Такої дивовижної атмосфери й такої кількості людей, які чотири години поспіль сиділи, а, здебільшого, стояли в одній із зал Українського дому на представленні книги Оксани Пахльовської «Ave, Europa!», давно не спостерігалося на київських заходах! Це говорить про те, що є великий інтелектуальний запит у середовищі тих, кому не байдужа Україна. (Нам приємно, що багато хто дізнався про подію з «Дня». Напередодні газета надрукувала рецензію на книгу, а також анонсувала її представлення (див. №236 і №3.) Коли кореспондент провідного вітчизняного телеканалу на планірці сказала, що хоче відзняти матеріал про презентацію, колеги почали їй аплодувати. Фантастичну атмосферу створювало ще й те, що молодь побачила у президії титанів: Івана Дзюбу, Бориса Олійника і Миколу Жулинського. (Микола Григорович блискуче вів вечір, з властивим йому гумором.) А поряд — «духовну» доньку шістдесятників Оксану Пахльовську. Хоча чому духовну? Пані Оксана — донька Ліни Костенко. Це був один із тих днів, що десятиліття «годує». Після зустрічі всі були сповнені вражень. Пропонуємо найбільш енергетично концентровані — для занурення в ауру цієї важливої громадсько-політичної події.
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:
— Напочатку кілька слів про назву книжки. Вираз «Аve!» означає урочисту формулу вітання, наприклад, «Аve, Maria!» Але це також і прощання. «Ave, Caesar, morituri te salutant!» — «Вітаємо тебе, Цезарю, йдучи на смерть!» — казали гладіатори, виходячи на арену, де на них чекали дикі звірі. І питання полягає в тому, яке «Ave!» cкаже Україна Європі в найближчі роки? Можливо, це буде привітання держави, що йде до свого повноцінного буття в європейській спільноті. А, може, — прощання вмираючої країни, яка западає в летаргію євразійського небуття. Видання «Аve, Europa!» — не історія подій, а аналіз фактів, що відбувалися з 1989 року і тривають ось уже майже два десятки років.
Тут згадаю один епізод. Свого часу була надрукована стаття «Гей, Республіка Банана!», яка мені коштувала конфлікту з мамою — Ліною Костенко. Мама дорікала за матеріал, мовляв, наш моральний обов’язок — бути дуже уважними й відповідальними за все, що говоримо, й ані словом не зашкодити Україні в такій ще слабкій демократії, з якої вона народжувалася в той момент. Я хочу сказати: тоді ми боялися нашкодити Україні навіть словом. За ці роки прийшли до влади люди, які не тільки її знешкоджують, а шкодять політично та економічно й знезброюють не лише словом.
Якось кінокритик Сергій Тримбач сказав про існування продуктивного поля в 60-ті роки. Зараз його, схоже, немає. Недостатньо констатувати, що Україна — зона культурного лиха чи будь-якого іншого. Недостатньо зробити кілька маніфестацій, а потім повернутися додому й поскаржитися один одному, як все погано. Необхідне створення продуктивного поля для того, щоб системно опиратися ситуації.
Живемо у світі, де Албанія, вчорашній сусідній дзот, «наїжачаний» танками проти Європи на вулицях Тірани, де досі походжають віслюки, входить до НАТО. Живемо у світі, де Стамбул — столиця Османської імперії, під ударами якої впала золотоуста Візантія, має набагато більше шансів завтра стати європейським містом, ніж Київ, що перейняв християнство від Константинополя. Що стоїть за цим геополітичним парадоксом? За цією національною трагедією, за якою українська реальність виявляється архаїчнішою від Албанії, а українське християнство — менш європейським від турецького ісламу? Питання зв’язку України з Європою має багатозрізну тяглість. Це те, що французькі історики називають довготривання проблеми в часі. Тому ця проблеми має вимір минулого й теперішнього, а найголовніше — вимір майбутнього. Питання європейської інтеграції для України в найближчі роки — це українське БУТИ ЧИ НЕ БУТИ.
