Один iз найбільш перспективних молодих українських кінорежисерів початку 90-х років, він виправдав покладені на нього надії: безліч призів на різноманітних фестивалях за фільм «Кисневий голод». Уже більше п’яти років Андрій Дончик — режисер «1+1». У вересні 1996 року він робив «Телеманію», iз січня 1997 — «Табу», потім — «Без табу». Крім того, останні декілька років Андрій Дончик — головний режисер телеканалу «1+1».
— Режисер — професія диктаторська. По суті, щоразу він створює свій новий світ. На телебаченні диктатором є дійсність, яка при нових технологічних розробках підвищує вимоги до оперативності та достовірності інформування, звужуючи тим самим межі інтерпретації фактів. У зв’язку з цим — телережисура — професія творча чи технологічна?
— Я не зовсім згоден iз твердженням, що професія режисера — диктаторська. На мій погляд, головне — досягнути поставленої мети, отримати бажаний результат. А якими методами це досягається… Усі методи гарні: вони можуть бути і диктаторські, а можуть бути і дуже навіть демократичні — неважливо. Бувають моменти, коли актор пропонує тобі такий фейєрверк різних варіантів та інтерпретацій, що залишається тільки вибирати. І нічого диктаторського тут немає. Щодо кіно, то ця професія завжди була колективною творчістю, і завдання режисера полягало у тому, щоб постійно робити вибір. Це було найскладніше. Вибрати з десяти дублів кращий, вибрати актора на роль, вибрати сценарій… Постійна проблема вибору. Щодо телебачення, воно ж також різнопланове. Якісь із його форм дійсно дуже сильно залежать від оперативності, достовірності. Наприклад, інформаційні програми, новини. А на мій погляд, в ігрових, форматних програмах більше якихось творчих моментів. Інша річ, що їх доводиться неодноразово потім тиражувати, але моє завдання якраз і полягає у тому, щоб запустити, зробити перші п’ять-шість програм, поки постановку формату не буде закінчено, сформовано. Виходить так: я розпочинаю проект, працюю над ним півроку, а потім передаю комусь. Починаю новий — знову передаю. Він продовжує існувати далі, але далі вже працює технологія і за процесом можна стежити зі сторони. Тому для мене режисерська професія — творча. Для того, кому потім доводиться підхоплювати естафету, вона, напевно, більш технологічна. На телебаченні технології, звісно, також дуже багато, але я завжди намагаюся «вирізати з цього свинства шматочок шинки» для себе.
— Прийнято говорити, та й так воно, мабуть, і є, що кіно в Україні немає. Зокрема тому, що і аудиторія, і професіонали перекочували на телебачення. У зв’язку з цим, як ви вважаєте, чи можна говорити про те, що у нас уже склалася власна школа телережисури? Якщо так, то чим вона відрізняється, наприклад, від російської або польської (будь- якої вiдомої вам західної) школи?
— Судити — склалася чи не склалася школа телережисури — треба, напевно, критикам — людям, які спостерігають зі сторони. І спостерігають процес набагато ширше, ніж я. Тому що, фактично, я бачу його у рамках одного каналу, і про загальні тенденції на українському ТБ зараз навряд чи зможу говорити. Це перше. Друге — я думаю, що подібний процес відбувався і в інших країнах. У Росії також деякий час не було кіно, і був перехiд кінорежисерів у індустрію ТБ. У тій же Польщі відбувалися ідентичні процеси. Не думаю, що у нас тут якийсь свій шлях. Якщо у нас була своя школа в кіно і вона перекочувала на ТБ, значить так мусило статися. Інша річ — чи була вона?.. Ось це питання. Я не можу говорити про те, як працюють інші, європейські, західні школи — я знаю, як працюю я. Знаю, чим моя школа відрізняється від традиційної, телевізійно- прийнятої. Справа в тому, що я досі працюю для телебачення у певному сенсi непрофесійно, неправильно, нетехнологічно. У мене дуже великий акцент робиться на монтаж, тоді як звичайно на телебаченні основний багатокамерний монтаж відбувається безпосередньо під час зйомок. Фактично, після зйомок виходить вже готовий продукт. Я ж намагаюся мати якнайбільше «відв’язаних» камер, кожна з яких працює сама на себе — оскільки досі боюся що- небудь пропустити. На ТБ, у принципі, спокійно ставляться до того, що, наприклад, у людини в студії була чудова реакція чи просто хороший кадр — а вони не встигли його відобразити. Я потім ніч не сплю, якщо пропущу такий кадр. Тому тільки маючи повністю весь матеріал з усіх камер, я починаю його монтувати. Природно, відеоінженери божеволіють. І кажуть, що так знімати не можна, що на монтаж iде дуже багато часу. Думаю, мало хто так знімає. Це менш телевізійний підхід, це підхід кінематографічний. У кіно ми звикли знімати однією камерою. Тут я, практично, знімаю п’ятьма камерами, але кожна сама по собі. Дуже боюся що-небудь пропустити. Мені усього жаль. Нехай краще я на день більше посиджу на монтажі, але у мене всі ці кадри будуть, я їх усі перегляну та виберу найкращі. Тому я не люблю прямих трансляцій, якихось прямих ефірів — після цього нічого вже не можна змінити. Зняв — і все, воно пішло. А я люблю потім ще повтручатися.
— Початок передвиборної гонки призводить до певних змін у програмному наповненні телеканалів. Це накладає який-небудь відбиток на вашу роботу?
— Якщо з початком передвиборної кампанії на каналі «1+1» запускаються нові проекти, то, звичайно, накладає. Адже цими проектами доводиться серйозно займатися. А якщо ви маєте на увазі, чи є на мене якийсь тиск або цензура, то жодних вказівок мені ніхто ніколи не давав. Зараз ми готуємо декілька дебатних програм, плануються дебатні ток-шоу, телемости. Роботи стає більше. З появою нового проекту режим стає більш інтенсивним. Думаю, ця проблема мене торкається менше, оскільки буде більше програм прямого ефіру. У нас є, слава Богу, і група «Епіцентру», яка, очевидно, буде над цим працювати. Є і ТСН. Мій досвід проведення подібних акцій — і «Ночі виборів», і телемости — підтверджує, що це дуже важка річ. Дійсно витрачається дуже багато часу на підготовку, зате знімається… Півтори години пройшло — і все. Уже вільний, уже це забули і готуємося працювати далі.
ДОВІДКА «Дня»
Андрій ДОНЧИК народився 11 вересня 1961 року в Києві. 1983 року закінчив кінофакультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. 1983 — 1985 рр. — служба в лавах Радянської армії. З 1985 року працював асистентом режисера на кіностудії ім. Довженка в кінофільмах «Солом’яні дзвони» Юрія Іллєнка, «Важко бути богом» Пітера Фляйшмана, «Голий» Галини Шигаєвої. У 1988 дебютував як режисер у короткометражному фільмі «Загибель богів», був нагороджений призом за кращий фільм-дебют на I Всеукраїнському фестивалі імені Івана Миколайчука, тоді ж фільм було представлено на фестивалі у Клермонт-Феррані, Франція. Упродовж 1989—1991 років — режисер кінофільму «Кисневий голод».
На «Студії «1+1» працює з 1996 року: 1996 — режисер програми «Телеманія»; 1997 — автор і режисер ток-шоу «Табу». Приз «Золота Ера» від Національної телеакадемії України в номінації «Краще ток-шоу 1997 року» (програма «Табу»).
З вересня 1998 і дотепер — автор і режисер «1+1». З 1999 року — головний режисер телекомпанії «1+1». Одружений, має двох синів.
