З’ясовуючи ставлення українців до нововизначеного статусу Степана Бандери, який, нагадаємо, Указом Президента Віктора Ющенка від 20 січня 2010 року посмертно здобув звання Героя України, ми звернулися в тому числі й до письменниці Оксани ЗАБУЖКО. Останній роман, який видала «примусово пошита в матері сучукрліту» (так у нещодавному інтерв’ю виданню «Український тиждень» пані Оксана назвала сама себе) — «Музей покинутих секретів» — великою мірою заснований на темі повоєнного націоналістичного підпілля в Україні, історію якого письменниця тривалий час досліджувала в українських і закордонних архівах, а також з перших уст живих свідків і учасників українського Резистансу. «День» запитав Оксану ЗАБУЖКО, чи вчасним і чи доречним вона вважає таке рішення Президента Ющенка не з точки зору його власних політичних перспектив, а з точки зору готовності до цього українського суспільства?
Продовжуючи тему, свою точку зору ми також попросили висловити представника Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області Сергія БУТКА.
Оксана ЗАБУЖКО, письменниця:
— Замість коментаря можу оповісти Вам «сцену з місця подій»: я в ці дні саме відбуваю промо-тур із «Музеєм покинутих секретів» по містах України, і власне в День Соборності, 22 січня, мала вечір у Львові. Несподівано для мене ведуча вечора, проф. Марія Зубрицька відкрила його повідомленням про присвоєння Президентом Степану Бандері звання Героя України — і зал вибухнув овацією, аж шибки загриміли! Треба було бути там, щоб навіч пережити цю визвольну радість колективного «Нарешті!», — тільки в ту мить я по-справжньому змогла оцінити вагу цього Указу. Бачите, повернення людям почуття історичної справедливості є цінністю само по собі, незалежно від міркувань перемінної «політичної доцільності», і з боку Президента, який залишає свій пост, це гарний і щирий крок, вартий всілякої пошани.
А щодо непоінформованості українського суспільства про свою історію (і новітню в тому числі!), то тут, перепрошую, великою мірою відповідальність лежить і на вітчизняній журналістиці. Не далі, як учора, приміром, зателефонувала мені за таким самим коментарем журналістка одної з київських газет, почала щось говорити про «сотрудничество Бандеры с фашистами», — чекайте, кажу, яке ж «сотрудничество», коли якраз фашисти його, після проголошення Акту незалежности, арештували, і він до кінця війни в Заксенхаузені просидів. і родина його там загинула? «Первый раз от вас слышу!» — недовірливо і майже ображено заявляє дівчинка... Знаєте, я загалом не маю особливих ілюзій щодо професіоналізму вітчизняних журналістів, але тут і я була в шоці: а погуглити, перш ніж «збирати коментарі відомих людей», аби хоч знати, про що розпитуєш, — цього вже на журфаках не вчать?
Тож яка вже тут «готовність» до історичних дискусій може бути в суспільстві при такій цілковитій розумовій незайманості — гаразд хоч, що Указ вийшов, і факт доконаний: українська держава, по 18 роках незалежності, нарешті офіційно спромоглася визнати Героєм того, хто віддав за неї життя. Пізненько, але спромоглася...
Сергій БУТКО, представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області:
— Коли представники патріотичного табору починають говорити про те, що все не так і не те, нехай згадають, в яких умовах був прийнятий Четвертий Універсал. Нагадую. Січень 1918 року. Наступають війська Муравйова, влада в Києві ледь утримується — і згодом Муравйов таки візьме Київ. Але в цих умовах був прийнятий Четвертий Універсал, який ми відзначаємо як проголошення державної незалежності України.
Будь-яке офіційне відзначення державою, за яку поклав своє життя один із легендарних лідерів українського національно-визвольного руху Степан Бандера — свідчення життєздатності, самоусвідомлення й самоповаги держави Україна. Тобто, це потрібно нам, а не Бандері. І чим швидше це відбувається, тим краще для країни у справі вирішення сучасних проблем, зміцнення умов для наближення головної мети — стати успішною державою щасливого й заможного народу у колі світового співтовариства. Борці за волю України у різні історичні періоди ототожнювали себе тільки з трьома лідерами: Іваном Мазепою, Симоном Петлюрою і Степаном Бандерою. Народного героя України відзначено найвищою державною нагородою саме таким чином. Це вже сталося, і дискусії про форму і час відзначення, — якщо виходити із інтересів Українського народу та його держави — втратили свою актуальність. Я вітаю цей крок і закликаю українську духовну та інтелектуальну еліту використати свій творчий потенціал для донесення правди про Бандеру, його чесноти і героїчні вчинки. Вкрай важливо, щоб приклад діяльності провідника українських націоналістів допоміг політичній еліті нації, державному керівництву, майбутньому президенту України успішно вивести країну з економічної кризи. Не треба хвилюватися щодо реакції за кордоном — це наша українська історія і українські герої. На мою думку, впевненість і послідовність української держави у відстоюванні власної національної історії та її збереженні викличе дуже швидко розуміння й повагу тих, хто сьогодні нервує. Світ поважає ті народи, які за будь-яких обставин залишаються самі собою.
