Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Закони тиску

13 січня, 2009 - 00:00

Хочеться вірити, що нинішнє приниження трубою має піти на користь нашій країні. По-перше, час зрозуміти, що немає сенсу брати участь у гонці до краю прірви, якщо за плечима немає крил. Ця китайська мудрість, як показали останні дні, невідома як Москві, так і Києву. В неділю, після того, як за посередництва Єврокомісії було прийнято рішення про трьохсторонній українсько-російсько-європейський контроль за транзитом російського газу до Європи, на шляху до газового миру знову виникли перешкоди. Виявилося, що кожна зі сторін як і раніше вважає: «моє» повинне бути згори. Схоже, на цьому етапі дбали не стільки про економічні інтереси, скільки про те, щоб не постраждали амбіції. Адже наші країни буквально намертво, а тим більше під час світової фінансової кризи, пов’язані газовою трубою. Про це, схоже, забули.

Обидві сторони внаслідок конфлікту зазнали великих втрат і опинилися в зоні величезних ризиків. Можна не сумніватися, що Європа дуже швидко знайде адекватну відповідь на нинішні газові потрясіння та зменшить споживання енергоносіїв, диверсифікує джерела їхніх поставок, введе в дію види енергії, що відновлюються. У результаті може знизитися попит і на газ, і, звісно, на його транзит. І тоді й Росія, й Україна будуть змушені глибоко замислитися. Як кажуть, що маємо — не бережемо, а втратимо — плачемо. Для України транзит — таке саме національне надбання, як для Росії — газ. Втрачати його у жодному разі не слід. Єдине, від чого нам час відмовитися, і це вже загальновизнане в українському суспільстві, — це «дешевий» газ. Питання лише в темпах цього процесу і в тому, як полегшити, а вірніше, — оптимізувати нелегкий тягар для населення та промисловості, справедливо й ефективно для країни розподілити його між ними.

Інша наша можлива втрата — євроантлантична інтеграція. Можна передбачити, що чим менше ми транспортуватимемо газу до Європи, тим меншим буде бажання ЄС бачити нас у своєму складі. Та й НАТО не надто прагне брати під своє крило зони нестабільності, до яких останнім часом можна зарахувати Україну.

Але все це — справа нехай і найближчого, але майбутнього. Поки що країні належить шукати вихід із найскладніших сьогоднішніх проблем, багато з яких виникли саме через те, що ми досі не навчилися елементарної політкоректності. Наші політичні суперечки, в тому числі на самій верхівці владної ієрархії, постійно перетворюються на смертельні гладіаторські бої, за якими з захватом спостерігає не лише країна, але й увесь світ. І правильно ображаються артисти цирку, з яким це «дійство» нерідко порівнюють. У них — найвищий і до дрібниць вигострений професіоналізм, цілковите взаєморозуміння, а під владними куполами — лише сварки, чвари й обвинувачення.

Звичайно, наші російські контрагенти також для України зовсім не подарунок. Однак час зрозуміти, що вони нам, як кажуть, нічим не зобов’язані й цілком правомірно дбають про свої інтереси, які дуже часто діаметрально протилежні нашим. І нічого докоряти їм за віджилу свій вік «братську» риторику. Ми маємо справу з прагматичними та жорсткими політиками. Їхнє мистецтво й полягає саме в тому, щоб домагатися своїх цілей. Інша річ, що тут аж ніяк не можна доводити протиріччя до рівня конфліктів, а тим більше таких гострих, як нинішні.

Закінчення на стор. «Е К О Н О М I К А»

Віталій КНЯЖАНСЬКИЙ, «День»
Газета: