У лініях знаменитих родів, причому, здавалося б, із великою віддаленістю, інколи виникають символічні збіги, які стають прологом нових уявлень про історичну особу. Приблизно такі паралелі простежуються, зокрема, в датах народження та професійному виборі великого українського поета, талановитого лікаря XIX століття Степана Руданського і його правнучатого небожа, підполковника медичної служби, військового хірурга-отоларинголога з п’ятдесятирічним стажем Олексія Боржковського. Олексій Васильович народився 1934 року, рівно через століття після приходу на світ творця легендарної пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» і неповторних «Співомовок», і, власне, єдиний після Руданського у великому генеологічному древі також обрав медицину справою життя. Але якщо автор українського варіанту «Іліади», «Ільйонянки» в означенні С. Руданського, свої героїчні та трагічні підступи до опанування лікування долав у байдужому до нього голодному та холодному Петербурзі, чи Петрополі — за Руданським, у медико-хірургічній академії, спочатку без стипендії, і лише завдяки заступництву свого вчителя, геніального російського терапевта Сергія Петровича Боткіна, який домігся для свого вихованця призначення до Криму, фінал грудної хвороби було відстрочено, то Боржковський, уродженець того ж Поділля, навпаки, значний період своєї хірургічної біографії провів на військовій службі в північних широтах. Але змалюймо обставини, крізь час, у результаті яких два старовинні українські роди — Руданських і Боржковських — злилися. 1843 рік. Саме тоді в родині священика Василя Івановича Руданського в селі Хомутинці на Вінничині будинок його услід за синами Григорієм, Степаном (спочатку Стефаном), Ефімієм і Олександром почув голос новонародженої дочки Ольги. Вона ж, власне, й перекинула життєдайний струмочок до мого сьогоднішнього співбесідника, одружившись згодом зі священиком Стефаном Васильовичем Комарницьким. Їхня дочка Софія, у свою чергу, також одружилася з особою духовного звання, протоієреєм із села Мізяків Василем Григоровичем Боржковським. Тут не зайвим є зазначити, що таке досить обмежене коло одружень було взагалі вельми характерним для священицьких родин. Так, мати поета Феодора Порфирівна Добровольська була дочкою священика з тих же країв. І, мабуть, це була не марна моральна традиція. Продовжимо, проте, ниточку Боржковських. Протоієрей Василь Боржковський, який служив у Пікові, прадід нинішнього відтворювача Руданськіани, займався добродійністю. 1902 року в Мізякові він побудував двокласну парафіяльну школу, а пізніше — і церкву. Але розвивалося бурхливе ХХ століття, і доля його старшого сина Валеріана Васильовича Боржковського (1864—1919), етнографа, фольклориста, громадського діяча, який друкувався у відомому на той час часописі «Киевская старина» і випустив першу книгу про історію Вінниччини, стає трагічною. 1917 року Валеріана Боржковського було призначено першим комісаром Тимчасового уряду у Вінниці. З ентузіазмом він включився до національного відродження України. Влада, тим часом, катастрофічно швидко мінялася.
— Як одного дня сказали у Вінниці моєму братові, — говорить Олексій Боржковський, — Валеріана Васильовича було розстріляно більшовиками як заручника.
— Отже, династія Боржковських довгі десятиліття була, в основному, священицькою. А як склалися перипетії вашого батька, також Василя Васильовича? — запитую Олексія Васильовича.
— Батько став ветеринарним лікарем, вчився у Харкові. Але хоча вважався видатним студентом, диплом отримав екстерном. Хтось на нього доніс, що він приховав «попівське походження». Все ж співчуваючі викладачі допомогли йому, випереджаючи загрозу виключення, достроково скласти деякі іспити. І батько виїхав до Брацлава, як ветфельдшер, де я й народився. Користувався великою популярністю як умілий фахівець. Одружився з Галиною Арсенівною Пшемиською, моєю майбутньою мамою, яка пропрацювала вчителькою молодших класів усе життя. Вона й умовила батька все ж таки поїхати до Харкова й оформити диплом про вищу освіту. Вочевидь, тяжіння до медицини в мене від нього.
— Степан Руданський, який написав про себе: «Сидить студент медицини другий місяць без борщу», закінчив навчальний заклад військово-медичного профілю, а ви — Вінницький медичний інститут, ВНЗ абсолютно цивільного складу. Як, з яких причин ви стали військовим лікарем?
— Цілком через епоху. У шістдесяті роки, коли я завершив освіту, в країні зберігалася величезна армія, і випускників військово-медичних академій для скерування до її лікувально-профілактичних установ бракувало. Спеціальні комісії рекрутували майбутніх військових лікарів, з відповідними фізичними даними, і в звичайних медінститутах. Я був скерований на Далекий Схід і прослужив там понад сімнадцять років. Спочатку був призначений начальником медпункту, потім, оскільки певний досвід у хірургії та отоларингології я набув ще на студентській лаві, потім старшим ординатором хірургічного відділення в гарнізонному шпиталі в Спасську-Далекому, а опісля три роки — начальником ЛОР-відділення. Потім, уже в сімдесятих, переведений до Центральної групи військ у НДР, Потім була й чергова передислокація. П’ять років пропрацював за фахом, а в мене в ньому вища категорія, у шпиталі в Івано-Франківську, а потім потрапив до Житомира, де й зараз служу в базовому шпиталі як отоларинголог.
— У ваших професійних буднях, які потребують тонких навичок, бувало всяке. Одного дня ви розповіли, що прямо за польових умов не раз доводилося успішно виробляти трахеотомію, терміновий розріз гортані.
— Так, рука виявлялася безпомилковою в різних місцях і при різних життєвих викликах. Запам’яталися військові навчання в Сибіру, в жорстокі морози, коли в лічені години ми розгортали польовий шпиталь. Одного дня шофер нашої машини, витягуючи ротом бензин, дістав опік трахеї. Він задихався, і я тут же, без наркозу, виконав горлопереріз, чим його й урятував. Провадив цю вельми відповідальну хірургічну маніпуляцію безліч разів, і не лише стаціонарно, а і внаслідок невідкладності, на дорозі, в полі, на підлозі. Сімнадцять разів накладав трахеотомію без наркозу, зрозуміло, діючи миттєво.
Повернімося, проте, до Брацлава. Пам’ять про поета, чий талант Іван Франко порівняв із даром Тараса Шевченка та Лесі Українки, у родині Василя Боржковського шанувалася. Олексій з дитинства знав його вірші. Збереглися гарні морські мушлі, даровані колись С. Руданським сестрі. Був у домі й годинник, що належав Степанові Васильовичу. Одного дня, здається, 1937-го, розповідала синові Галина Арсенівна, до будинку, який розташований недалеко від дороги, увійшов чоловік, який представився працівником НКВС. Він заявив, що йому потрібно в них переночувати. Непроханий гість заснув, поклавши під подушку револьвер. А вранці разом із ним зник і годинник.
Опинившись у Житомирі, Боржковський за кермом своєї бувалої безвідмовної машини став усе частіше бувати й у Хомутинцях, де був перший і єдиний музей Степана Руданського. Об’їздив усі місця, пов’язані з перебуванням Вінка, як у деяких збірках іменував себе поет, створив, прекрасно фотографуючи, серію фотостендів, які відображають такі пам’ятні знаки. Познайомився з іншими шанувальниками генія українського гумору та лірики. Словом, став руданськознавцем. І тут саме місце і час оповісти, як ми зазнайомилися і потоваришували. У Національній науково-медичній книгозбірні України, що на вул. Л. Толстого, у Терещенківському особняку, кожного січня проводяться читання, приурочені до дня народження поета-лікаря. Там я побачив одного дня Боржковського. З’явився задум дослідження про Руданського, до якого підключилися директор книгозбірні Раїса Павленко та вчений секретар Олена Киришева. Під егідою книгозбірні, до 175-х роковин із дня народження класика, робота «Степан Руданський (1834—1873). Поет, лікар, громадянин» невеликим накладом побачила світ. Потрібно додати, що стараннями А. Боржковського до ювілею було випущено конверт і марку на честь С. Руданського. Значну допомогу в здійсненні книжкової ідеї надала Ольга Юрчишина, бібліограф із Калинівського району, талановитий дослідник життя і творчості великого земляка.
— Олексію Васильовичу, не є зайвим нагадати, що у відносно невеликій, але ємкій нашій роботі ми торкнулися таких фрагментів творчості поета як «Байки світові» про героїв Біблії, чудового роману у віршах «Цар Соловей», історичних поем «Мазепа, гетьман український», «Полуботко», «Іван Скоропада», першої української трагедії «Чумак», блискучих перекладів, у тому числі й лермонтовського «Демона». Але, вочевидь, вас особливо цікавили й риси вдачі свого далекого родича-натхненника?
— Знаєте, перш за все, мене завжди приголомшувала краса й пісенність його рядків. Скажімо, із «Моїх дум»:
Чого ж дума така пишна
Чого ж слово бідне?
Дитя моє недоспіле
Дитя моє бідне!
Згубив би я тобі разом
Як Час свого сина
Але, може, тебе прийме
Мати Україна!
Але залишалися якоюсь таємницею скарби сміху Руданського, внутрішня ментальність, їх генеза. Інакше кажучи, хотілося вглядітися: що за чоловік він був? 1929 року, коли українознавство ще не завершилося Соловками, в «Записках історико-філологічного відділу ВУАН» публікувалися спогади про дитинство та юність поета. І ось Ольга Анатолівна Юрчишина у книгосховищах ці праці, як не дивно, знайшла. А в них ті чи інші риси Вінка, який із дитинства володів літературними і малярськими здібностями, не говорячи вже про музичні, постають, мабуть, наочно. Скажімо, його невідомий портрет. «Племінниця Степана Руданського, донька Григорія Васильовича, в заміжжі Кмита, розповідала про хист дядька з дитинства до малювання: «Коли в Хомутинцях відбувалися округові з’їзди священиків чи приїзди благочинного та архієрея, а Степан бував удома, то малював карикатури на гостей і їх підписував віршами. Одного разу батькові поетовому була за це велика прикрість від керівництва, бо поголоска про Степанові карикатури поширилася була по селу й дійшла до відома благочинного. Переказували в родині Григора Васильовича, що така Степанова поведінка відбилася до певної міри, навіть і на кар’єрі старого Руданського».
Або такий витяг, за спогадами працівника у Руданських Фотія, записаних Прохором Вороном:
«Чудний, дуже чудний панич був, важко й пошукати такого. Ще змалечку вдався такий нецеремонливий: до всякого тобі доступить, до всякого забалакає. Чи бабу тобі стріне, чи діда якого, то так розбалакається, що аж сміх тобі розбере, слухаючи. Ніде смутним його не побачиш, хоча б й яка пригода з ним трапилася. А скільки він снопів перевозив!.. Батько навіть дивувався, а сестра одговорювала його від такої роботи.
— А чи не чули, Фотію, од нього яких байок, тощо?
— Ого-го, та ще й скілько! Він геть записував їх, розпитував, де хто яку не знає і сам складав їх. От напише собі «артикулу» так гарно, до прикладу, ходить сам по садку, часом із листочком, та й співає його.
— Що сам складе, те й співає? — перебив я чоловіка.
— Еге-ге! Сам і голос прибере собі. Або прийде до мене чи до інших робітників на току, чи так де на оказію яку, — бо й на оказії йти не цурався, — от і заспіває нам артикула свого. Господи, смішив народ!»
— Є й спогади, що в Жорнівці, нинішньому селі Руданському недалеко від Шаргорода, де Степан вчився в бурсі, він у сільській школі обладнав лави для дітей. Що це за історія і як, власне, виникло сьогоднішнє найменування села?
— Якось разом із Ольгою Юрчишиною та Миколою Сараханом — лауреатом літературної премії ім. Степана Руданського з Калинівки, ми поїхали до Руданського. Зустріли нас дуже тепло. Враження про веселого, гарного, енергійного хлопця з бурси, який проходив у місцевій церкві начебто практику, і особливо про епізод у церковній школі передавалися та збереглися якимось чином нетлінними в пам’яті людей. Але як Жорнівка перетворилася на Руданське? Село 1921 року збиралися перейменувати на Пятакове, на честь видного більшовицького діяча того часу. І раптом учитель місцевої школи Іван Кільчицький на селянському сході наважився заперечити: мовляв, у цьому селі не раз бував народний поет Степан Руданський і було б справедливіше назвати його — Руданське. Односельці підтримали його.
— Ви, Олексію Васильовичу, не раз прямуючи на стажування як військовий лікар до великих міст, завжди знаходили час побувати і в архівах. Дуже цікавий щодо цього знайдений вами «Формулярный список Ялтинского городового врача Степана Руданского. Подан Врач. отделению 21-го июня 1870 г.».
— Дійсно, варто навести, за оригіналом, декілька рядків вельми цікавого документа: «Колл. асессор Степан Васильев сын Руданский. Ялт. город. врач. 37-ми лет. Вероисповедания православнаго. Имеет орден Станислава 3-й степени. Сын священника Подольской губернии Винницкаго уезда села Хомутынец Василія Иванова сына Руданского. Окончив курс медицинских наук и выдержав испытание на степень лекаря и звание уезднаго врача в Императорской С.-Петербургской Медико-хирургической Академии 18 июля 1861 г., согласно ходатайству той-же Академии по причине страдания грудных органов назначен Медицинским Департаментом М.В.Д. городовым врачом в Ялту 1861 г. Августа 1-го.
По распоряжению Губ. начальства несколько раз исправлял обязанность Ялтинскаго уезднаго врача, всего 7 месяцев и несколько дней. По распоряжению Г. Начальника Губернии исправлял должность карантинного врача Застав и Селений южнаго берега Крыма с 15 сент. 1864 года более двух лет. С 23-го ж июля 1867 г. исполнял карантинные обязанности в одном Ялтинском порте в отсутствии или же по требованию отрядного офицера пограничной стражи.
Указом Правительствующего Сената от 8 апреля 1868 года № 73, распубликованным в С.-Петербургских Сенатских ведомостях 12-го числа того же Апреля № 30, произведен в чин Титулярного Советника за выслугу лет со старшинством с 1-го августа 1861 г.
По единогласному избранию утвержден почетным мировым судьею Симферопольско-ялтинского Мирового Округа 1869 г. Апреля 2. Во время пребывания Высочайших Особ на южном берегу Крыма в 1869 г. несколько месяцев исполнял полную должность карантинного агента в Ялтинском порте».
— До цього кола обов’язків і справ потрібно додати, що Степан Васильович побудував у Ялті першу лікарню, заснував медичну книгозбірню та фактично подарував місту водогін.
— У передсмертному проекті його заповіту від 1873 р. є слова: «Часть земли в количестве 16 квадратных саженей уступлена мною городу для устройства на оной фонтана по особому условию, заключенному мною с городом, 5 июля 1869 г. На основании того же условия мною уступлено городу еще 4 квадратных саженей земли для устройства резервуара для фонтанов по почтовой и базарной улицах».
— У виявлених вами документах зачіпає такий штрих: «Означеный участок земли завещаю Ялтинському уездному Земству на следующих условиях: ...Земство обязуется воспитать на свой счет малолетних детей Ялтинской мещанки Авдотии Широковой, сыновей Якова и Василия и дочь Христю, дав первым двум образование по собственному усмотрению, преимущественно реальное, а последней — акушерское». Вочевидь, заповіт було виконано?
— Думається, що так. Річ у тім, що С. Руданський жив у Ялті в родині вдови Явдохи Широкової, маючи, як кажуть, там пансіон, і заповідав місту поклопотатися про її дітей. До речі, було б цікаво спробувати довідатися про їхню подальшу долю. Немовби крапельки «живої води» серця лікаря й поета.
— Дякую вам, Олексію Васильовичу, за цей уявний політ над зворушливим простором благородства і обов’язку. Але є й поетичний заповіт Степана Руданського, у поемі «Цар Соловей»:
Єсть три сили в чоловіка
І першая — знання
Інша — добротворіння
Третяя — кохання.
— Мабуть, це й є автопортрет Степана Руданського. Його земна дорога тривала лише тридцять дев’ять років. Але він зі мною і з вами.
