Днями сталося рідкісне для української політики явище — об’єднання довкола однієї мети трьох кандидатів на найвищу посаду. Спільно контролювати підрахунок голосів на виборах вирішили Анатолій Гриценко, Сергій Тігіпко та Арсеній Яценюк. Стежитимуть за процесом підрахунку бюлетенів спостерігачі та представники претендентів у дільничних комісіях. Приєднатися до цієї акції кандидати закликали й інших претендентів на головну державну посаду. Проте руку партнерства, протягнуту кандидатським тріо своїм конкурентам, тиснути, схоже, більше ніхто не збирається. У так званих кандидатів-ваговиків інші пріоритети: БЮТ з енергією гідною іншого застосування почали змінювати виборчі правила гри за три дні до голосування, ПР до 17 січня хоче затвердити бюджет на поточний рік. Але ні перше, ні друге рішення, ризикнемо спрогнозувати, не буде затверджене. І тут знову-таки питання об’єднання, що є «слабкою ланкою» політики по-українськи. Вони можуть об’єднуватися (причому, як правило, кулуарно) проти когось, а не «за».
Скільки разів закликали представники демократичного табору Ющенка, Тимошенко, Яценюка, Гриценка, Тігіпка об’єднатися й визначитися з єдиним кандидатом? Скажімо так, неодноразово, проте у висновку маємо те, що маємо: великі амбіції навіть тих, чий рейтинг недалекий від нульової відмітки, і як наслідок — автоматичне збільшення шансів Януковича. Цілком імовірно, що демократи, як то кажуть, об’єднаються за «п’ять хвилин до розстрілу», тобто напередодні другого туру. У будь-якому випадку, на це розраховує чинний глава держави.
У вівторок увечері в ході «великої» прес-конференції в Українському домі Віктор Ющенко сказав, що одним з інструментів, що гарантує йому перемогу на виборах, є консолідація довкола його кандидатури всіх останніх демократичних кандидатів. Президент закликав усіх виборців, які підтримують демократію, голосувати лише за нього, а потім повідомив, що після прес-конференції «відбудеться перший раунд офіційних консультацій» стосовно зняття з передвиборної гонки інших кандидатів на його користь. З ким саме і в якому форматі проходять «об’єднувальні» наради пан Ющенко не уточнив, але раніше і Яценюк, і Гриценко синхронно «відхрестилися» від співпраці з нинішнім гарантом. А легше знайти голку в скирті сіна, ніж повірити в те, що кандидатуру Ющенка підтримає Тимошенко. У цьому контексті варто згадати те, про що рідко (і даремно!) згадує наша еліта. Йдеться про «уроки» Канівської четвірки.
Втім, суті її розпаду не розуміють не тільки політики, але і деякі журналісти. Такі, наприклад, як Валерій Зайцев, який в своїй статті на УНІАНі за 26 грудня — «Хто винен, що в лідери прорвалися двоє? Невже електорат?», веде розмову про Канівську четвірку.
Олександр Палій у матеріалі «Навіщо порізно програвати, коли спільна перемога — реальна?» («Українська правда»), звертає увагу на те, що: «У суспільстві існує очевидний запит на «третю силу», не пов’язану ні з БЮТ, ні з Партією регіонів. І рейтинги, що несподівано накочуються то на одного, то на іншого кандидата, який хоч чимось може відповідати цим вимогам, — тому підтвердження. Ймовірно, механічне об’єднання кількості потенційних виборців Віктора Ющенка, Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка, Олега Тягнибока та Юрія Костенка вже зараз зумовлює вихід до другого туру президентських виборів загальному кандидату... Якщо альтернатива стане цілісною, посиленою новими смисловими наповненням, досить багато виборців побачать, в який бік йти і за кого голосувати. В такому випадку в об’єднаного кандидата не виникне проблем із виходом до другого туру, а перемога в другому турі над Януковичем стане справою техніки».
Наслідки розвалу Канівської четвірки, на наш погляд, відчуватимуться ще не один рік і, можливо, сьогоднішня «розпорошеність» також «відлуння» тепер уже далекого 1999-го?
По суті, К-4 була першою спробою в незалежній Україні створити опозиційну коаліцію. Сьогодні, через 11 років, слово «коаліція» стало певним фатумом української політики. Саме невивчені уроки Канівської четвірки й призвели до того, що 2004 року Мороз знову опинився в коаліції, яку в результаті знову зрадив.
