Сьогодні в Українському домі відбудеться представлення книги Оксани ПАХЛЬОВСЬКОЇ «Ave, Europa!» (видавництво «Пульсари»), де зберуться ті, хто знає й читає матеріали пані Оксани, зокрема на шпальтах «Дня». «Ave, Europa!» — збірка статей, доповідей та публіцистики, написаних за 1989—2008 роки. Авторка — письменник і культуролог, професор Римського університету «Ла Сап’єнца» та науковий співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка — так визначила її основну тему: культурна РЕ-інтеграція України в Європу як передумова політичної інтеграції країни. Напередодні новорічно-різдвяних свят ми надрукували рецензію на книгу (Див. №236). А пізніше придбали десяток примірників і розіслали друзям газети як подарунок до Нового року. В редакцію вже надійшли перші враження перших читачів.
Євгенія СОХАЦЬКА, професор кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка:
— Вихід книги Оксани Пахльовської «Ave, Europa!», на мою думку, вельми доцільний і вчасний: адже 2009 рік повинен бути роком трагічного українського гетьмана Івана Мазепи. Саме таку ініціативу було запропоновано на круглому столі, зініційованому газетою «День» та Національним музеєм історії України («День», №202 від 7 листопада 2008 року).
У вільному світі (поза рамками радянської імперії) українська діаспора такий рік відзначала в 1959-му (1709—1959 рр.). Цій даті митрополит Іларіон, голова Української греко-православної церкви в Канаді (відомий у миру як Іван Огієнко) присвятив свою поетичну драму «Розп’ятий Мазепа» (1961 р.). Один із рецензентів (о., д-р Володимир Левицький) відзначив, що автор, колишній міністр Української Народної Республіки, учений світової слави, «ввійшов в найінтимніші закутини великої — і часто-густо незрозумілої — душі Гетьмана, учня західної цивілізації, — і розкрив нам Москвою приспану Святу Правду української історії: з Москвою нам ніяк не по дорозі!» (Віра й Культура. — 1961. — Ч.7 (91). — С.8). Головним заповітом Мазепи, за драмою, була ідея суверенної держави, звільнення з «обіймів» Москви і орієнтація на Європу. В уста гетьмана вкладено слова:
Москва взяла всю Україну,
Та з нею Церкву всю взяла, —
Це ще Богдан пхнув до загину
Її в обійми люті зла...
Я ж Україні прагнув Волі...
Пройшли три з половиною століття, а чи виконано заповіти Мазепи? І так, і ні. Формально — ми й досі не в колі Європейської співдружності (ЄС), хоча ментально, потенційно — ми європейці. Бажання вільно висловлюватися, відчуття національної ідентичності, прагнення комфортного облаштування свого дому (Держави), намагання раціонально будувати свої взаємини з сусідами, толерантне ставлення до опозиції можуть бути цьому підтвердженням. І, нарешті, феномен помаранчевої революції, цей оазис вільного дихання, вияв незнищенного потягу українців до свободи! Але чудес не буває! Омріяна Україна все ще не така, як вигукувалося на Майдані! Зараз багато говорять про втрату ідеалів революції. На мою думку, це не так! Ніхто нікого не зраджував: В. Ющенко так само цілеспрямовано відстоює українські цінності.
Інша річ, що влада загалом не зуміла зробити основного — значно поліпшити матеріальне становище простих людей, обмежити хижі апетити олігархів (хоча б шляхом сплати великих податків) — звідси й затаєні ноти спротиву, глухої злоби. А ще — не відбулося найголовнішого: відсторонення від влади, від політичного бомонду колишніх. За О.Пахльовською (розділ ІV.2006. Помаранчева Україна: перемога і ризик), «вони — повертаються. Повертаються ці посткомуністичні ганчір’яні ляльки, набиті пап’є-маше з учорашніх програм Компартії... Вкотре прилаштовуються переписати історію України. А разом з історією переписати і майбутнє.
Переписати майбутнє у свою власність.
Вони повертаються, бо їм дозволили повернутися. Хто через ілюзії, хто через байдужість, хто через власний інтерес. Неважливо. Історія колись розбереться. Сьогодні важливо тільки те, що їм вдалося ПОВЕРНУТИСЬ» (вид. Моє. — Є.С.) (С.482).
Я процитувала лише одне з численних програмних положень книги О. Пахльовської, які звучать як імператив. Це є виявом небайдужої, глибоко зацікавленої позиції авторки. У цьому плані її публіцистика — це блискучий вияв політичного й громадянського таланту. Її постулати (чи поради) передаються живою, метафоричною, пересипаною афоризмами мовою. Статті легко читаються, запам’ятовуються. Вони повинні стати настільною книгою передусім для молоді, допомогти їй у виборі шляху. І знову гасло: «Молодь цієї країни має історичне право своєї присутності в Європі».
Характерною прикметою книги є її цілість, зцементованість статей одною ідеєю — ідеєю майбутньої нової, по-справжньому європейської України. У розділі І «1991. Старт з руїни космодрому» є важлива теза «Нам потрібні карти наших втрат (Авт.), — зрозуміти нарешті, що і скільки ми втратили» (С.33). Справедливо! Тоді й не буде ностальгії за минулим, тоді й не буде скептиків щодо відзначення Голодомору, а захочеться скоріше визволитися з кошмарів минулого. За О. Пахльовською: «Виходу нема все одно: або складний і тривалий шлях до Європи, або простий і короткий шлях до Росії. Повільний, але неухильний політичний, економічний, суспільний і культурний занепад — у другому» (С.627). Кожен, хто уважно перечитає книгу, впевнена, буде незаперечним прихильником першого шляху. І в цьому велика її цінність.
Захоплює оптимістична налаштованість авторки: Україна повинна виграти на геокультурній шахівниці партію західну — стратегічно раціональну (С.630).
У прихованій антиномії слова «Ave» (привіт і прощай) я вибираю перше: «Привіт, Європо!». І бажаю це усвідомити кожному!
А ще вважаю, що книга талановитого науковця, політолога і блискучого публіциста повинна бути висунена на здобуття найвищої премії України — Шевченківської! Вона гідна цього!
Ольга РЕШЕТИЛОВА, журналіст:
— Мудрість керівника полягає навіть не в геніальності, великому знанні чи неординарних вміннях, а в першу чергу, в готовності дослухатися до розумних людей. Важко підібрати слова, щоб не облаяти тих українських чиновників, які не чули чи не хотіли чути таких мислителів, як Оксана Пахльовська в 90-х, і тих, хто не слухає зараз. (Насамперед, це камінь в городи Василя Вовкуна та Івана Вакарчука).
Теорія культурної гегемонії Антоніо Грамші (італійського комуніста, ідеї якого не зрозуміли його ж соратники) передбачає, що влада досягається шляхом домінування однієї культурної платформи над іншою, при чому, відповідно, існуючі цінності руйнуються і заміщуються іншими. Так, наприклад, була здійснена більшовицька революція: було знищено інститут церкви, цінності, сповідувані інтелігенцією. Натомість проголосили культ іншої культури (на декілька рівнів нижчої, проте вигідної владі) — пролетарської. Насадження культурної гегемонії — процес малопомітний пересічному обивателю, проте дієвий з точки зору носіїв цієї домінуючої культури. На відміну від насильницького захоплення влади, він не викликає особливого спротиву, а навпаки, втягує населення в нову культурну систему, примушує безмовно сповідувати часто чужі менталітету цінності.
Проте, культурну гегемонію нації можна використовувати, напевно, не лише з наступальною, але й з оборонною функцією. А якщо говорити про українську націю — то не тільки можна, а просто конче необхідно. За століття під тиском інших культур ми втратили багато, але не все! Разом із тим, мало не щодня втрачаємо дорогоцінні крихти нашої самобутності, тобто втрачаємо час. «Ave, Europa!» — крик до українців! Якщо не встановити культурну комунікацію зі світом сьогодні, не обмежити російське культурне поле, що домінує над українським (і на українській території, і по всьому світу), завтра буде пізно. Читайте Оксану Пахльовську!
