29 січня в Театрі російської драми ім. Лесі Українки відбудеться вечір, присвячений цій неординарній жінці й легендарному режисеру. Критики називали Ірину Олександрівну «режисером на всі часи». Важко повірити, що скоро виповниться 10 років, як її немає на цій землі, але Молостову продовжують любити й пам’ятати друзі, колеги, учні та звичайно ж, глядачі, для яких вона створювала свої спектаклі. Багатьох вражало, як ця тендітна жінка всюди встигала, наскільки цікавими та резонансними були її театральні роботи (вона поставила понад сотню драматичних та оперних вистав). Її постановки «Майстер та Маргарита», «Вишневий сад», «Самовбивці»; опери: «Катерина Ізмайлова», «Мадам Баттерфляй», «Євгеній Онєгін», «Таємне одруження», «Хованщина, «Дон Жуан», «Орлеанська діва», «Псковітянка», «Ріголетто», «Царська наречена», «Кармен», «Лючія ді Ламмермур», «Опричник» увійшли до золотого фонду провідних театрів Києва, Москви, Одеси, Санкт-Петербургу, Софії та Тель-Авіва.
Молостова була суперпрофесіоналом, про її вимогливість та витончений смак знали всі, хто любив театр. Ірина Олександрівна «не жила, а горіла», говорили її друзі-колеги. Вона померла в день своєї останньої прем’єри — «Опричник» П. Чайковського. Режисер зуміла створити свою сценічну мову: образну, неповторну, дуже щиру. І сьогодні її постановки демонструються на сценах багатьох театрів. Декілька поколінь артистів, називають режисера своїм педагогом не тільки в професії, але й у житті. Ірина Олександрівна може пишатися когортою прекрасних учнів. Понад 20 років ім’я Ірини Молостової було нерозривно пов’язане з Національною оперою України. Її постановку «Катерини Ізмайлової» на київській сцені автор опери, композитор Дмитро Шостакович, вважав найкращою.
До ювілею Молостової на київській сцені пройшли три її оперні постановки — «Євгеній Онєгін», «Мадам Баттерфлай» та «Ріголетто», які досі прикрашають афішу Національної опери.
— Працювати з Молостовою було щастям, — зізнається головний хормейстер Національної опери Лев Венедиктов. — Вона своєю енергією, талантом уміла навколо себе створити таку атмосферу, що найвимогливіші слухачі та автори не могли пред’явити жодних претензій. Вона не працювала, а горіла. І «заражала» своєю надзвичайною працьовитістю всіх навколо.
— Ірина Олександрівна Молостова — перший режисер, із яким мені довелося зіштовхнутися, коли прийшла в оперний театр, — пригадує Євдокія Колесник, співачка, педагог, завідувач кафедри сольного співу Національної музичної академії ім. П. Чайковського. — Вона справляла дуже хороше враження: ерудована, активна. Пригадую роботу над оперою Шебалтіна «Приборкання непокірної». Складність партії полягала в сценічному обіграванні ситуації: героїня рухлива, на сцені працює, як справжня драматична акторка. Мій партнер Дмитро Гнатюк, який виконував партію Петручіо, був у постійних роз’їздах (його запрошували на всі партійні концерти). Отож, на репетиціях за нього грала Молостова, яка досконало знала не тільки його партію, а й усю партитуру твору повністю... Ірина завжди, скільки її пам’ятаю, була в постійних пошуках: знаходила нове, у простому — вишукане. З іншого боку, можу впевнено сказати про її геніальність, можливо, тому, що впродовж років мені пощастило працювати з великими людьми, і є з чим порівнювати. Знаєте, з нею працювати мені було, як би це сказати, дуже зручно. У нас був духовний зв’язок. Ми розуміли одна одну з півслова. Я вважаю, що Молостова — це феномен української оперної режисури.
ВИСТАВИ ДЛЯ РОЗУМУ ТА ДУШІ
Ірина Олександрівна прожила непросте, але дуже насичене подіями життя. Про неї не забули, а ті зерна прекрасного, які вона посіяла в душах, продовжують зростати в її синові, внучці, учнях, її спектаклях, які з незмінним успіхом продовжують демонструватися в різних театрах.
