Днями голова Єврокомісії Мануель Баррозо прямо заявив, що якщо поставки газу не поновляться в найкоротші терміни, Єврокомісія рекомендує європейським компаніям-споживачам газу подати до суду і на Росію, і на Україну. Його рекомендації вже взяла до уваги угорська газова компанія Emfesz?— її позов поданий до Будапештського суду, відповідач — наш «Нафтогаз». А грецька газова компанія Greek Public Gas Corporation заявила, що збирається судитися з «Газпромом». Учора стало відомо, що в Болгарії закінчився газ. Країна попросила допомоги у своїх сусідів — Греції та Туреччини, які мають власні запаси блакитного палива. «Газові терористи» — з такими плакатами стояли болгари під українським посольством у Софії. А ось у сербському місті Крагаєвац місцеві жителі палили російський триколор. Хоча генеральний менеджер державного газового монополіста «Сербія-газ» Душан Байатович упевнений, що головний винуватець відключення — Україна. На Різдво у великих містах Сербії не працювало центральне опалювання, були закриті поліклініки, дитсадки, а частину пацієнтів лікарень відправляли додому. Насправді європейці, які замерзають через нестачу газу, від пересічних громадян до керівництва країн, не розбираються, хто правий, а хто винний, і звинувачують обидві країни?— й Україну, й Росію. Для них головне, щоб у будинках було тепло й працювали підприємства. Але багато хто з європейських політиків бачать у газовій війні передусім конфлікт між українським прем’єром, Президентом та деякими групами олігархів. Чи призведе ця газова війна до того, що в Європі стане ще більше україноскептиків? Розмірковує політолог Андрій ЄРМОЛАЄВ.
— У газовому питанні потрібно чітко розділяти дві проблеми. Перша — розуміння Україною своїх можливостей в представленні національних інтересів у Європі, незалежно від того, це питання газу чи ні. І тут ситуація є дуже сумною. Коли поважні особи з України приїжджають у Європу і намагаються переконати європейців, що в Україні існує народна демократія, то, я переконаний, європейські політики, які знають що таке демократія, не розуміють цього. Тому питання реноме України, її компетентності, як учасника євроінтеграції було підірвано не стільки газом, скільки неефективною і неадекватною політикою останніх кількох років.
Друге — газові стосунки України та Росії, які є, по суті, конфліктними, адже тут існують специфічні стосунки правлячих еліт Києва і Москви. Це питання, безумовно, стосується європейської безпеки, тому таку політику вони критикують і вимагають від двох еліт вийти на паритет. Але є і друга проблема, яка пов’язана із відкритою формою конфлікту, де російська сторона використовуючи відсутність угоди, атакувала українську політику. Досить відверто, послідовно і цинічно. В цьому вимірі, звичайно, європейці більшою мірою підтримують Україну. Не можна використовувати такий інструмент, як газ, для вирішення своїх геополітичних намірів. Перші керівники Росії на вищому рівні дозволяють собі вислови і визначення, які виходять вже за межі дипломатії. Звичайно, можна багато критикувати діючу українську владу, але це зовсім не виправдовує дії Росії, яка використовує газ на публічному рівні як інструмент політичного шантажу.
Що стосується виходу з ситуації, то є три масштаби. Перший стосується цін на газ, де змагаються конкурентні лобістські групи за ренту, як у Росії, так і в Україні. До цього мають причетність і політики, які пов’язані з впливовими колами транснаціонального бізнесу обох країн, але в цьому питанні є і певна прагматика. Врешті решт, ми неповинні аналізувати всі бізнесові конфлікти, адже така ж гостра ситуація і на металургійному ринку, і на інфраструктурному, і на інших. Всюди замість моралі конкуренція. Це можна зрозуміти, хоча, в умовах газового шантажу, конкуренція набуває вже характеру політичної війни. І тут ми будемо свідками ще багатьох антипатій по телебаченню.
Другий рівень пов’язаний з геополітичною конкуренцією. Останні роки національні уряди Києва та Москви обрали конкурентні стратегії і фактично виключають співпрацю. Росія претендувала на роль енергетичного монополіста, а Україна намагалася за цих обставин провести політику транзитного егоїзму. Але в умовах, коли розгортається економічна криза, обидві ці стратегії надзвичайно егоїстичні і, звичайно, зустрічають опору з боку Європи. Ці стратегії призвели до того, що ми втратили формулу партнерства, Росія намагається нав’язати Європі свої пропозиції, а Україна змушена захищатись. Але є ще й інший момент. Насправді, у великій грі за газ, лінія енергетичного монополіста Росії — це лінія на поразку. Ситуація вже показала, що Європа, виходячи з кризи, буде вимагати розкриття євразійського простору, в тому числі й у газовому ринку. Тому Росія не зможе зберегти свій енергетичний монополізм, адже це підштовхне її до власного національного дефолту.
