Хтось заперечить мені: такого не може бути! Може. Великому гетьману Івану Мазепі присвячувалась одна із 17 «усних документальних книг», що понад 23 роки входили до репертуару моноспектаклів Київського державного театру історичного портрета — їхній російський письменник і театральний діяч Ігор Олександрович Шведов створював як літератор, історик-дослідник і режисер. Театр цей, що спонукав глядача знову «прожити» разом із ним відомі й невідомі сторінки біографії його героїв, нашої історії, знали не лише в Києві, а й далеко за межами України. Він гастролював у Москві, багатьох республіках колишнього СРСР, Польщі, Німеччині, Монголії, Афганістані. Навесні 1994 року у гетьманській столиці після моноспектаклю «Мазепа» Шведову тривалий час аплодували видатні українці зі всього світу, які з’їхалися до Батурина на цікаву наукову конференцію з усіх п’яти обжитих континентів Землі. За оцінкою народного артиста України Олександра Биструшкіна, «ми ще не осмислили до кінця значення Театру історичного портрета народного артиста України Ігоря Шведова, який уже є набутком історії, але який, без сумніву, буде мудрою книгою для всіх шанувальників театрального мистецтва». Я повністю поділяю таку точку зору, оскільки йдеться про унікальний синтез інтелектуальної роботи, літературної драматургії та сценічного мистецтва, які не один рік демонстрував заслужений діяч мистецтв України, лауреат всесоюзних артистичних конкурсів.
«Мазепу» як і решту усних документальних книг підготував і виконував фундатор і художній керівник театру історичного портрета Ігор Шведов. Твір цей об’ємний — дві частини, два спектаклі. Частина перша «Пестун долі«(складається з двох етюдів: «Спростування відомого» і «Листи безсмертного кохання»). Частина друга «Гетьман» (включає етюди: «Одна з пліток» та «Донос»). Тут ми зустрінемо тексти російською, українською та польською мовами — Шведову дуже хотілося «зберегти для глядача, читача чарівливість оригіналів». Найважливішим, і як вважав він, доказовим з них надано переклад російською. Моноспектакль, метою якого було представити в межах можливого гладачам образ великого гетьмана Івана Мазепи, жив в діючому репертуарі театру історичного портрета в 1991—2001 роках до кончини ні на кого не схожого майстра слова, витримавши не одну сотню публічних вистав, які закінчувалися завжди бурхливими оплесками. До речі, сам І. О. Шведов, підкреслює кандидат мистецтвознавства Ігор Мамчур у присвяченій йому книжці «Театр истории и пропаганды», часто називав свої спектаклі-монологи «літературно-музичними, маючи на увазі, що музика має бути важливим образно-смисловим і конструктивним компонентом». Під руками його піаністок музика чутко реагує на слово, відтінює думку, допомогає змалювати ту або іншу ситуацію, інколи підсумовує мовлене чи служить своєрідним переходом між епізодами. Ось прямий тому доказ.
На початку роздумів Шведова про гетьмана Мазепу його музичний соавтор й концертмейстер Наталка Шевчук після ніжної української пісні в спектаклі завжди виконувала стрімку й грізну фортепіанну мелодію. Шведов запрошував присутніх на виставі вслухатися — звучить твір знаменитий, хоча й рідко виконуваний. Ференц Ліст, один із дванадцяти етюдів великої складності. Сам автор іменував ці етюди «трансцендентними», тобто такими, що виходять за межі можливостей піаніста-віртуоза. Виконувався етюд номер чотири. Він у Ліста називається: «Мазепа»!
Ця усна документальна книга, записана на папері, повністю увійшла до 228-сторінкового меморіального видання «Три украинских портрета: Мазепа. Вертинский. Кондратюк», яке за підтримки Київської міськдержадміністрації побачило світ у столичному КПП «Тираж» до річниці пам’яті (23 лютого 2002 р.) І.О. Шведова. Хороша книжка! Вона із шведовського циклу «Збирачі» — збирачі українських земель. Завдяки цій книзі, насиченій найцікавішими відомостями про гетьмана Мазепу, читачам пощастить зробити для себе дивні відкриття. Ми не станемо ні переказувати сюжет, ні відновлювати історичну обстановку книги. Нам зовсім не обов’язково поринати в безліч наведених у ній історичних фактів з етюдів Ігоря Шведова до портрета великого гетьмана. Досить буде і деяких, щоб читач зрозумів, чим же так приваблює особистість одного із видатних синів українського народу.
КОЛИ НАРОДИВСЯ МАЙБУТНІЙ ГЕТЬМАН?