Молостова говорила: «Драма — видовище для розуму, а опера — для душі. В моєму розумінні український театр — це театр музично-драматичний. Це йде від природи, менталітету народу... Художника зрозуміють через роки, письменника видадуть і прочитають за кордоном. А театр існує тільки тут і зараз... Я нічого не розумію в економічних законах, але знаю одне: не можна підіймати економіку, а потім займатися культурою. Ці речі взаємопов’язані. Пригадаймо світову історію. В період Великої депресії в США народився мюзикл. Створювалися спектаклі, знімалися фільми, що піднімають настрій. А коли глядач приходить на роботу з хорошим настроєм, то в нього підвищується продуктивність праці. Це повинні розуміти люди, наділені владою у нас в країні...
У драматичному театрі темпоритм спектаклю визначають постановник і актори. В опері його диктує автор. Важливо правильно розкрити і втілити в спектаклі музичну драматургію партитури. Завдання режисера — відчути особливості стилю кожного композитора. Коли починаєш працювати над новою оперою, треба ретельно вивчити лібрето та клавір. У мене звичка наспівувати весь твір. Я обов’язково відвідую уроки солістів і хористів. Саме там починається робота не тільки над вокальним, але й над сценічним образом. Окрім знання музичного матеріалу, оперному режисеру необхідно вміти бачити в героях спектаклю живих людей, відчувати їхню індивідуальність».
Молостовські постановки відрізняються монументальністю, вмінням розкрити драматургію твору, розробити психологічний малюнок кожної ролі, — розповів завідуючий літературною частиною Національної опери України Василь Туркевич. — Над кожним спектаклем вона працювала довго й болісно, вивіряючи кожну мізансцену, мало не «викручуючи» руки та ноги солістам. Молостова вчила артистів розуміти образи, які їм належить зіграти та заспівати. Навіть, коли спектакль ставився іноземною мовою, перше, з чого вона починала, — приносила в хоровий клас докладні підтекстовки клавірів, роз’яснюючи кожну деталь опери. Молостова вимагала від співаків розуміння того, про що вони співають. На жаль, ця традиція поступово у нас згасає. Сьогодні ми ставимо опери мовою оригіналу, але іноземні мови співаки знають погано. Тому часто можна почути в антракті, як іноземці цікавляться: «Якою мовою співають ваші артисти»? В цьому біль нашого театру. При Ірині Олександрівні такого не було. Вона знала можливості кожного співака, не тільки соліста, але й хориста. В неї були свої улюбленці, але це були дійсно провідні солісти театру. Так, нині знаменитий бас світового рівня, Анатолій Кочерга формувався на її операх. У молостовських спектаклях розкрився талант Гізели Циполи. До цього часу ті, кому пощастило з нею працювати, з вдячністю згадують важкі, але такі важливі уроки, які отримали від режисера. Всі опери у Молостової драматургічно міцно «збиті», можливо, тому вони не застарівають і користуються заслуженим успіхом у публіки. «Ріголетто» став її останнім спектаклем, поставленим на київській сцені. Сьогодні нам дуже не вистачає в театрі такого режисера...
— Ірина Олександрівна хоч і народилася в Москві, але майже все її творче життя пов’язане з Києвом, — розповів гендиректор і художній керівник Російської драми Михайло Рєзникович. — Вона як режисер починала в нашому театрі. Її перший спектакль — «Брехня на довгих ногах». У цій роботі вона вперше співпрацювала з Давидом Боровським. Потім їх творчий тандем з художником подарував глядачам чудові постановки. Величезний глядацький резонанс викликала її постановка «Весна в Москві», в якій грало ціле сузір’я молодих акторів, що стали згодом корифеями сцени: Олег Борисов, Ганна Ніколаєва, Юрій Мажуга...
Потім Молостова впродовж довгих років працювала в Київському театрі опери та балету, створивши багато прекрасних спектаклів. Але епохальною, безумовно, була опера «Катерина Ізмайлова», що стала подією в радянській культурі. Блискуче диригував Костянтин Симеонов, грандіозні декорації створив Давид Боровський. Вистава увійшла до всіх підручників театральних вузів, ретельно вивчається студентами. Ірина Олександрівна може пишатися цілою когортою прекрасних учнів: Хостікоєв, Хоролець, Биструшкін та інші. На декілька років Ірина Олександрівна знову повернулася працювати в Російську драму, була головним режисером. У той період вона поставила чеховський «Вишневий сад», приголомшуючу сценографію зробив Данило Лідер, постановка довгий час прикрашала афішу театру. Молостова залишила помітний слід у театральній культурі України. Вона була максималістом у роботі, в своїх смаках, у громадянській позиції. Відстоювала творчість у мистецтві. Була Гаврошем, який іде на барикади, борючись проти відсталості, чиновницького свавілля, але при цьому залишаючись тендітною та привабливою жінкою.