Сергій ГЛУЩЕНКО, автор газети «День»:
— Щоб бути почутим, треба вже кимсь бути. Це дуже важливо як для окремої країни, так і для кожної людини. Книга «Ave, Europa!» Оксани Пахльовської — подія, оскільки має самоцінність, як продукт — цілісна та структурна. В ній представлені не тільки резонансні статті, надруковані в «Дні» та деяких інших виданнях, а також доповіді, з якими автор виступала на різних міжнародних форумах, і, звичайно, матеріали, які раніше не публікувалися. Це книга про шанси. Про шанси для України. Про шанс рухатися в західному напрямку. Але є й шанс східного напрямку. Так, у четвертому розділі в статті «Росію РОЗУМ не збагне...» написано, що наші російські «брати» вважають своєю найважливішою метою — інформаційне завоювання України, і нинішня влада Росії просто озвучує ці давно вже проголошені на різних інтернет-сайтах значення. Чомусь українські інтелектуали в цих форумах взагалі не беруть участь... Хіба що в 2007 році Лариса Івшина давала відповіді читачам одного з таких сайтів. І, мабуть, все. Тим самим ми створюємо собі проблеми. Тепер поговоримо про шанс тимчасовий. Матеріал «Православний газогін» на Місяці», написаний в 2005 році, саме про те, що завжди тут і зараз треба говорити про те, про що говорити не можеш. Якщо не говорити, то все навколо повторюється, тільки вже гіршим чином. У світлі нинішнього 2009 року відключення російського газу в Україні та припинення транзиту в Європу, вона дуже актуально читається. Хочеться підкреслити головне — Оксана Пахльовська своєю книгою «Ave, Europa!» хотіла сказати про НЕ ТИМЧАСОВИЙ шанс України. А про шанс повернутися туди, де Україна вже була — геополітично, ідентично, ментально...
До речі, автор вже не може залишатися в межах тільки мовознавства, вона вже цілком сформований геополітичний автор.
Віктор ПУШКІН, директор Інституту гуманітарних проблем Національного гірничого університету (Дніпропетровськ):
— В одному з інтерв’ю Оксана Пахльовська дуже яскраво і виразно сказала про себе: люблю слово «Воля». Бо воно об’єднує в собі два поняття — моральну дисципліну та свободу. В цих словах — ключ до розуміння характеру цієї масштабно мислячої особистості — Оксани Пахльовської, видатного вченого, яскравого, ні на кого не схожого публіциста.
В її характері відчувається сила духу, незалежність, безкомпромісність і, я б додав, навіть жорсткість у відстоюванні своїх позицій, в оцінках явищ, які крім огиди нічого іншого викликати не можуть. І одночасно відчувається прихована сторона цієї натури — вразливої, ліричної, яка сумує за Батьківщиною та близькими людьми. «Батьківщину носити в собі — віршованими рядками, з якими живеш, деревом, яке росте біля твого будинку, іграшкою дитинства, що притулилася між книгами твоєї бібліотеки...».
Я пишу про Оксану Пахльовську під враженням від її щойно випущеної книги, а переді мною стоїть образ моєї улюбленої поетеси Ліни Костенко. Їх багато що об’єднує, мати й дочка, — моральна дисципліна і розуміння істинної цінності свободи, бажання, щоб кожен з нас позбувся внутрішнього рабства, без чого не зможе стати вільною Україна.
Книга Оксани Пахльовської (а з її публіцистичною творчістю я вже давно знайомий завдяки газеті «День») містить в собі роботи різнопланові та різножанрові, але концептуально тісно пов’язані — це роздуми про драматичну долю України, про десятиріччя втрачених нею можливостей, про розпорошені ресурси, про незатребуваний інтелектуал нації, про перспективи української державності. Ця книга — діагноз, суворий і справедливий. Напрочуд влучно Оксана Пахльовська визначає больові точки сучасного українського суспільства, піддає всебічному аналізу культурну генеалогію сьогоднішньої політичної ситуації в Україні. Країни, які добровільно відмовляються від себе, — пише Оксана Пахльовська, — які себе розпродують за безцінь, які не бояться самоприниження, головне, — які не поважають своїх громадян — ніколи не зможуть увійти в Європу. Тобто увійти до кола цивілізованих держав. Подобається вам це чи ні, цивілізація починається там, де є повага до людини, до її прав і потреб, — підсумовує автор. Ці б слова та й у вуха наших можновладців, що самовпевнено зараховують себе до еліти. Ця пануюча «еліта», за справедливим зауваженням Оксани Пахльовської, зуміла створити суспільство без цінностей, без принципів, не капіталістичне і не соціалістичне... суспільство, де закон не діє, і правил не існує. Так само актуально, на мій погляд, звучать і слова про те, що створення в Україні хоча б основ демократії могло б стати першим кроком до очищення відносин з Росією від брехні та риторики...
