Але горе нам: у нас помер Дух батьків, Дух матерів панує в нас. Ми гнемося, терпимо, — ні, ми не мужчини!
Як відомо, явна і таємна боротьба протилежностей зумовлює будь-який розвиток. Тому й боротьба жінок із чоловіками за свої права об’єктивна за суттю. Проте на превеликий жаль європейських феміністок, їхні ідеї особливою популярністю в Україні сьогодні не користуються. Вони морочать собі голову, намагаючись зрозуміти причини подібного феномена. А ми продовжуємо стійко зберігати Головну Українську Таємницю (ГУТ) про те, що всі українські Одарки — і так фемінократки від народження, — без усяких там писаних правил запросто проведуть чорну PR-акцію стосовно своїх Карасів. Пригадаймо вітчизняну класику: «Гей, Одарко, годі буде; перестань-бо вже кричать! Ні, нехай же чують люди; ні, не буду я мовчать». Скажіть, де, коли і в якій країні жінки можуть дозволити собі навіть помріяти про подібні вільності?
Звісно, ГУТ, як і належить будь-якій таємниці, ретельно охороняється і нашими чоловіками, і нашими жінками. Із цією метою вони й культивують ілюзії на зразок диктатури чоловіків в органах державної влади, перехід жінки в шлюбі на прізвище чоловіка. Але, як відомо, таємне коли-небудь все одно стає явним. Адже будь-який Козьма Прутков, який дивиться у корінь, вивчаючи поділ ключових слів в українській мові на чоловічий (він) та жіночий (вона) рід, із здивуванням виявить: рік затиснуто між секундою й ерою. Закон приймає Верховна Рада, Постанови — Кабінет Міністрів. А що казати про Конституцію і владу, правду і брехню. І якщо до їхнього ряду і потрапляють поняття чоловічого роду, то тільки як підлеглі поняттям роду жіночого (міф і міфологія). А наслідком фемінізації понятійної сфери є трансвестування свідомості чоловіків, втрата їхніх природно-патріархальних рефлексів. Ну, зрештою, не одним динозаврам судилося виродитися?
А чоловікам із патріархально-благополучних країн, яким даний варіант ГУТ видасться жартом, нагадаємо ще одне висловлювання Козьми Пруткова: «Не шути с женщинами, ибо эти шутки глупы и неприличны». Адже жінки, на відміну від нас, чоловіків, завжди знають, що роблять. Хто б це з Карасів додумався до того, що входження України до ЄС найпростіше забезпечується за допомогою лідерства її Одарок у європейському жіночому русі? Докази? Та у них там жінки у середньому оцінюють чоловіків значно нижче, ніж чоловіки оцінюють жінок. А оскільки жінки (генетично) — борці за якість потомства, вони зроблять усе можливе (і неможливе) для масової експансії до Європи чоловіків героїчного типу, які нагадують їм, наприклад, українських братів Кличків. Ось і підкинемо їм дезінформацію про те, що фемінізм в Україні не процвітає через гранично високу оцінку тамтешніми жінками своїх чоловіків. Зрозуміло, що обділені богатирями європейки одразу ж забажають отримати до них необмежений доступ. Бажайте, але тільки після офіційної передачі вищих повноважень європейської фемінократії українкам. Передадуть? Звичайно? А там уже нескладно й організувати масовий рух жертв патріархату за негайне приєднання України до ЄС. Цілком очевидно, що всі європейські країни, та й сам Європарламент, одразу беззастережно капітулюють, і ми — в Європі. Після чого нашим хлопцям залишається тільки повністю її «окарасити», а уже там недовго і до перейменування її на Укропу.
Отже, з нашими жінками нашим же чоловікам краще не жартувати. Хто ще в це не вірить, нехай уважно перегорне підшивку газети «День». Там із цього приводу є багато яскравих свідчень. Наздогад виберемо випуск від 18 серпня 2001 року. Там, як і у будь-якому іншому випуску, містяться статті як жінок, так і чоловіків. Одразу припускаємо, що сучасні українські жінки самостійно спробують конструктивно вирішити фундаментальні проблеми, що нагромадилися у суспільстві, тоді як сучасні українські чоловіки є заручниками створених ними ж дилем — невирішених протиріч. І подальший аналіз публікацій повністю підтверджує дане припущення. Що ж, слава жінкам!
Аналізуючи статті чоловіків, проймаєшся відчуттям, що наші Карасі глибоко закопалися у «мул» ситуацій. І річ не в тому, що в процесі приватизації, про що пише Сергій Сироватка, ніхто з них не хоче добровільно братися за оцінювання скандальних об’єктів. Це якраз мудро, тим більше, що приватизація — жіночого роду. Але як бути з більшістю чоловіків, які сьогодні, на думку Григорія Оберемка, розчаровані, заражені страхом, закомплексовані, гинуть духовно, сподіваючись на Особистість, яка здатна навчити їх жити у трансформаційному періоді. Адже страх, як довів ще Фрейд, витісняє лібідо (любовний потяг), позбавляючи чоловіків здатності любити не тільки владу і жінок, але й самих себе. А що робити, коли страх охопив і нашу еліту, яка, як стверджує Олег Медведєв, боїться політичної конкуренції з боку просунутих представників української діаспори, особливо з урахуванням приходу на президентство в Латвії Вайри Віке-Фрейберг і аналогічних реальних перспектив у Чехії для Мадлен Олбрайт.