1999 року був унікальний шанс приходу до влади команди однодумців, проте цей шанс був в одноосібному порядку перекреслений паном Морозом. Сама ідея об’єднання була спотворена, знівельована. Сьогодні ситуація, звичайно, не ідентична, але схожа. Віктор Ющенко назвав вибори 17 січня 2010 року національним референдумом стосовно європейського майбутнього України. Але чому ж, цікаво, кілька потужних партійних структур та лідерів не можуть вибудувати єдину державну політику, в тому числі й євроінтеграційну, і крок за кроком спільно її реалізувати? Сьогодні, на жаль, діє формула: головне — президентське крісло, все інше — неважливо. Плоди таких підходів Україна «пожинатиме» занадто довго. Так чому українські політики в більшості своїй не здатні жертвувати особистими амбіціями на користь спільної, перспективної для країни справи, і чому об’єднання ідеологічно близьких політиків у нас рідкісне виключення із загальних правил, — поцікавився «День» в експертів.
КОМЕНТАР
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, директор соціологічної служби «Український барометр»:
— Головна причина того, що політики не хочуть об’єднуватися — це наближення місцевих і можливих парламентських виборів. Сьогодні існує глибока невіра в силу об’єднання, бо всі знають, що 20 березня починається нова виборча кампанія. Якщо перед нинішніми виборами політики об’єднаються, то їм потім буде важко з’явитися через місяць перед виборцями і, ніби нічого й не відбувалося, представляти свої нові програми. Координувати дії проти політичних противників — це вони можуть, але об’єднання знімає відмінність між політиками. Це перше.
Друге — об’єднання неможливе, бо за кожною політичною силою стоять власники (фінансові групи). Адже в політиці ще не дійшло до того, щоб, як в економіці, кожен олігарх був представлений пакетом акцій. Перспективи об’єднання і доказ того, що ми маємо спільні цілі один з одним та громадянами, поступаються бажанню закріпитися на місцевих виборах або у Верховній Раді. Насправді, для них немає різниці як проходять зараз президентські вибори. Навіть більше, сьогодні ніхто не думає про майбутні президентські вибори, оскільки головне — це на тлі побічного політичного інтересу засвітитися зараз і через кілька місяців потрапити до парламенту. А для деяких нинішніх кандидатів узагалі все закінчується. Якщо вони так часто братимуть участь у виборах — Мороз, Литвин, то кожного разу результат у них буде все гірший і гірший. У починаючих кандидатів більше шансів, ніж у тих, хто у виборчих кампаніях по 15—20 років. Адже людям це теж набридає. Згадуючи президентські вибори 1999 року, слід зауважити, що саме негативні наслідки Канівської четвірки багато в чому і «злякали» нинішніх політиків. Сьогодні вони взагалі бояться домовлятися один з одним.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, політолог, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— На перше місце я б поставив проблему схоластичності української політики, такої собі «всеїдності». Політики пропонують виборцям погляди, ідеї, які складаються не стільки з власних пережитих, передуманих позицій, скільки з кон’єктурних обіцянок та примітивних ідеалів, що сформульовані на потребу дня. Причина цьому проста: сама по собі влада бажаючи бути на верхньому щаблі суспільства переважає будь-які раціональні та ціннісні міркування. Відповідно, як тільки постає питання про необхідність консолідації та об’єднання виявляється, що окрім суто інстинктивних потреб — вижити, домовитися — інших змістовних та ідеологічних підвалин просто не існує. В більшості випадків українські політики об’єднуються для вирішення проблем. І нині, президент Ющенко пропонує об’єднатися не тому що мова йде про перевірених партнерів, однодумців, а тому що він не хоче програти вибори остаточно, і прагне хоч би символічної підтримки. Задеклароване об’єднання Гриценка, Тігіпка, Яценюка, також пов’язано не зі спільною діяльністю, а з метою контролю за підрахунком голосів на виборах. Напевно, вони мають підстави підозрювати фальсифікації, і спільними зусиллями прагнуть вирішити цю проблему. Жоден із них не прагне спільної діяльності з опонентами, а лише хоче вирішити сьогоденну проблему.
