ТРЕТЄ ВЕСІЛЛЯ
Село Грабове жило турботами, як зібрати бульбу — цього літа людські городи потопило, і вона гниє на корені. А ще місцеву «службу Бі- бі-сі» (баба бабі сказала), що вишикувалася рядочком на лавці, дуже обходило, як дають собі раду Мартинюки. П’ятий рік живе Лариса в цьому невеличкому поліському селі, а все ж таки, інколи почувається чужою... Сусідоньки — не зі зла, а чисто з жіночого інтересу — дослуховуються, як керує вона дітками на полі («Кожному рядки виділила — і поли під таким сонцем!»), у що одягнутий найстарший, не рідний їй, син, і чим займається сама господиня...
Лариса, звичайно, ображається, бо дітей заставляє робити усіх — своїх, не своїх... Навіть якщо й прикрикнула, щоб хтось із молодших хлопців під носом витер (а її за це знов осудили) — що в тім поганого?! Коли ми зайшли на подвір’я до Мартинюків, тут всі мали роботу. Одні перебирали цибулю, інші годували кроликів. Через півгодини після знайомства, кілька разів перепитавши, як кого звати і чиї вони діти, остаточно заплуталися й кинули марну затію. Не рідні по крові, діти дивовижним чином схожі зовні.
— Без півлітра між нами не розібратися, — сміється Олексій. — В одній сім’ї — три прізвища. Валерик по мамі своїй записаний — Сагаль, Ларисині двоє — Дігтяренки. А четверо — Мартинюки!
Їхнє з Ларисою весілля відбулося в кімнаті, де ми й говоримо.
— Стали всі колом — діти Олексія, Ларисині діти, Валерик, — і я їх розписала. За оцим ось столом, що біля дивана, — показує сусідка Мартинюків Марія Василівна Крадінова, голова Сереховичівської сільради (до неї належить і Грабове).
Для Альоші це було вже третє весілля. Одружуючись перший раз, він узяв дівчину з дитиною. Семимісячний Валерик у колясці супроводжував Галине придане... Народилися Вася і Вітя. Жили усі дружно — тим болючішою стала смерть Галини у молодому віці. У 25 років захворіла на рак крові, а через три місяці померла в чоловіка на руках. Після похорону Галини її бездітні дядько й тітка хотіли Валерика забрати собі, проте Олексій не віддав: де двоє — там і троє. Та й хлопчик на запитання, з ким хоче жити, попросився до татка...
— Три роки був сам, а діти малі... Посаджу до себе у трактор і на роботу їду. Хлопці спати хочуть — однією рукою трактор веду, другою їх притримую. У Старій Вижівці «даішник» спиняє: чи ти здурів, чоловіче, так до біди недовго! А куди ж їх подіти? Врешті, у колгоспі пішли назустріч, пообіцяли рік платити допомогу, аби на роботу не ходив і дітей глядів, — так описує невеселе сирітське життя Олексій.
Був момент, коли він прийняв у хату заїжджу жіночку (це можна вважати другим весіллям...). Любила хильнути і його до того схиляла. Добре, що вчасно вигнав.
ЇХ ПОЄДНАЛА СВЯТА КАТЕРИНА
Лариса родом аж із черкаського села біля Умані. Вивчилася на кока (корабельного кухаря), плавала три роки по Волзі. Вийшла заміж у 19 років за хлопця з сусіднього села, збудували гарну цегляну хату. А в 23 — розлучилася, маючи на руках Діму й Віту... Щоб вижити, пішла на колгоспну ферму. Працювала тяжко, та після роботи її співрозмовниками на довгі сім років стали чотири стіни. Вийти «в компанію» не випадало: спиртного вона не вживає, усі люди парами, який чоловік добре слово скаже — жінка приревнує... Материні «новини» про бабу Гапку чи дядька Явтуха теж цікавили мало.
І почала тоді Лариса... радіо слухати, передачу «Служба знайомств». Наслухавшись оголошень (у яких кожна жінка — лебідка, а кожен чоловік — ангел), сідала писати листи. Жодного, правда, не відіслала, але напише — і наче на душі легше. Так почула й про Альошу: мало вірячи в успіх (самотній чоловік з трьома дітками на руках!), все ж одного разу відправив у Київ лист...
Листочок із його адресою пролежав у шухляді цілий рік (!). А 7 грудня, збираючись на ферму, почула Лариса по радіо, що це день пам’яті великомучениці Катерини, покровительки усіх закоханих.
— Вирішила: якщо не зараз, то ніколи більше листа не пошлю. Може, подумала, свята Катерина мені посприяє?..
Їхня перша зустріч відбулася за тиждень до Великодня. Лариса з дочкою приїхала без попередження. І побачила те, що хотіла. Без прикрас... Червоний борщ на плиті, яким їх пригощали, бо більше нічого того дня не варили. Альошу, який вийшов на поріг неголений і розгублений. Маленьких дітей, котрі уважно слідкували за нею очима... Була неділя. Допомогла готуватися до свята, провідала разом iз Альошею могилу Галі.
Другий раз приїхала в серпні, коли треба було копати картоплю. Він до неї приїхав із швагром у вересні — першого ж дня дали у руки косу...
А на зиму Дігтяренки перебралися в Грабове. У рідному селі Лариса з матір’ю тримали два бики, корову. Господарство мали міцне, тож придане на весілля привезла таке, що село довго дивувалося.
«ЛЕГШЕ БУЛО, ЯК ПРИТИРАЛИСЯ...»
У Грабове ми потрапили другого дня після того, як Лариса їздила в районну адміністрацію просити допомоги. Замордований подібними проханнями начальник (хіба в одних Мартинюків сьогодні проблеми?) відповів щось на зразок «багато вас таких тут ходить». Гаряча на вдачу, вона кипіла ще наступного дня:
— Виставив за двері, наче п’яницю яку! А мені ніч безкінечна, бо сушу голову, як дітей у школу спорядити. Іванка терміново потрібно везти на консультацію до Луцька: він переніс операцію на серці в Інституті серцево-судинної хірургії (операцію малому робив всесвітньо відомий дитячий кардіохірург І. Ємець. — Авт. ). Малому вже три з половиною роки, ані дородових, ні післяродових ще не отримала. І в чоловіка заробітку нема — колгосп, як його не називай, ледь дише!
Марія Василівна Крадінова заспокоювала, що потрапила Лариса, певно, під гарячу руку. Вона ще у село з району не доїхала, а вже переказали у сільраду, що виділили їм матеріальну допомогу — будуть Валерику поліковані зуби...
Лариса каже, що їм з чоловіком було набагато легше, коли тільки починали жити разом, притиралися характерами. Господи, це ж як хотілося жінці мати свою повноцінну сім’ю, щоб узяти на свою голову такий клопіт... Перший спільний з Альошею син народився з вродженим пороком серця. Вона була в пологовому будинку, а в селі померла мати... Операцію синові в київському інституті виплакала, виходила за два тижні до народження другого сина, Миколки. Повернувшись із прооперованою дитиною зі столиці, перед пологами встигла заколоти порося, а доводив свіжину до пуття вже Олексій, якому Лариса давала вказівки по телефону...
Єдине, що радує їх завжди, це хороші стосунки між дітьми. Нечасто ж зустрінеш сім’ю, у якій, за висловом сільських жіночок, діти твої (Альошині), мої (Ларисині), чужі (мається на увазі Валерик, мама якого померла) і само собою — наші! Без підказки всі діти називають їх мамою й татом (і правильно роблять, бо нема коли розбиратися, хто кому мама, хто кому тато!). І коли торік Валерій поступав у військовий ліцей, потелефонував не комусь, а Ларисі — все покинула, поїхала до Луцька підтримати його й допомогти. Вона розуміє, що вічно буде (така доля мачухи !) об’єктом пильної уваги сельчан, хоча це теж дуже ображає:
— Ви знайдіть мені в селі жінку, котра б для своїх дітей, так само, як я, пекла два рази на тиждень хліб — і то по 10, 11 буханців!
Тримають Мартинюки дві корови, двоє телят, ще й молоко господиня продає, аби копійку на дітей зібрати. Валерик, коли відпочивав на Кубі (теж Лариса добилася), передавав лист додому аж через Київ. А гостинців навіз!.. Ананас, кокос, а батькові — сигару. З копійок, виділених йому вдома на проїзд до Луцька, зекономив на подарунок Вікторії (Ларисиній дочці) — купив маленьке радіо. Ларисині діти — Віта і Діма — наколядували грошей і купили Валерику на 16-річчя фотоальбом. Мама з татом купили годинник.
З таких невеличких радостей і сюрпризів й складається життя цієї незвичайної за своїм складом сімейки. Втім, сім’я або є, або її нема. А тут вона якраз є.