Саме Молостова перша на українській сцені (в Театрі ім. І. Франка) поставила булгаковських «Майстра та Маргариту». Вона вибрала інсценізацію Михайла Рощина в перекладі Бориса Олійника, в якій Майстер та Ієшуа — одна й та ж сама особа. Грав зоряний склад виконавців: Воланд — Анатолій Хостікоєв, Майстер/Ієшуа — Богдан Ступка (потім, коли Богдан Сильвестрович відмовився від ролі, то до спектаклю ввели його колегу Степана Олексенка), Кіт Бегемот — Богдан Бенюк. Маргариту грали по черзі Поліна Лазова та Любов Кубюк...
— У нас був дуже цікавий курс у Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого, — згадує Анатолій Хостікоєв, актор Театру ім. І. Франка. — Перед випуском ми зробили дипломну виставу «Вестсайдська історія», на яку київські театрали ходили як на професійну. Одного разу (а це були часи розквіту московської «Таганки») Ірина Олександрівна сказала: «Друзі! В мене абсолютно геніальна ідея: у нас буде свій театр. Вже готові спектаклі «Блакитні олені» Коломійця та «Весілля» за Чеховим, а «Вестсайдську історію» покажемо державним мужам, які зможуть нам допомогти». Молостова запросила чиновників з тогочасного Міністерства культури, депутатів, партійних та комсомольських керівників. Настав день перегляду. Спектакль — приголомшуючий, ми впевнені в своїх силах, піднесені. Приходимо на репетицію за дві години до початку, останній прогін, і раптом — бабах! — згасла лампочка. Ірина Олександрівна просить: «Друзі, розберіться зі світлом». Репетируємо далі. Знову — бабах! — відключається другий ліхтар. Через хвилину світло згасло повністю... Отже, перегляд був зірваний і тільки через багато років стало відомо, що то була не аварія, а спланована акція — зірвати наш показ. І наші мрії про власний театр так і не вдалося втілити в життя. Я дуже переживав, з юнацьким максималізмом навіть звинувачував Ірину Олександрівну, що вона відступила. Ми роз’їхалися по різних театрах і містах... Я почав працювати у Львівському театрі ім. М. Заньковецької. До цього часу згадую той період з теплотою, але я — киянин. Тому жити й працювати хотів удома і дуже зрадів, коли Молостова мене запросила до Києва. У той час вона стала художнім керівником Театру ім. Лесі Українки. Під її керівництвом Віталій Малахов поставив «Казку про Моніку». Нам дали можливість експериментувати, і вийшла чудова постановка, яку прийняли молоді глядачі.
Я вдячний Ірині Олександрівні й за справжній королівський подарунок для актора — роль Воланда в «Майстрові та Маргариті» — одна з найулюбленіших моїх ролей. Вистава йшла упродовж 17 років і завжди з аншлагами! Але потім помер С. Олексенко — виконавець ролі Майстра, треба було шукати іншого актора, який би зміг зіграти цей образ. Потрібна нова редакція постановки. Я пропонував Євгену Каменьковичу (сину Молостової) взятися за цю роботу, але він відмовився, сказавши, що після Ірини Олександрівни важко зробити виставу, гідну її пам’яті. Але сподіваюся, що «Майстер та Маргарита» все ж таки незабаром знову з’явиться в репертуарі нашого театру. Це треба зробити обов’язково в пам’ять про цього прекрасного режисера.
ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ
Для актора найвища нагорода — померти на сцені. Ірина Олександрівна як великий режисер померла в роботі, створюючи для Великого театру оперу «Опричник». Прем’єра відбулася вже без неї, в лютому 1999 року. Напередодні Нового року їй стало погано, потрапила до лікарні. Реанімація, кома. Прощання відбулося в Москві, а потім тіло Молостової привезли в Київ. У Національну оперу тоді пришли віддати останню данину пам’яті сотні її учнів, друзі, колеги...
Ірина Олександрівна нагадує булгаковську Маргариту. Літала, як вона, і, як зірка, згоріла... Вона кохала і була коханою. Їх з Борисом Каменьковичем (був головним балетмейстером Театру ім. І. Франка) називали ідеальною парою. Борис Наумович присвятив дружині два збірники віршів. Понад 40 років вони щасливо прожили, виховали прекрасного сина Євгена Каменьковича, який продовжив театральну династію. Нині Євген популярний московський режисер. Невістка Поліна Кутепова — провідна актриса Майстерні П. Фоменка, в них підростає онучка. Лише на три роки пережив дружину Борис Наумович. Подружжя поховано поруч на Байковому цвинтарі...