Третій рівень стосується глобальної кризи, яка пов’язана з перерозподілом міжнародних ринків і зв’язків, що призведе до радикальних структурних змін у світі. Це буде стосуватися і енергоносіїв. XX століття це століття нафти, але з кінця 70-х рр. набуває нового значення газ. Сьогодні ринок газу монополізований декількома урядами, в тому числі — Росії, Ірану та іншими країнами. Цей ринок поки що регіоналізований, але зараз створюються умови його глобалізації, не в сенсі універсальності самого товару, а в сенсі універсальності операцій в умовах глобального розподілу праці. Тому зміна паритету нафти на газ — це питання нинішньої глобальної кризи.
Європейці реалізуючі зараз стратегію руху на схід і втручаючись у поточний україно-російський газовий конфлікт, роблять ставку на те, що вони переграють нафтодоллар, включившись в схеми, пов’язані з новою роллю природного газу. Саме тому стара Європа прийняла запрошення Росії до співпраці щодо майбутнього російських енергоресурсів, саме тому вони намагаються підтримувати ідею дорого газу на фоні дешевої нафти. Якщо це реалізується в найближчі кілька років, уже не нафта, а газ буде визначати всі ціни на глобальному структурному ринку. Це є глобальний злам, і в цьому глобальному зламі ключовим є те, що Росія не зможе зберегти позицію монополіста, ось у чому проблема. Саме тому те, що виглядає зараз як атака з боку Росії, я розглядаю як захист, але цей захист не дуже ефективний і приречений на поразку.
— Чи вважаєте ви дії українських Президента та прем’єра під час україно-російського газового конфлікту взаємоузгодженими?
— У цьому конфлікті як Президент, так і пре’єр, постійно дорікали один одному в зважанні укласти газову угоду з Росією. Але справа в іншому. Ми маємо, з одного боку, неузгоджені й малоефективні дії влади, з іншого — незалежно від того, якій уряд буде підписувати газову угоду, в ній повинна бути збалансована ціна на газ. Адже від ціни на газ залежить і конкурентоспроможність української економіки в світі, яку повинна забезпечувати, в даному випадку — компанія «Нафтогаз». Ми можемо йти на поступки Росії з точки зору торгів по ціні, але і ціна на транзит має враховувати наші економічні можливості. Тому в цьому випадку Президент, прем’єр говорять про одне і те ж саме, про необхідність для України поступово переходити на ринковообгрунтовані ціни на газ, в тому числі, й ціни на транзит. Якщо будуть прийняті інші рішення, то буде велика загроза того, що відбудеться консорціалізація нашої газотранспортної системи (ГТС).
Для України, яка бажає бути частиною великого енергетичного простору, доцільним є думати над тим, яким чином розпоряджатися ГТС. По-перше, можна створити консорціум спільно з російськими та європейськими кампаніями, завдяки чому ГТС підлягає приватизації, але контрольний пакет повинен належати «Нафтогазу». Це дозволить йому збільшити свою вагу і стати гравцем на азійських й російських ринках енергоресурсів, маючи, при цьому, підтримку з боку Європи. По-друге, консорціалізація при збереженні власності над ГТС, тобто формується консорціум по управлінню. Але головне, щоб це був трансєвропейський консорціум, що унеможливить Росію отримати контрольний пакет у ньому. Ці стратегії дозволять Україні змістити гостре газове питання на другий план.
— Спираючись на заяви європейських політиків про можливий варіант судитися з Україною та Росією, чи може Європа затягнути Україну в суд?
— В судах можуть з’явитися європейські кампанії, які ображені тим, що ігнорується їхні контракти з «Газпромом» на постачання газу. До України ж може бути вимога тільки в тому сенсі, що своїх зобов’язань не виконує українська кампанія «Нафтогаз». Тому я б не радив політикам використовувати такі гучні слова, як «Європа проти України» або «Європа проти Росії». У цих реаліях працюють прагматики, які мають великий прибуток і політики лише облагороджують те, навколо чого йде величезна «драчка».