Здавалося б просте запитання. Але тут-то фантасмагорія й розпочинається. Шведов доводить, що датою народження Івана Мазепи, як то не дивно, з легкої руки істориків, письменників вважаються 1644 рік, 1640-й, 1639-й, 1632-й, 1629-й і навіть 1626 рік. Інтервал між ними, як бачите, сягає майже два десятиліття. Жалісно довірливого читача. Ігор Шведов схильний довіряти «безперечному авторитету в цій галузі знань, письменнику Валерію Шевчуку, який на основі свідчення Пилипа Орлика заявив: рік народження Мазепи, скоріше за все, усе таки 1639!» Це стверджує й солідна «Енциклопедія українознавства». (Див. докладно в кн. І. Шведова «Три портрета..., стор. 9—14). Такої ж думки дотримується й добре знаний читачам газети історик-журналіст Ігор Сюндюков («Іван Мазепа: початок«// «День», №208 від 15. 11. 2008 р.).
ОБРАЗ МАЗЕПИ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КУЛЬТУРІ
І. Шведов стисло, але доволі переконливо розповідає про це. Наведемо фрагмент із його усної документальної книги: «...Іван Мазепа, якого віками проклинають у себе на батьківщині, виявляється, займає вельми помітне місце в європейській літературі та мистецтві. Схоже, тамтешні класики взагалі сприймали його образ в одному ряду з такими безсмертними героями, як Прометей, Фауст, Дон-Жуан.
І це без найменших перебільшень.
Адже, дивіться, поеми про Мазепу написали англієць Байрон (так, так, великий лорд-бунтівник Джордж Ноель Гордон Байрон — поема «Мазепа»!), також англієць і також всесвітньо відомий, автор «Пригод Робінзона Крузо» Данієль Дефо — поема «Мазепа»; француз Віктор Гюго («Собор паризької богоматері», «Знедолені» і «Мазепа»); німець Бертольд Брехт («Матінка Кураж», «Кавказьке крейдяне коло», «Життя Галілея», і — «Мазепа»); росіяни Олександр Пушкін («Полтава»), Кондратій Рилєєв («Войнаровський») — це все про Мазепу; українець Володимир Сосюра — поема «Мазепа» у сталінські роки.
Але це ще не все.
Всесвітньо знана п’єса великого польського драматурга Юліуша Словацького — «Мазепа»; всесвітньо відома опера Петра Ілліча Чайковського — «Мазепа»; фундаментальні дослідження про Мазепу найвизначніших істориків — Сергій Соловйов, Микола Костомаров, Михайло Грушевський, Вольтер...
«Мазепа», «Мазепа», «Мазепа»...
Та що тут казати, якщо в класичній європейській музиці налічується 67 великих творів про Мазепу. І серед їх авторів, крім Ліста й Чайковського, — Рахманінов, Даргомизький, Вагнер...Які імена! Найсвітліші уми епохи! Невже всі вони помилялися, займалися чимось, не вартим уваги?!.» (стор. 6—7). І от що мені у зв’язку з цим спало на думку. Знаєте, вони не просто праві. Вони праві у своїй правоті!
ЗА ТИТУЛАМИ ЙОМУ НЕ БУЛО РІВНИХ
Ось невеличкий витяг із історичного портрета, присвяченого нашому фігуранту. Цей текст — про визнання Івана Мазепи в царській Росії: «...Він мав абсолютно все, щоб задовольнити найгорде, ненаситне самолюбство. У прохолодну погоду гетьман з’являвся на людях у розкішному зеленого оксамиту камзолі, підбитому соболями, з гудзиками, прикрашеними діамантами — всі знали: це подарунок царя Петра. Він був генералом російської армії, дійсним таємним радником, кавалером найвищих на той час орденів — Андрія Первозванного (отримав його другим після адмірала Головіна) та Білого Орла. Власне наявність у нього цих орденів возвеличувала його над усім російським генералітетом. Він був удостоєний титула «Князь священної Римської Імперії». Причому в Кенігсберзі, у спеціальній книзі, де ці почесті реєструвалися (том Дванадцятий — на букву «М»), його ім’я красувалося рядком вище пишного титула англійського герцога Мальборо — до речі, предка Уїнстона Черчілля...» (стор. 18—19). Все це, як на мене, вагоме підтвердження поваги в тогочасній Росії до вельможного гетьмана України Івана Мазепи.
ОСВІЧЕНІСТЬ ГЕТЬМАНА ПРИМНОЖУВАЛА ВРАЖЕННЯ
Тут не має жодного перебільшування. Далі виникає нормальне бажання навести такі шведівські докази: «... У той час як государ Петро Олексійович насилу відшукав в Москві перекладача з латині (так і той виявився випускником тоді ще Київської Могилянської колегії), в той час коли друга особа в імперії, найсвітліший князь Олександр Данилович Меньшиков, за все життя так і не спромігся освоїти толком російської «грамотійки» (замість соромлячого його підпису каракулями вважав за краще ставити на паперах відбиток мокрого пальця), в той самий час гетьман Іван Мазепа запросто демонстрував блискуче знання латині (до речі, саме латиною вони сам на сам спілкувалися з королем Карлом).