Що нам перешкоджає в цьому процесі? Насамперед існує проблема культури. Час від часу лунає голос когось із наших напівписьменних політиків, мовляв, спершу розв’яжемо економічні проблеми, а відтак говоритимемо про культуру... Культура — невралгічний центр всієї проблематики: і політичної, і економічної... Інтеграція України в Європу може початися лише з інтелектуальної інтеграції. Це означає, що Європа повинна мати системні знання про Україну й навпаки. За майже двадцять років не відбулася побудова системного зв’язку України з Європою що стосується культури. Ми — одна із небагатьох, якщо не єдина, окрім Білорусі, європейська держава, яка не має культурних центрів. До речі, кафедр україністики в Європі є дві — у німецькому Грайсвальді та моя у Римі. Фактично, немає і системної праці над розбудовою європейської україністики. Викладання української мови в Міланському університеті ведеться завдяки німецьким спонсорам... Виходить, їм викладання української мови в Італії дорожче і важливіше, ніж самій Українській державі. Зі свого досвіду знаю, як працює Словенія, Польща, Чехія, зрештою, Росія. Всі вони вкладають мільйони у поширення знання про власну культуру і державу за кордоном. У нашому департаменті в університеті «Ла Сап’єнца» висить оголошення про те, що можна поїхати вивчати українську й російську мови в Україну. Організатор — якась шведська організація, а не українська... Один з моїх найцікавіших студентів — україніст, дуже закоханий в Україну, на руїнах римського Форуму декламував Шевченка, після стажування в Польщі тепер стажується в Росії... Щоб іноземні студенти навчалися польській і російській мовам, їх запрошують, пропонуючи за це безкоштовне проживання з харчуванням та стипендію (у Польщі вона складає тисячу євро на місяць). А коли я зверталася до українських інституцій, щоб саме цей студент зміг навчатися в Україні, всі вони мені старанно перерахували, скільки він має заплатити...
Коли ми говоримо про системну побудову зв’язків з Європою, не повинні забувати, що йдеться про українську культуру, яка пережила системне знищення. Мова не лише про констатацію чи аналіз фактів, які, зрештою, всі тепер знають. Але й існують невидимі факти знищення. І в цих невидимих фактах величезну роль грає радянська інтерпретація України. До речі, з нашої культури були вилучені саме ті фрагменти, які пов’язували Україну з Європою, — бароко й модернізм. Радянська система не просто нищила ту чи іншу національну культуру, а культуру як таку. Від самого початку її ворогом була людина, яка вміла читати. Ось тому в дорозі до Європи, мені здається, одним із основних пунктів, таких болючих і складних для розв’язання, є розрахунки з тоталітарним минулим. Газета «День», яку я дуже шаную, багато зробила для того, щоб проблема Голодомору стала моральним набутком суспільства. І ми вже на початках процесу. Тобто скільки не робиться, але цього ще, фактично, мало. Згадаймо, при всіх злочинах, в яких Німеччина була винувата перед людством, європейські інтелектуали змусили її до проведення розрахунків із власним минулим. Сьогодні ніхто не може сказати, що Німеччина хоча б чогось не зробила на шляху до демократії. А ми живемо в умовах ситуації, де ідеолог та будівник тоталітарної системи — Росія — не лише не покаялася за заподіяні злочині, а й зараз ті злочини стали моментом гордості... І в українському суспільстві не проведені ті розрахунки з тоталітарним минулим. Парадокс, вчорашні та сьогоднішні комуністи, батьки яких зривали у повітря храми і розпинали священиків на вікнах в’язниць, стають вірними православними... В якому ще суспільстві можна поставити пам’ятник Катерині ІІ — німкені, яка зневажала слов’ян і перетворювала їх у рабів, для якої слов’янський світ був лише гумусом для будівництва системи влади. Про яку культуру йдеться, якщо, з одного боку, є кошти на пам’ятник Катерині ІІ, а з іншого — можна винести Караводжо з одеського музею... Скрізь є безвідповідальні й нечесні політики, але де ще можна знайти таких, які не мають відчуття Батьківщини, а й працюють на її знищення... І це не парадокс, а закономірність. Тому що західні тоталітаризми тривали приблизно 20 років. Той факт, що тоталітаризм на наших теренах був 70 років, означає, що були глибокі культурні підстави для його існування, які не аналізуватиму зараз. Лише хочу сказати, що наша інтеграція до Європи — не геополітичний вибір, а питання цивілізаційної приналежності, а відтак існує культурний зміст Європи, культурний зміст Росії, Америки і культурний зміст України, який необхідно зрозуміти сьогодні, поки ще непізно.