Парадокс, але якщо дослідити психологічні установки наших чоловіків і жінок у ракурсі біблійного сюжету втечі Лота з сім’єю з Содому, то нібито виходить, що дружина Лота рухається вперед, а він сам зупинився, озирнувся і перетворився на соляний стовп. Тобто, все у нас навпаки. А як інакше пояснити нарікання на неусвідомленість усіх недоліків (та їхньої глибини) нашого минулого життя (Віталій Висотюк), а також очікування радикальної адміністративної реформи від українського Мойсея (Попович) та оцінки державою тоталітаризму і цинізму Заходу (Юрій Шаповал). Так, мало інколи чоловіки відрізняються від ведмедя, який рухається на зимівлю до барлогу тільки заднім ходом і петлями.
Інша річ — жінки. Вони ж якраз і намагаються вирішити проблеми, які від Сократа до Брежнєва вважалися сферою застосування чоловічого інтелекту. Перша проблема — духовна. І тут Клара Гудзик збагачує нас міркуваннями на користь перекладу церковної мови мовою світською. Повіримо їй на слово, хоч тема гранично делікатна внаслідок того, що Бог, по-перше, дивиться не на вуста, а у серце, і, по- друге, змішанням мов нейтралізує «вавілонські» амбіції невіруючих. Можливо, для автокефальності власної церкви суспільство робитиме все можливе. Але чи правомірно чекати від нього неможливого, тим більше сумніваючись у реальності створення корпусу духовенства з справді українських громадян. А чи ініціюватиме українська церква прийняття якої-небудь універсальної мови у разі відмови від мови церковнослов’янської? Адже історичний досвід країн, які ідеологічно та культурно розвивалися від латині, прямо застерігає від ізоляціонізму, який будь-яку країну може відкинути на узбіччя прогресу.
Друга проблема — більше філософська. Хоч діалектичний екскурс Галини Александрової, що зачіпає і духовні витоки, містить також висновок і про те, що дисгармонію релігійного життя нашого суспільства зумовили зовнішні сили. І відразу стає якось дуже соромно за нашу духовну слабкість. Однак якщо у наших бідах винна зрівнялівка, тоді як же Христос, який поділив п’ять хлібів та дві рибини, нагодував близько п’яти тисяч чоловік, не рахуючи жінок і дітей? А що, зрівнялівка та її протилежність — однакове зло? Та й чи можливо взагалі знайти бажану «золоту середину» за межами «небезпечних для життя крайнощів»? Адже той атомний реактор, що працює на даному принципі, виробляє енергію тільки в діапазоні від повної зупинки до ядерного вибуху.
Третя проблема — психологічна. І тут з особливою категоричністю Ірина Котик звинувачує колективізм у його безвідповідальності. Так, не без того. Недаремно ж і Сталін свого часу оголошував нещадну війну «обезличке». Але як же бути з безвідповідальністю індивідуалізму? А як сприймати групову (класову, національну) індивідуалізацію? І що робити з медичним фактом запуску програми самознищення колективу клітин (наприклад, серця) людини, зумовленого його генетичними вадами або безвідповідальним ставленням індивіда до власного здоров’я? Зрозуміло, не всі колективи клітин та їхні групи викликають у нас при спілкуванні з ними почуття глибокого задоволення. І цьому є своє пояснення. Адже єдність усього живого забезпечується ідентичністю набору первинних органічних елементів. Зміна комбінаторики цих елементів якраз і зумовлює видові відмінності живого (людина, слон, муха). Однак та ж комбінаторика породжує мутації і всередині людських груп, що вже виявляється через соціальну поведінку людей (Сім, Іафет, Хам). Чи не тому автор на закінчення своєї публікації все-таки віддає перевагу стародавній ідеї збереження аристократичної структури — колективізму благородних Особистостей.
Що ж, величезна подяка прекрасній половині людства за те, що вона, на відміну від її сильної половини, виявляє готовність до широкого обговорення фундаментальних проблем людини, держави і суспільства на найвищому рівні. І дуже хотілося б, щоб чоловіки, нарешті, усвідомили реальність перспектив опанування жінками всіх таємниць соціальної логіки і державного управління, що знаменує настання тотального матріархату в країні. Звичайно, жінки, накопичивши образи на чоловіків, цілком можуть самоусунутися від їхніх дилем. І тоді чоловікам залишиться тільки сподіватися на те, що держава, визнавши у їхній повноцінності невід’ємну умову підвищення економічної ефективності і конкурентоспроможності країни, візьме за зразок Закон України №Зб91-ХП «Про племінну справу у тваринництві» та активно займеться їхньою євгенікою за допомогою створення, збереження, відтворювання і раціонального використання чоловічих генетичних ресурсів вищої генетичної цінності. А може, наші жінки саме такий розвиток подій і передбачають? Як знати? Виживемо — побачимо!