Другий момент полягає в тому, що, на жаль, за останні кілька років сама ідея політичного об’єднання якось змарніла. Оскільки, як тільки виникає навіть символічне об’єднання, і виконує своє проблемне завдання відразу починається конкуренція за першість в зраді партнера. За останні кілька років було стільки перманентних скандалів навколо розвалів та політичного зрадництва, що ця теза стала, мабуть, найбільш розповсюдженою. Одна з причин невдачі в Україні консолідації це егоїзм і готовність боротися за владу будь-якою ціною, навіть ціною домовленостей. Навряд, вихід буде знайдено швидко. Це питання надзвичайно складне, оскільки залежить від формування політичних традицій та подальшої ідеологічної структуризації. Політики зможуть формувати і реалізовувати довгострокові колективні стратегії, тоді коли в політиці сформуються більш сталі традиції ідеологічної ціннісної ідентичності, коли буде можливість співпрацювати на основі спільного розуміння, близьких політичних поглядів, а не меркантильних міркувань.
Володимир ФЕСЕНКО, політолог, директор Центру політичних досліджень «Пента»:
— Гадаю, справа не в нівелюванні ідеї об’єднання. Причина у тому, що ніхто і не хоче домовлятися. Усі заяви Ющенка, наприклад, про таке об’єднання — це блеф, який не має ніяких реальних передумов. Об’єднатися вони не можуть по одній простій причині: для всіх кандидатів другого ешелону, навіть частині третього ешелону, потрібно отримати на президентських виборах (у першому турі) фіксований результат, який би засвідчив шанси їх політичних сил потрапити до Верховної Ради у разі дострокових парламентських виборів. І тому ніхто з кандидатів другого ешелону об’єднуватися ні з ким не буде, тому що для них важливий самостійний рейтинг, а також утримати своїх виборців. Підтримуючи когось, вони фактично «лягають» під цього кандидата і ризикують втратити своїх виборців, так що в даному випадку справа не в якихось моральних категоріях або бажанні чи небажанні об’єднуватись. Справа в тому, що особистісно-корпоративні інтереси стоять вище за ідеологічні, національні.
Найбільш яскравий приклад об’єднання, яке дало перемогу, — це, звичайно, 2004 рік, коли таке об’єднання допомогло виграти вибори Ющенку. Негативний приклад — це Канівська четвірка на виборах в 1999 році.
Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:
— Насправді сьогоднішні кандидати в президенти переслідують зовсім інші цілі, ніж ті, які вони декларують. Адже, якщо ми подивимося на їх виступи, то ніяких принципових відмінностей, наприклад, між Гриценком, Яценюком, Тігіпком немає. Але їхня ціль — це закріпитися в політиці, тому об’єднання їм не потрібне. Вони будуть задоволені своїми відсотками і з цієї стартової позиції намагатимуться «взяти» щось на майбутніх місцевих чи можливих парламентських виборах. Навіть, якщо об’єднання і відбувається, то не з ідеологічних, а з меркантильних, кар’єрних міркувань. Українські політики не є справжніми політиками, тому що дбають тільки про себе, а на таких засадах об’єднатися неможливо.
Сергій ТАРАН, голова правління центру соціологічних і політичних досліджень «Соціовимір»:
— Ідея об’єднання є нівельованою, тому що кандидати є різними, між ними відбувається постійна передвиборча боротьба. На мою думку, за умови об’єднання кандидатів потрібно зніматися з виборів взагалі. Метою будь-якої передвиборної боротьби є здобуття влади, і зрозуміло, що кандидати не мають на меті ділитися тією самою владою. Максимальним об’єднуючим чинником, для чого вони можуть об’єднатися це для контролю по підрахунку голосів на виборах, що особливо актуально для меншрейтингових кандидатів. Але таке об’єднання не гарантує, що це буде стимулювати відповідне об’єднання на місцевому рівні, зокрема в питаннях контролю по підрахунку голосів.
Об’єднання повинне здійснюватися на основі чогось, для прикладу, на основі спільної програми, чи під певну ідею, наприклад, ідею проведення чесних виборів, чи ідею здійснення якихось реформ. Об’єднання в Україні може бути тимчасове, об’єднує людей ідеологія та програма, а не персоналії. Яскравим прикладом об’єднання політиків в Україні є події 2004 року на основі ідеї чесних виборів. Ще одним прикладом політичного компромісу були події 1991, коли крило комуністів і Народного Руху об’єдналися заради здобуття незалежності України.
Підготували Людмила ЖУКОВИЧ, Іван КАПСАМУН, «День»; Іван СОПІГА, Ірина СТУКАН, студенти «Острозької академії»