Погляньмо на результат повоєнної Західної Європи, де були народи, які воювали між собою, а зараз мирно співіснують в тому моральному контексті, де жоден народ не може вивищитися над іншим. А якщо дивимося на схід географічної Європи, то бачимо зовсім іншу картину: де вчора так говорилося про нерозривну дружбу народів-«братів», нині маємо російські марші вулицями й українських міст з гаслами «Россия — все! Остальное — ничто!» і заклики до знищення «всех этих Украин, Польщ, Грузий»... Отже, не було ніякого братерства... Була трагічна форма ксенофобії, що культивувалася роками. І сьогодні маємо цей страшний спадок. Це також проблема часу, в якому живуть усі посттоталітарні країни сходу Європи, які тією чи іншою мірою виходять із цього. Один із західних політологів сказав, що між Росією і Заходом неможливе порозуміння, бо Росія живе у XIX cтолітті, а Захід — у ХХІ cтолітті...
Ми у кращому становищі, ніж Росія. У нас є проблема між європейською та пострадянською ідентичностями. А наш північний сусід має проблеми з багатьма ідентичностями. Він намагався об’єднати багато просторів, що Норман Девіс назвав політичною булімією, а тепер ті простори прийшли у невідповідність один з одним. Трагедія Росії в тому, що, намагаючись об’єднати цей простір якоюсь ідеологією, який колись був об’єднаний радянською, все це призвело до скорочення простору європейської Росії. Європейська Росія була і є. Але зараз вона звелась до трагічного мінімуму. Як українцям неважко, але у нас є перспектива. А у російської інтелігенції, яка не згодна з курсом офіційної Росії, може не бути жодної перспективи. Росія не бореться проти України. Росія бореться на території Україні проти Європи. Вона боїться демократичного світу, тому що мінімальне наближення демократичних форм до структури російської держави Росія бачить як загрозу. Тому українці є тим першим основним фронтом Європи під боком у Росії і Росія б’є по цього фронту!
Рух України до Європи — процес, в якому мають бути відтворені ці європейські цінності, які є в основі української культури. Отже, створення продуктивного поля дуже важливе. Тому кожен з нас є учасником і творцем цього процесу.
КОМЕНТАРI
Володимир ПАНЧЕНКО, професор Києво-Могилянської академії:
— Це — аналітична публіцистика, якої нам не вистачає. На мій погляд, у книзі «Ave, Europa!» головними є три сюжети. Перший: Україна і Росія. Другий: Україна і Європа. Третій, найбільш драматичний: Україна і Україна (та, яка є, і та, якою вона мала б і могла б бути).
Щодо Росії, то пані Оксана виступає в ролі безжального та хірургічно точного діагностика. З усіма виставленими діагнозами я особисто погоджуюся, тому що йдеться про сучасну Росію як темний цивілізаційний глухий кут. Ідеться про шантажистську державу, яка мучиться з комплексом втраченої величі, і яка є агресивною в своєму бажанні стати, за висловом автора, енергократичною імперією.
