— Ігоре, останнім часом спортивні матеріали на телебаченні стали людянішими, динамічнішими. Звідки віє вітер змін?
— Як на мене, то вони мають бути насамперед жорсткими. Жорсткими, передусім, стосовно функціонерів, стосовно того, що відбувається у спорті. І саме спортивна журналістика повинна бути головним рушієм прогресу українського спорту, який зараз не на найвищому рівні. І якщо журналістика буде людяною до наших функціонерів та спортсменів, які не часто нас радують високими досягненнями, то, напевно, вони взагалі розслабляться і будуть думати, що все гаразд. Навпаки, спортивна журналістика повинна бути критичною. Передусім — критичною. Вимагати високих результатів, належних умов для українського спорту... Стосовно динаміки, то спортивні матеріали повинні бути динамічними. Насамперед — на телебаченні, оскільки телебачення — це динаміка, це коротко і влучно.
— Ваші стосунки зі спортом: ви прийшли на ТБ з професійних уболівальників чи з професійних спортсменів? Чи потрібно спортивному журналісту мати спортивне минуле?
— Професійних уболівальників, напевне, не існує, але якби вони існували, то, мабуть, я був би саме таким. Ще зі школи вболівав, дивився всі спортивні програми, футбольні, хокейні трансляції, теніс — мене цікавило все. Сам грав у футбол, займався легкою атлетикою. І продовжую, у нас на «помаранчевому» є своя команда, ми збираємося принаймні раз на тиждень, ходимо в зал або граємо у футбол у Гідропарку — там нас знають, і навіть команду-суперницю постійну маємо. Так що життя ми ведемо активне. Я не вважаю, що спортивне минуле для спортивного журналіста є обов’яз ковим. За великим рахунком, спорт і спортивна журналістика лежать у різних площинах, хоча спортивний журналіст повинен розуміти і розбиратися в тому, що відбувається. І розуміти та розбиратися не просто, а на професійному рівні. Класний спортсмен може бути в майбутньому і класним спортивним журналістом — але таких випадків, як показує практика радянського телебачення, одиниці.
— Як ваша спортивна редакція відгукнулася на похорони Лобановського? Як оцінюєте його вклад в національний спорт?
— Ми висвітлювали цю трагедію і бачили, наскільки вона вразила мільйони людей, ми бачили, що переживає вся країна. Я завжди вважав, що це видатна, велика людина, хоча ніколи не ставився до нього як до кумира. Але ця трагедія зачепила мене до глибини душі. У мене була можливість не їхати на зйомку, а просто поїхати і попрощатися з Валерієм Васильовичем. Я простояв у натовпі півтори години і ще раз переконався, що ця людина залишила по собі слід в історії, про неї пам’ятатимуть довго.
— Спортивну програму на ICTV «Штрафний удар» вдалося пробити не з першого разу. Які аргументи стали найвагомішими?
— Новини спорту у нас на каналі з’явилися відразу, мене навіть запрошували під цей конкретний проект. Що стосується «Штрафного удару», то тут не обійшлося без півторарічного переконування керівництва каналу в тому, що ця програма справді потрібна. Хоча не тільки переконування тут зіграло вирішальну роль. На нашому каналі був іспанський футбол, чемпіонат Іспанії закінчився, з’явилася ніша, яку треба було відразу заповнити. «Штрафний удар» був і до цього, але у скороченому вигляді, без студії. А тут з’явилася нагода його розширити, канал вирішив не втрачати ту глядацьку аудиторію, яка вже була, і прив’язати її цим проектом. Я сподіваюся, що ми не лише її утримаємо, але й незабаром збільшимо у кілька разів. Передусім, ми розповідаємо про те, що відбувається в українському футболі. Ми беремо центральну подію нашого чемпіонату чи світового футболу, запрошуємо цікавих людей, фахівців.
— А якби ваша активність та захопленість своєю професією була підкріплена необмеженим фінансуванням та благословенням керівництва, якою б була спортивна програма Ігоря Мірошниченка?
— Особисто я мрію про спортивний канал — він сьогодні в Україні дуже потрібен. Таке бажання виникло ще в школі. Адже спортивний канал — це і спортивні трансляції, й інформаційні програми, і аналітика спортивна — це увесь спорт одразу. Думаю, у нас в країні дуже багато вболівальників, і цього каналу чекають мільйони. Так що і потреба, і бажання це робити є. Залишилася «дрібничка» — знайти гроші.