Я був би нещирим, якби почав стверджувати, що поділяю погляди Оксани Пахльовської буквально на всі проблеми, яких вона в тій чи іншій мірі торкається. Це і оцінка так званої помаранчевої революції, характеру взаємовідносин Росії та України в ретроспективі (чи завжди ці відносини заслуговують на негативну оцінку?), це й питання російської мови в нинішній Україні (а така проблема все ж існує). Але тим і цінна, зокрема, книга Оксани Пахльовської, що вона дає привід для творчої дискусії, служить ѓрунтовним матеріалом для роздумів.
Отже, я не поспішаю ставити книгу Оксани Пахльовської на книжкову полицю. Вона залишається на моєму письмовому столі. Буду читати її та перечитувати. Критично переосмислюючи прочитане, а заразом, можливо, і власні погляди. Фундаментальна праця Оксани Пахльовської заслуговує на те.
Ігор ПАСІЧНИК, професор, ректор Національного університету «Острозька академія»:
— По-доброму можна позаздрити Оксані Пахльовській. Не тому, що вона живе в ситій європейській країні, а тому що вона має змогу працювати в атмосфері, де поважають думку інтелектуала (навіть якщо не погоджуються з нею!), в атмосфері, де тобі не створюють штучних перепон, де інтелектуалові не треба сушити голову над різними абсурдами, які «спускають» згори та які не гірше абсурдів Ф.Кафки.
О. Пахльовська, судячи з її книжки, вважає це, а також багато інших негараздів спадком тоталітаризму. Але ж радянський тоталітаризм не виник на порожньому місці. Він мав багатовікову традицію. І побороти її ой як нелегко. Не варто все списувати на комуністичне минуле чи нинішню Росію. Деякі наші щирі українські патріоти, які всіляко відхрещуються від тоталітаризму, демонструють такі його зразки, що куди там вихованцям комуністичної системи. Та не будемо про сумне. О. Пахльовська видала гарну книжку. Так, значною мірою, — це погляд збоку, погляд з Європи й фактично «європейськими очима». Не все цими очима можна побачити. Але цей погляд не лише цікавий. Він нам дуже потрібний. Тим більше, це погляд людини, для якої Україна не байдужа.
Олександр ГАВРИЛЮК, доцент кафедри новітньої історії України Волинського національного університету ім. Лесі Українки:
— Вихід цієї збірки праць автора — ще одне її блискуче потрапляння у самісіньку ціль — ціль, якої є пекучі, наболілі й не розв’язані проблеми соціокультурного та політичного характеру у внутрішньому та зовнішньому житті України. Однак, озираючи сучасне буття української держави і порівнюючи його з рефлексіями Оксани Пахльовської межі ХХ — ХХІ століть на цю тему, візьмемо на себе сміливість сказати, що авторові історія відвела роль Кассандри. Втішає хіба лиш те, що тій Кассандрі, якій ще не хочуть, а не перестали вже вірити українці. А між тим тривоги пані Оксани кінця 80-х — 90-х років наочно підтверджуються сучасним днем України. З-поміж чималої низки проблем, з приводу яких вона била і б’є тривогу, зверну увагу на подальше існування потреби будівництва системи комунікацій України зі світом. Гіркий власний досвід: скорочення обсягів діяльності колегіуму польських і українських університетів у Любліні через відсутність фінансування з української сторони (попри обіцянки, висловлені українськими посадовцями при його відкритті); відсутність української підтримки при проведенні спільних українсько-польських конференцій (наприклад, у Холмі (Польща) у жовтні 2008 року — з нагоди 70-річчя акції руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші у 1938 році).
Важливим завданням — яке пронизує книгу — є боротьба за вільну європейську молодь в Україні. Його реалізація вимагає об’єктивної подачі їй нами — викладачами — національної історії, яка нищилась російським самодержавством, фальсифікується сьогодні російською владою і багатьма російськими науковцями. «Лише вивчена і засвоєна історія може принести катарсис через відкриття Іншого, через милосердя і солідарність, а разом з цим — і порятунок майбутнього». Шкода, що праця Оксани Пахльовської «Супроти упирів минулого»: Голодомор і формування історичної пам’яті в українській, польській та російській культурах», де наводяться ці слова і яка вміщена у матеріалах міжнародної конференції (Холм (Польща), 2008 рік), не увійшла до вищеозначеної збірки.
За неї, за її зміст «AVE!» — тобто «Вітаємо» вас, пані Оксано!