Стосовно Європи: у цьому сюжеті Оксана Пахльовська, як мені здається, виступає апологетом. Тобто вона виписує образ Європи за законами контрасту, а контраст має особливість двокольоровості. Якраз варто було б побачити більше кольорів. Можливо, не мені про це говорити. Може, оптика пані Оксани, яка бачить Європу зсередини, значно точніша. До речі, сьогодні у мене складається враження, що Європа не знає, що їй робити з Росією? Дистанціюватися? Або різко реагувати на те, що робить Росія? Чи намагатися її втягнути у систему своїх цінностей, що малоймовірно. Здається, що у ситуації, що склалася, Європа демонструє свій страх перед Росією і хоче бути нейтральною. Але є межі нейтралітету. Є межі нейтралітету...
А тепер про третій сюжет, де кольорів якраз найбільше. У основі сюжету — любов, а любов дає право на гіркі слова. Ця книжка дуже чесна. Там багато сказано про нас такого, що інколи й не хочеться самому собі говорити. Навіть термінологічно не хочеться говорити про те, наприклад, що Україна — держава-флюгель... Якщо мати на увазі газову війну, що триває, то політолог Віктор Небоженко на сторінках «Дня», аналізуючи ситуацію, сказав, що у ній політики — 10%, а 80% — корупції, решта — все інше. Є такі речі, коли наш політичний істеблішмент демонструє, що йому власна кишеня важливіша за національні інтереси. Зрештою, вже 18 років чуємо про необхідність енергетичної диверсифікацій, нових технологій енергозбереження, розробки власних родовищ... Але ж нічого того не відбувається, а якщо й відбувається, то в якихось мінімальних дозах. Є ще одна страшна проблема — самопожирання. У нас немає консолідації навколо кількох найголовніших цінностей, які б об’єднували Україну. Це проблема невиробленності українського політичного класу, для якого пріоритетним був би національний інтерес, а не якісь шкурні інтереси. Я б хотів навести слова зі спогадів Василя Зіньковського, який був міністром сповідань в уряді Скоропадського: «Политическая психология украинских деятелей лишена основной силы политики реализма, трезвого и делового подхода к своим собственным идеям, выдержки и хладнокровия...» Натомість вона демонструє «склонность к театральным эффектам, романтическую драпировку под старину, любовь к красивым сценам и погоню за эффектом»... У цьому контексті цікава паралель, яку знайшла пані Оксана, між Робінзоном Крузо і Маніловим як альтернатива, що стоїть перед Україною. Я виписував найбільш ключові слова, які вживає пані Оксана. Серед них найбільш вживані — повернення (!) в Європу і культура.
Лариса ІВШИНА,головний редактор газети «День»:
— Ця подія спростовує багато стереотипів, зокрема, що українцям не потрібно спілкування з розумними людьми. Тут багато телеканалів. Можливо, це стане доброю тенденцією, яка покаже, що є нам про що говорити. За такої великої наявності різноманітних «свобод» з’явилося таке відчуття, що тільки сьогодні розпочали щось важливе обговорювати. Напевно воно з’явилося не від того, що в якихось аудиторіях не ведуться такі розмови, а тому, що немає відчуття загальноукраїнського контексту.
Оскільки книга «Ave, Europa!» вийшла ще до Нового року, це вирішило питання, що подарувати розумним людям на свята. І в «Дні» вже вийшли перші враження тих читачів, які отримали її першими (Див. «День» № 3).
