Упродовж останнього року ми були свідками щонайменше трьох конфліктів Росії в енергетичній сфері зі своїми найближчими сусідами — Україною, Грузією і Білоруссю. Якщо причини енергетичних конфліктів Росії з Україною і Грузією цілком зрозумілі, враховуючи прагнення Києва і Тбілісі до євроатлантичної інтеграції, то конфлікт між Росією і Білоруссю, на перший погляд, виглядає досить несподіваним і алогічним, маючи на увазі, що обидві країни з 1995 року будують союзну державу. На тлі цілої низки конфліктних ситуацій між Росією та її найближчими сусідами російсько-білоруські відносини, принаймні зовні, тривалий час залишалися приємним виключенням, являючи зворушливу картину істинно «братерських відносин». Особливого значення в білорусько- російському конфлікті з питання поставок і транзиту російських енергоносіїв набуває політична складова. Ще рік тому російські політики протиставляли «хороших сябрів», що отримували дешевий газ в обмін на «правильну політику», «поганим помаранчевим хохлам», покараним підвищенням ціни на газ за «зраду». Проте сьогодні ситуація кардинально змінилася.
Заяви «відданого союзника Москви» президента Білорусі Олександра Лукашенка про те, що «суверенітет і незалежність не продаються ні за який природний газ і нафту» і його заклики не «піддаватися на шантаж» викликали у світі велике здивування і продемонстрували всю хиткість і ефемерність політичної основи російсько- білоруської союзної держави. Різка риторика Лукашенка підходить хіба що для ситуації, коли країна знаходиться у стані війни, в даному випадку газової: «Незалежність і суверенітет — це святе. Ми гордий народ, і я як перший глава держави незалежної країни не можу дозволити втратити наш суверенітет, ми витримаємо будь- які нападки і тиск». При цьому немає підстав вважати ці заяви, зроблені 7 січня ц.р., непродуманими і поспішними, продиктованими напруженою атмосферою торгів між Мінськом і Москвою. 14 січня Лукашенко зробив ще більш сенсаційні заяви: «Російська сторона пішла на те, щоб розтоптати союз і пустити під укіс цілу країну з дружнім братським народом... Якщо щороку хапатимуться за вентиль, то мови ні про який союз бути не може… Ми готові співпрацювати хоч з бісом, хоч з дияволом, щоб забезпечити енергетичну безпеку. Якщо Європа готова співпрацювати, ми підемо на будь- яку співпрацю з Європою. Не можу сказати, що західні країни не запропонували свою допомогу. І Європа, і США виявили порядність і вони запропонували нам підтримку. Білорусь цього не забуде».
ПРИЧИНИ
Головну причину російсько-білоруського конфлікту, на наш погляд, слід шукати в новій енергетичній політиці Кремля, основні положення якої містяться в «Енергетичній стратегії Росії на період до 2020 року», ухваленої ще в серпні 2003 року. Відповідно до цієї стратегії Москва взяла курс на створення «енергетичної держави», тобто на використання енергетичних ресурсів у якості основного інструменту посилення геополітичної могутності Росії. Однією з умов перетворення Росії з сировинного придатка в «енергетичну державу» є її прагнення брати участь у виробленні світової енергетичної стратегії. Ця умова передбачає встановлення контролю над газовими і нафтовими трубопроводами в сусідніх країнах, що в свою чергу дозволяє диктувати ціни на енергоносії. Значною мірою Росії це вдалося. Під контролем «Газпрому» вже знаходяться газо- і нафтопроводи в Центральній Азії, Вірменії, Молдові, в країнах Балтії і навіть у Фінляндії. Лише Україні, Грузії і Азербайджану ще вдалося зберегти контроль над своєю газотранспортною системою.
У ході січневих оборудок між Москвою та Мінськом Білорусь була змушена підписати угоду про продаж «Газпрому» 50% акцій газорозподільної компанії «Бєлтрансгаз» в обмін на дешевий газ (100 доларів за тисячу кубометрів) впродовж майбутніх чотирьох років. Протягом цього періоду «Газпром» викупaтиме щорічно по 12,5% акцій «Бєлтрансгазу» вартістю 625 млн. дол. Лише у 2011 році Мінськ почне купувати газ за звичайними європейськими цінами за вирахуванням транспортних витрат, а «Газпром» вступить у право власності і корпоративного управління. Створення СП дозволить «Газпрому» контролювати всі потоки блакитного палива, що проходять по території Білорусі, і не допустити в майбутньому перекриття труби у разі чергового конфлікту з О. Лукашенком. Проте не можна виключати, що за певних умов на якомусь етапі Білорусь може піти на денонсацію цієї угоди.
