору дарування про надання йому можливості мешкати там. Але й доглядати за ним не змогла — я їй не дорікав, бо розумів, що за умов, які склалися, зробити це було вкрай важко.
...Через деякий час Ольга відвезла Бориса Михайловича до спецінтернату за документами, оформленими моїми клопотами. За висновками лікарів, перебувати він може лише в закладі психоневрологічного профілю — після першого подібного вердикту я домігся повторного обстеження, але фахівці-психіатри його підтвердили. Проте заяву Борис Михайлович написав власноруч. Головний спеціаліст обласного управління Володимир Кайданський оформив і видав мені путівку в лічені дні. Крім його ділових якостей, мабуть, зіграло роль те, що у психоневрологічні інтернати направляють не обов'язково самотніх людей, але хворих дорослих будь-якого віку, згідно діагнозу про психічні відхилення, в тому числі за заявами рідних або опікунів. До звичайних будинків для престарілих одиноким людям, у яких десь може виявитись рідня (навіть дуже далеко), потрапити набагато складніше. Цим нашим співгромадянам часто залишається, та й то не завжди, покладати надію лише на допомогу (часто небезкорисливу) з боку соціальних працівників, Червоного Хреста або на мисливців за нерухомістю, які пропонують оформити на них право успадкування житла стареньких за обіцянку доглядати їх за договором довічного утримання. Але, як правило, мало кого, в тому числі з боку державних органів, цікавить, як ці договори виконуються.
Нещодавно я провідав Бориса Михайловича в інтернаті. Це за 50 кілометрів від Житомира. Заклад вважається кращим із подібних в області, він закритого типу, вихід дозволяють тільки окремим, найбільш свідомим пацієнтам. За півтора місяця, які мій знайомець провів на новому місці, обличчя його округлилось, волосся було підстрижене, і взагалі вигляд був значно пристойнішим ніж тоді, коли я побачив його біля лікарні. Не п'є — можливо тому, що немає за що. На моє здивування він почав просити мене привезти щітку для чистки взуття, а дівчину з персоналу умовляв поголити його, що мені дозволяв робити тільки після серйозної суперечки. Можливо, я занадто оптимістичний, але це було схоже на ознаки повернення до нього бажання бути хоч трохи охайним. Живе він у кімнаті на трьох — на стінах килими, над ліжком зображення Ісуса Христа. Але з іншими пацієнтами — серед них є люди, як з меншими (як у нього самого) розладами психіки, так і серйознішими — майже не спілкується. Мабуть, дається взнаки попереднє одиноке життя. І ще раз у раз він говорив про те, як хоче назад додому. Я ж не наважувався сказати йому, що, скоріш за все, він залишиться в інтернаті надовго, якщо не назавжди. І це не дає мені спокою, бо і зараз не маю впевненості, що вчинив з ним правильно. Але в той же час, повертаючись подумки до його долі, приходжу до парадоксального висновку, що тільки в умовах певної ізоляції, в яких він опинився зараз, у нього є шанси зберегти бажання бути гідною людиною і як наслідок залишитися нею. А ще я думаю про те, що неподалік інтернату є кладовище, де упокоїлись його пацієнти, яких не було кому поховати. Отже там, де він знаходиться зараз, Борису Михайловичу не загрожує перспектива померти під парканом і бути похованим в безіменній могилі, на яку не було б кому принести кілька квіток.
...Не знаю, чи буду втішати його подібними міркуваннями, коли приїду до інтернату наступного разу.