Звичайно, це каталізація процесу. Для мене стаття «Старт з руїни космодрому» виявилася настільки цікавою, що я почала порівнювати, а про що думала в 1992 році? Я вважала і вважаю себе людиною національно свідомою, проте не так розуміла багато тих речей, про які дуже природно писала Оксана, не зважаючи на те, що обоє приблизно однєї вікової групи. Треба сказати, що те дозрівання багатьох різних полів (суджу і за відгуками про книжку, що надійшли на адресу редакції) було ніби в різних антифазах. Технічна інтелігенція, яка тісно співпрацювала з гуманітарною у тих невеликих групах духовного спротиву в 60—70-х, — все-таки то були локальні острови. А потім до політики долучилися зовсім інші люди, які мали свій досвід. Не всі з пострадянського часу можуть вважатися в Україні колаборантами. І в цьому є велика проблема. Просто тим країнам, які сказали, що треба провести люстрацію: тих направо, тих — наліво і питання багато в чому, може, і не безболісно зрушило з місця. А в Україні кристали нормальних людей були розсипані по різних сферах і як їх тепер ідентифікувати. Я вважаю, що такі книги — магніти, що витягують тих думаючих людей із різних середовищ, демонструючи, що вони в своїх пошуках наближаються один до одного.
Зараз багато говоримо про газ. Я, наприклад, знаю людей, які в тому переговорному процесі з Росією жартують: «Їдеш в Москву російським лібералом, повертаєшся українським націоналістом»... Декому з них подарувала «Ave, Europa!» — щоб мали можливість відчути, що поряд є гуманітарії, які їм, технократам, сьогодні можуть підставити плече.
Олександр ПЕТРОВСЬКИЙ, співробітник Асоціації україністів АН України:
— Я вражений сильним прагненням істини, справедливості й кращої долі для України, яка має вирішуватись, як сказала Оксана Пахльовська, не на барикадах, а в умах українців. Ось це головне! І Оксана не могла не прийти до цього (а я знаю її з дитячого віку). Вона була свідком праці своєї матері, а її мати все життя провела на духовних барикадах. Тим не менше, вона самотужки, не користуючись авторитетом матері, йшла своєю дорогою.
У автора книги є однодумці. І їх не так мало. Тепер справа — за реалізацією написаного.
Олеся ДАНИЛЕВСЬКА, студентка другого курсу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка:
— Думки, погляди української молоді — в Європі. У школах, університетах діють обмінні програми з європейськими країнами, ми їздимо на канікули до Європи. На своєму, молодіжному рівні, ми вже вступили до ЄС. Тобто питання «Росія чи Європа?» повинне відпасти саме собою. Мені навіть дещо дивно, що, здавалося б, розумні люди абсолютно серйозно його піднімають знову й знову. Я рада, що моя мама (астроном за спеціальністю) запропонувала мені піти на цю зустріч. У питанні Росія—Європа я остаточно поставила крапку для себе. Сподіваюсь, інші теж.
Ольга ДЕХТЯР, студентка четвертого курсу факультету кібернетики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка:
— Найбільше мені сподобався оптимізм пані Оксани в її заключному слові. Як молода людина, якій жити в цій державі, я хочу вірити в Україну. «Ave, Україна!» — як «Україна, доброго дня!», як вітання тому, безумовно, правильному шляху, яким ми йдемо. Книгу «Ave, Європа!» я ще не читала, проте знайома з публіцистикою Оксани Пахльовської, зокрема, з газети «День». Її критичність в оцінці подій українцю боляче читати, але безболісного розуміння, а швидше, глибокого усвідомлення й не може бути. Тільки це дає поштовх іти в правильному напрямі, не ідеалізувати Україну, а аналізувати й виправляти помилки. Я не можу сказати, що я, швидше, українка, ніж європейка, чи навпаки. Ці поняття нерозривні. Україна — Європа, українці — європейці.
Ярослава-Франческа БАРБ’ЄРІ, донька Оксани Пахльовської:
— Бачу, як мама працює і вдень, і вночі, тому я дуже пишаюся цією зустріччю. Приємно, що стільки людей прагнуть не просто відсидіти вечір вдома, а жити на повну силу. Я відчуваю, що кожна людина в залі за ці години чогось навчилася. Між іншим, я розумію, що таких гарячих дискусій молоді люди не отримують в школах та університетах, тому вони прийшли сюди. Навіть у своєму ліцеї в Італії ми з друзями боремося за те, щоб обговорювати гострі питання, більше дискутувати. Ми відчуваємо в цьому потребу.