Гетьман вільно говорив і писав, крім української, польською, російською, німецькою, італійською; йому не потрібен був товмач (перекладач), коли велися переговори з турками і татарами — вільно висловлювався цими мовами; перед французьким дипломатом галантно вибачився за ненайкраще знання його рідної, французької, мови, а дипломат цей, Жан Блюз, доповідав своєму государю, що бачив тут же, на робочому столі, гетьмана свіженькі паризькі й голландські газети, французькою мовою, явно щойно гетьманом прочитані...» (стор. 21). Невже це не цікаво? Ну а висновок, що тут напрошується, такий: людські можливості не існують самі собою, їх треба розвивати, чим український гетьман багато сам займався .
ЧОМУ ІВАН МАЗЕПА ПЕРЕЙШОВ НА БІК ШВЕДІВ?
Знати минуле завжди повчально. Але дізнатися з нього треба прагнути й те, що не всі й не завжди поспішають надати бажаючим знати. І ось що ми почули від Шведова з цього приводу. Читаємо книгу:
«...Що, власне, сталося майже три століття тому на землі, де ми живемо? Гетьман Іван Степанович Мазепа, «Владика Малоросії» — пам’ятаєте, так величав його цар Петро! — задумав обрати для України іншого, більш поступливого, зговірливого покровителя. (Інакше в ті часи політику не розуміли: вижити можна було тільки під чиїмось могутнім крилом!). Отже, загальновизнаний глава держави, — а гетьман Мазепа саме таким був в Україні! — змінював, як ми б тепер висловилися, свій зовнішньополітичний курс. Нормальна дипломатична практика! У самому цьому вчинку гетьмана — зміні зовнішньополітичного курсу власної держави — неупереджений розум не уловлює ні найменшого гріха. Так було, так є і так буде!.. Союзницькі відносини між державами складаються, розпадаються, теплішають знову...Комусь такі зміни подобаються, комусь ні. І це також — нормально!
З точки зору Мазепи, йшлось про створення в центрі Європи вільної, незалежної української держави. Під рукою царя Петра це було абсолютно нездійсненним — за довгі роки спілкування гетьман пересвідчився в цьому цілком. Спочатку був суто військовий союзний договір у Переяславі. Але тут же Москва почала вважати Україну як невід’ємну частину власності імперії і господарювала тут — на правах старшого!..
Король Карл, навпаки, дав всі необхідні запевнення, що ставиться з розумінням і співчуттям до претензій України на державну самостійність, готовий цьому сприяти, зовсім не маючи наміру встановлювати тут, в Україні, своїх шведських порядків. Гетьман прислухався до таких запевнень з надією і вірою. Вони, безумовно, відповідали корінним інтересам народу, який він, Мазепа, очолював...
Всі його думки були про Україну, її майбутнє, її благо! Ось як Мазепа сам пояснював українському воїнству в момент переходу до шведів: «Не для власної особистої вигоди, а для добра нашої Батьківщини України і для всього війська Запорозького я прийняв допомогу шведського короля».
Цікаво, що цей мотив цілком зрозуміла навіть найближча до Петра людина — Меньшиков. Він, звичайно, ревно виконував волю царя, з небаченою жорстокістю розправлявся з мазепинцями. Але з приводу самого гетьмана і його переходу на бік шведів, — за свідченням історика Соловйова, — розсудив так: «Сіє учинив то не для однієї своєї особи, але і заради всієї України»... (стор. 24—26).
Шкода, звичайно, що владика Малоросії не зміг уникнути конфлікту з Росією із важкими наслідками. Надалі я залишаю без коментарів наведений надто довгий витяг з книжки І. Шведова про дії гетьмана Івана Мазепи. Нехай усвідомлення його визначить ваша згода з ним. Нагадаю лише ще раз одну суттєву особливість: процитоване взято нами з твору російського письменника, який переконує: не треба вірити тому, що протягом тривалого часу нав’язували нам як єдино можливу істину.
СПЕЦІАЛЬНИЙ УКАЗ ЦАРЯ ПЕТРА
Виявляється, в ті далекі царські часи не раз всерйоз обговорювалась необхідність відмінити анафему Мазепі як дію, що не має під собою жодних церковних підстав, продиктовану виключно особистим гнівом царя Петра. Ось один досить маловідомий для багатьох факт, який наводить у своїй роботі Ігор Шведов: «Адже і сам цар Петро, який надто не любив переглядати свої рішення, усе-таки, трохи заспокоївшись і охолонувши, вже через півроку після смерті Мазепи видав спеціальний Указ, за яким великоросам законодавчо заборонялося докоряти малоросам-українцям ім’ям Мазепи і його зрадою. Такий Указ був виданий 24 березня 1710 року. Просто про нього мовчали. А після смерті Петра взагалі зробили все, щоб поховати в архівах...» (стор. 69). Хіба ця інформація з історичної хроніки не свіжа для нас своєю цікавою несподіваністю?