Значною мірою енергетична політика Москви визначається «Газпромом» — «державою в державі». Сьогодні «Газпром» — це друга компанія у світі у своїй галузі після Exxon Mobil і четверта компанія у світі по рівню капіталізації, яка наблизилася до 300 млрд. дол. Російський уряд розраховує через 10—15 років збільшити її до 1 трильйона доларів, що на той час може скласти близько третини всього ВПП Росії. Для нарощування видобутку газу і нафти на шельфі Баренцoвого і Карського морів, на півострові Ямал і на Сахаліні «Газпрому» потрібні величезні капітали. Якщо ще кілька років тому «Газпром» не міг обійтися без іноземних інвестицій, то тепер, коли його доходи стрімко зросли, ставка робиться здебільшого на власні фінансові ресурси, що дозволяє концерну зберігати неподільну монополію на видобуток і поставки енергоносіїв до Європи.
«Газпром» змушений розраховувати на власні сили також через відсутність взаєморозуміння між Москвою і ЄС в енергетичній сфері. Так, ЄС вже впродовж багатьох років вимагає від Росії ратифікувати Європейську енергетичну хартію (1991г.) з доповненнями, які, передбачають лібералізацію енергетичної сфери, зокрема, вільний комерційний транзит енергоносіїв через територію «третіх» країн, що не влаштовує «Газпром», оскільки позбавляє його дуже вигідного монопольного статусу. З іншого боку, Росія не ратифікує Енергетичну хартію з тієї причини, що ЄС перешкоджає проникненню російського капіталу в енергетичні підприємства Європи. Ставка на створення осі «Берлін—Москва» і шість зустрічей Володимира Путіна з канцлером ФРН Ангелою Меркель впродовж 2006 року, включаючи сьому в Сочі 21-го січня 2007 р., не дозволили вирішити цю проблему. Знаменно, що в Сочі Меркель прибула із США. Не зважаючи на щедрі обіцянки Москви, Путіну поки не вдалося домовитися з Меркель про створення російсько-німецького енергетичного альянсу і подолати опір Євросоюзу проникненню «Газпрому» в енергогенеруючі й енергорозподільні компанії європейських країн. ФРН віддала перевагу більш прогнозованому і передбачуваному союзу з Францією. За підсумками минулих у жовтні 2006 р. переговорів між Ангелою Меркель і Жаком Шираком Німеччина і Франція вирішили створити свій енергетичний альянс без участі Росії.
За цих умов для Кремля і його дітища — «Газпрому» — отримання надприбутків для реалізації проекту «енергетичної держави» значить набагато більше, ніж всі розмови про дружбу і слов’янське братство з Білоруссю, які до того ж немало коштують. Переведення взаємостосунків зі всіма без виключення партнерами і споживачами російських енергоресурсів на ринкові відносини є неодмінною умовою ефективної міжнародної експансії російської «енергетичної держави». Схоже, що успадкований Росією з радянських часів політичний патерналізм безповоротно поступається місцем економічному прагматизму і навіть цинізму.
В ситуації, коли Польща, Білорусь, прибалтійські та інші країни критично сприймають російсько-німецький проект будівництва Північнобалтійського газопроводу, достатньо очевидним є той факт, що російсько-білоруський конфлікт побічно використовується Москвою для того, щоб ще раз довести європейцям необхідність реалізації цього та інших «обхідних» проектів для доставки російських енергоносіїв до Західної Європи. Підтвердження цьому ми знаходимо в заяві Путіна на вищезгаданій зустрічі з Меркель в Сочі про те, що з метою зменшення залежності від транзитних держав «Росія буде найактивнішим чином розвивати транспортну мережу, для того, щоб мати нагоду напряму доставляти сировину споживачам».
Очевидно, однією з причин російсько-білоруського конфлікту стала участь Олександра Лукашенка в кінці листопада 2006 року в рамках саміту СНД в переговорах з енергетичної співпраці з президентами України й Азербайджану. В результаті цих переговорів Лукашенко заявив про готовність Білорусі до участі у проекті «Одеса—Броди—Плоцьк». Зокрема, білоруський лідер запропонував поставляти каспійську нафту через Україну на білоруські нафтопереробні заводи. Проте чи не вперше, нові тенденції в політиці Лукашенка були ним же самим оприлюднені за кілька днів до саміту СНД на прес-конференції для українських журналістів у Мінську, де йшлося про можливий інтеграційний союз між Білоруссю й Україною. «Треба уникати ситуації, коли нас намагаються розводити. Одного разу спираються на одну країну, іншого — на іншу. Розділяють і володарюють», — заявив білоруський лідер. Подібні заяви «вірного союзника» Москви викликали велике незадоволення Кремля, що стало однією з причин кардинального перегляду характеру російсько-білоруських відносин.