Моя особиста думка: Україна і Європа — дві культури одного проекту. Хоча я переконана, що молоді українці вже відчувають себе європейцями. Друзі, з якими я спілкуюсь тут, в Києві, — однозначно. Я б навіть сказала, що вони по-доброму войовничі європейці.
Софія, пенсіонерка:
— У новорічній анкеті газети «День» я написала, що, якби моя воля, я вела б рубрику «Я — ідеаліст». Рецензія на книгу Оксани Пахльовської була б першим моїм матеріалом. І не тільки тому, що це безпрецедентне видання в українській публіцистиці, а ще й через те, що я відчуваю в українському суспільстві симптоми того, що ось-ось такі праці повинні з’явитися порівняно масово. Цим вірусом заражати Україну ще раніше почав «День». Згадати, хоча б, «Бібліотеку газети «День».
Праці Оксани Пахльовської — це чіткість і жорсткість в оцінці. Нам всім треба цьому вчитись. Можливо, і влада була б іншою, якби ми не так поблажливо до неї ставились. А «розмазнею» у нашій журналістиці, публіцистиці ми тільки прикриваємо «коритні» інтереси політиків. На жаль.
Я на власному досвіді відчуваю той комунікативний розрив з Європою, про який пише Оксана Пахльовська. Так, ми слухали, читали, але це не був природний комунікативний процес. Хоча треба сказати, що панічного страху перед тим, що не зможу тепер освоїти європейський простір я не маю. Зараз моє життя налагоджується, і я збираюся вивчити комп’ютер як швидкий спосіб спілкування зі світом. Це — мій крок в Європу.
Віктор РИБАЧЕНКО, віце-президент Асоціації політичних психологів України:
— Сюди прийшли дуже різні люди — студенти й пенсіонери, науковці й письменники, журналісти й освітяни. Але, подивіться, немає жодного народного депутата, немає урядовців, які б конспектували кожну розумну думку. А Президенту, прем’єру, Коломойському, Пінчуку, іншим варто було б тихенько тут посидіти й послухати. Для них видати твори Оксани Пахльовської, Ліни Костенко, Івана Дзюби — елементарна річ (вони навіть не помітять цих фінансових витрат). Але ж не прийшли. Але ж не почули. Як ми дожилися до того, що швейцарець Гаврилишин і представник єврейської культури Зісельц видали книжку, якої потребує українська громада?! А де українські спонсори, грантодавці, люди, яким такі речі потрібні?
Марія МАТІОС, письменниця:
— Могутня жінка. З могутнім поглядом на могутню Україну. Ту Україну, яка має шанси повернутися в Європу, де вона культурно («бароково») вже почувала себе вдома.
Нещадна жінка. З нещадним поглядом на Україну безголову, безхребетну, лукаву. Хірург. Але заодно — травник. Рецепти її — доступні будь-кому з тих, хто вирішує долю України й приймає рішення. Але як часто ми звертаємося до травника?!
Відважна жінка. У час фактичної «самості» України в європейському просторі, без нормальних державних «прожекторів», які б розказували світові про нас, вона з упертістю й затятістю тільки української жінки, громадянина й совісного науковця «лупає сю скалу». Прозріння через слово буває не менш переконливим, ніж за допомогою батога. Пахльовська чудово розуміє, що батіг нині потрібен і нації, і її «мойсеям».
Достойна донька Великої мами. Я захоплена!
Борис ОЛІЙНИК, поет:
— У нас в Україні надто багато таких, що дозволяють те, що дозволено не багатьом. Оксана Пахльовська якраз належить до інших, кому дозволено все. На відміну від риторів, які розпиналися на мітингах і лише ставили питання «Що робити?», Оксана відразу каже і що, і як. Було б непогано, якби вона ще й наших зверхників проконсультувала, хоча б контурно, як нам все-таки облаштувати свій духовний простір. Книга глибока, смілива. Її вихід — подія. Не треба боятися казати правду про самих себе. Ми не вміємо працювати в своїй самодостатній культурній системі, але геніально працюємо в чужих системах. А треба добудувати і розвивати власну, а не роздаровувати геніїв по світу. Разом з тим я безнадійний оптиміст. Наш народ — безсмертний. Допоки, маючи за плечима півтисячоліття бездержавності, він і далі продовжуватиме працювати так, ніби в нього є держава, — цей народ непереможний.