СПРИЙМАЙТЕ МАЗЕПУ З ВІДЧУТТЯМ ГОРДОСТІ, А НЕ ОСУДУ
Можливо хтось з цим і не погодиться. Що ж, це цілком ймовірно. Заперечення ще ніхто не відміняв. Тільки запитайте себе: а навіщо? Це все рівно, що реагувати на цукор сіллю, або на гіркий перець медом. Що було притаманне для діяльності гетьмана Івана Мазепи так це, перефразуючи кримського філософа Павла Таранова, «відсутність незгинності: вона настільки ж далека від прямолінійності, наскільки рух не сприймає квадратні колеса». Про це у автора усної документальної книги «Мазепа» є такий фрагмент міркування:
«...Декому не подобалися і не подобаються методи, якими часом діяв Мазепа. Солідна київська газета вустами не менш солідного, шанованого автора так характеризує гетьмана Івана Степановича: «Людина це була складна, непослідовна, хитра, часто нещира, пригадаймо його хоч би, м’яко кажучи, сумнівні зміни добродійників — Дорошенка, Самойловича...»
Що ж, ніби і заперечити нічого — було! Але чи настільки це є унікальним, властивим виключно одному Мазепі?.. В наші дні нрави і методи в політиці кращі? Ніхто не змінює «благодійників»... Всі залишаються до кінця вірними своїм переконанням, ідеям, раз і назавжди вибраному курсу життя...
Озирніться навколо! Чи нам, нинішнім, зарозуміло паплюжити великих небіжчиків?! Чи не розумніше придивитись: як у них складалося за життя, що до чого призвело?.. Тут є що намотати на вус...» (стор. 44). І ще — як точно зазначив Джордж Біллінг, «досвід збільшує нашу мудрість, але не зменшує нашу дурість».
Не стану позбавляти читача задоволення від відкриттів, які він отримає, знайомлячись з історичним портретом Івана Мазепи. В тому, що лунало зі сцени, не було нічого неприродного, надуманого. Автор по крихтам відтворював у своїй уяві далекий образ, обличчя тих, хто його оточував, хто був його сучасником, углядаючись, розмірковуючи, намагаючись зрозуміти причинний зв’язок вчинків, подій, явищ. Все, що чули глядачі з вуст Шведова, давало однаково високу насолоду як слуху, так і серцю та розуму. Недарма у глядачів у залі, в чому я особисто неодноразово переконувався, виникало щасливе відчуття: наче не в театрі побував, а сам усе пережив. Тобто результат, на який очікував Ігор Олександрович, був досягнутий , здійснився.
Я вважаю сильною знахідкою І. Шведова розроблений ним метод роботи по створенню історичного образу. Для себе він визначив: «У моїй роботі діють, найімовірніше, закони живописного портрета. Коли для передачі свого бачення об’єкта певні риси висвічуються яскраво, деякі залишаються у затінку, а якісь деталі, здатні комусь уявлятися ледве не головними, опускаються зовсім. Виробився головний критерій: зробленим визнавалось тільки те, що подобалось публіці. Якщо у переповненій залі люди з палаючими очима захоплено «прокручують» у своїй уяві неначе багатосерійний фільм, а потім аплодують, дякують, обговорюють — що може бути дорожчим!»
Ігор Шведов пишався успіхом своєї усної документальної книги «Мазепа», яка сприяє формуванню історичної пам’яті. Йому дуже подобався вислів німецького письменника Жана Поля: «Пам’ять — єдиний рай, з якого нас не можна вигнати». І ось що важливо ще наостанок підкреслити. Президент США Джон Кеннеді якось зазначив, що «нація проявляє себе не тільки в людях, яким вона дає життя, але і в тому, яким людям вона віддає почесті, яких людей пам’ятає». У цій його думці багато правди. Важко не погодитись із пропозицією віце-президента НАУКМА, професора Володимира Панченка про те, що важливу роль у цій справі покликана відіграти широка просвітницька робота. Зокрема, вчений запропонував організувати перевидання популярних книжечок про Івана Мазепу на зразок тієї, яку письменник Валерій Шевчук колись підготував для «Веселки». («День» від 14.07. 2007 р.). Розумна ідея, нею варто скористатися. До їх числа, на наш погляд, слід неодмінно включити присвячену великому гетьману України усну документальну книгу «Мазепа» Ігоря Шведова. Будемо сподіватися, що саме так і вчинять.