НАСЛІДКИ
Говорячи про можливі наслідки енергетичного конфлікту між Москвою і Мінськом, як для двосторонніх відносин між Росією і Білоруссю, так і для загальної геополітичної ситуації в регіоні Балто-Чoрноморсько-Каспійської дуги, хотілося б виділити кілька, на наш погляд, важливих моментів.
Хто має рацію і хто винуватий в російсько-білоруському конфлікті для нас, українців, особливого значення не має. У цьому росіяни і білоруси розберуться самі. Без нас вони також зможуть розібратися і в тому, чому ідея створення cоюзної держави не була реалізована впродовж 11 років, і хто кого «утримує», і хто «паразитує». Не зважаючи на останні потрясіння, на наш погляд, російсько-білоруські відносини витримають випробування і з часом увійдуть в нормальне цивілізоване русло. Як і Україна, Білорусь приречена дружити з Росією. Але це має бути дружба на рівних, без «старших і молодших братів», без «добродійників» і «бідних родичів». Спроби грати на російсько- білоруських суперечностях поза сумнівом аморальні. Але певні висновки для себе ми повинні зробити. Для нас важливо усвідомити і зрозуміти — що відбулося і яким чином ситуація розвиватиметься далі. Тим більше, що в подібній ситуації ми самі вже опинялися і не виключено, що опинимося ще не раз. Для нас важливо, щоб Україна і її сусіди мали нормальні, добросусідські відносини з Росією, засновані на взаємних інтересах.
Останні достатньо несподівані метаморфози в політиці Лукашенка, на наш погляд, до певної міри продиктовані інстинктом політичного самозбереження. Очевидно, він зрозумів, що всі резерви і можливості експлуатації «братерських відносин» й ідеї створення cоюзної держави остаточно вичерпані й не зможуть далі приносити політичні й особливо економічні дивіденди. Схоже, в цій ситуації білоруський лідер вирішив «диверсифікувати політичну орієнтацію», про що свідчать його останні жести «доброї волі» на адресу ЄС, США, України, Польщі та країн Балтії. Хотілося б сподіватися, що згадані країни не залишаться заручниками своїх усталених уявлень про Лукашенка і нададуть йому підтримку.
Російсько-білоруський конфлікт навряд чи можна віднести до чергової «сімейної сварки», за якою поновляться запевнення у вічній дружбі. Роль «блудного сина» і покаяння в Білокам’яній не допоможуть. Швидше за все, в Москві О. Лукашенкa «списали» всерйоз і остаточно. Схоже, ми є свідками утворення якісно нової геополітичної ситуації в Східній Європі й формування нового етапу взаємостосунків пострадянських держав з Росією. Російсько- білоруський конфлікт показав, що відтепер особливих «братерських» відносин у цих держав з Росією більше не буде. Цей конфлікт зруйнував міф про те, що політичне підлабузництво перед Москвою може принести відчутні політичні дивіденди і забезпечити дбайливе («братнє») ставлення Кремля у формі дешевого газу, нафти та інших преференцій.
Ситуація навколо конфлікту між Мінськом і Москвою свідчить про те, що зовнішня політика Росії все більше підпадає під вплив корпоративних гравців. Дотримання логіки — «що добре для «Газпрому», те добре для Росії», на наш погляд, завдає відчутного збитку відносинам Росії зі своїми найближчими сусідами. Демонстрацією сили Москва не стільки зміцнює свій вплив на пострадянському просторі, скільки послаблює його, роблячи вельми уразливими всі свої інтеграційні спроби. Держави СНД все більше переконуються, що як союзник і партнер Росія вельми ненадійна, якщо навіть з «братньою» Білоруссю діалог ведеться з використанням жорсткого пресингу.
На пострадянському просторі від Балтії до Чорного моря сьогодні не залишилося жодної країни, з якою б Росія не мала конфліктних ситуацій. Можна погодитися з аналітиком Петром Романовим, який говорить, що «Кремль і уряд все ще недостатньо точно оцінюють, а головне «відчувають» сусідів. Це вже траплялося раніше і з Кишиневом, і з Києвом, а зараз ось Мінськ». До цього переліку можна додати Естонію, Латвію, Литву, Грузію й Азербайджан. Насправді, тиск Росії на ці країни, на нашу думку, призводить до результату, зворотного бажаному, оскільки примушує їх шукати підтримку в Європейському Союзі, що в свою чергу стає одним із чинників активізації євроінтеграції пострадянських східноєвропейських країн.