Іван ДЗЮБА, академік НАН України, письменник:
— Читаючи статті Оксани Пахльовської протягом останніх років, ми з нетерпінням чекали того моменту, коли вони будуть зібрані й зможуть бути оцінені цілісно. Нарешті цей момент настав. Це книга надзвичайно великого формату — маю на увазі не видавничий (хоча видана вона теж професійно), а інтелектуальний формат. Кожний розділ, кожна стаття, кожна сторінка стимулюють до роздумів. Весь дух праці просякнутий прагненням компенсувати, дати альтернативу, подолати табу. Ця книга прогностична. Читаючи статті 1991—1992 років, з подивом бачимо, що там написані речі, які хвилюють нас зараз. В 1992 році Оксана сказала, що Україна будується без українців. Минуло 17 років — і ми бачимо, що Україна без українців уже майже побудована. З іншого боку, в нашій країні дуже легко і дуже гірко бути прозірливим. Досить сказати про те, що ти бачиш, як через 10—20 років це читають і захоплюються актуальністю цих слів. Хочеться, щоб через десятки років актуальними залишалися тільки позитивні сьогоднішні моменти.
Ліна КОСТЕНКО:
— Я щаслива, що забезпечила еволюцію. Там, де я вже могла впасти, бо більше не можу витримувати такої України і таких українців, у Оксани вистачає сил і енергетики. Оксана мені допомагає жити.
І мені соромно, що я давно не перевидавала своїх книг. Я просто не люблю перевидавати — я люблю писати нове. Тут згадувався Гоголь. Не знаю, чи вистачить мені таланту написати так розумно, аналітично, як Гоголь, але «Записки українського самашедшего» я вже написала. Проте українське божевілля продовжується, і я щодня до них додаю матеріал. Кажуть, що видавці за моїми книгами плачуть. То я серед них виберу тих, які не плачуть, а діло роблять. Досить нам, українцям, скиглити. Ми вибираємо. Ми диктуємо. Це наша держава!
Що це таке робиться в державі? За це нам крізь землю провалитися треба! Хай передадуть Віктору Андрійовичу: я на мітинги не піду і пікетувати нічого не буду. Якщо я кудись і піду, то на барикади — боротися з тими, які до такого стану призвели.
Оксано, я тобі вдячна за те, що природа на тобі не відпочила. Мені не соромно дивитись людям у вічі — я забезпечила еволюцію. І коли вам Оксана казала, що у неї був невеличкий конфлікт з мамою через статтю «Гей, Республіка Банана», вона сказала неправду. У неї був величезний конфлікт! Я казала: «Оксано, що ти робиш?! Ти що, не бачиш, що все насправді котиться до Республіки Банани?! Не говори про це, щоб не нашкодити». Я погано на неї впливала. Я просила її не писати таких речей. А вона писала і писала. І вона перемогла. Книгу вона видала перша, а моя ще колись вийде.
Кілька років тому мені Оксана сказала: «Мамо, зараз час одиноких голосів». Самотніх голосів! Такої самотності, як відчуває український письменник в Україні, не доведи Господи! Це страшна смертельна самотність. Але мій чоловік мені колись говорив: «Ліно, ти не бійся! Людство ніколи не відмовиться від того, що так любить у собі». І щось таке справді повертається. Подивіться, ми тут, в цій атмосфері, відчуваємо себе в етичній безпеці. Тут не відчуваєш самотності.
Ще все буде! Буде так, як ми хочемо.