Очевидним наслідком російсько-білоруського конфлікту є відновлення діалогу Мінська з Брюсселем. Європейці уважно відстежують ситуацію навколо цього конфлікту і вже роблять перші кроки на відновлення відносин із Мінськом. Про готовність Єврокомісії до діалогу з Білоруссю з питань енергетики повідомив 18 січня на прес-конференції у Мінську посол ФРН в Білорусі Мартін Хеккер. За його словами, пропозиція сісти за стіл переговорів надійшла від білоруської сторони. Головною темою переговорів буде пошук альтернативи російським енергоресурсам і обговорення перспективи приєднання Білорусі до реалізації проекту «Одеса—Броди— Плоцьк». 19 січня у Мінську побував голова ПАСІ Рене Ван дер Лінден, який закликав білоруське керівництво до відкритого діалогу і прийняття зобов’язань в рамках Ради Європи.
Майбутня зустріч Президентів України і Білорусі в другій половині лютого свідчить про тенденцію на зближення Білорусі зі своїми сусідами. На наш погляд, офіційний Київ сьогодні міг би підтримати Лукашенка і посприяти тому, щоб і ЄС, і США змінили своє негативне ставлення до нього на більш позитивне. Врешті-решт, все тече, все змінюється. І президенти теж. При цьому слід мати на увазі, що значна частина білоруської опозиції підтримала Лукашенка, не говорячи вже про білоруський народ. Очевидно, на майбутніх переговорах Віктора Ющенка й Олександра Лукашенка обговорюватимуться питання активізації економічного співробітництва і координації дій по транзиту нафти і газу. Очевидно, українська сторона також радитиме білоруському лідеру демократизувати політичну систему Білорусі й амністувати опозиціонерів.
На наш погляд, створилася унікальна ситуація для приєднання Білорусі до Балто-Чoрноморсько-Каспійського партнерства і заповнення дотепер відсутньої важливої ланки в ньому. Це може реалізуватися у формі вступу Білорусі до Співдружності демократичного вибору і ГУАМ. В той же час такі геоекономічні й геополітичні проекти, як СНД, ЄЕП і ЄврАзЕс, все більшe втрачають свою привабливу силу, ефективність і життєздатність. Не випадково, зараз в Москві розглядається проект об’єднання ЄЕП і ЄврАзЕс під новою і більш привабливю вивіскою.
Ще одним наслідком серії «газових атак» Росії на Україну, Грузію і Білорусь буде активізація спільних зусиль ЄС і східноєвропейських країн реалізувати проекти диверсифікації джерел енергоресурсів. Це, перш за все, такі проекти, як «Одеса—Броди— Плоцьк», Транскаспійській газопровід і проект Nabucco, якi відкривають великі можливості для співпраці ЄС із згаданими країнами. До речі, схоже, що відносно питань енергетичної безпеки України позиції В. Ющенка і В. Януковича достатньо близькі. В усякому разі, в середині січня Президент під час свого візиту до Румунії і прем’єр-міністр під час перебування з візитом в Туреччині в один голос заявили про намір України взяти участь в енергетичному проекті Nabucco.
Проблема енергетичної безпеки в значній мірі визначатиме політичну й економічну ситуацію в Європі впродовж найближчих десятиліть. З часом все більш чіткіше виявлятиметься інтернаціональний характер цієї проблеми. Сьогодні жодна країна світу, якою б могутньою вона не була, не в змозі вирішувати самостійно проблеми своєї енергетичної безпеки. І це стосується не лише Європейського Союзу, але й інших регіональних угруповань та об’єднань. Свіжим прикладом стала декларація про енергетичну безпеку, прийнята лідерами країн АСЕАН та ще шести азіатських держав 15 січня ц.р. у філіппінському місті Себу. Інший приклад — в середині грудня 2006 р. питання колективної енергетичної безпеки розглядалися на засіданні Балтійської ради — органу співпраці парламентів і урядів Литви, Латвії та Естонії.
Енергетичні проблеми України, Білорусі, Молдови, Грузії та країн Балтії значною мірою відрізняються від енергетичних проблем західноєвропейських країн. В усякому разі, Росія не може чинити такий відвертий тиск на західноєвропейські країни, який вона здійснює на пострадянські країни, розглядаючи їх як зону своїх геополітичних інтересів. Отже, поки не всі перераховані країни стали членами ЄС, вони мають потурбуватися про створення системи колективної енергетичної безпеки. На наш погляд, формат Співдружності демократичного вибору (СДВ) найбільше підходить для функціонування такої системи. Видається, що питання колективної енергетичної безпеки могли б стати предметом обговорення на наступному саміті СДВ.
Олексій ВОЛОВИЧ — кандидат історичних наук, директор Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень
