Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Самозванки в чернечому одязі

5 червня, 2009 - 00:00

Останнім часом на вулицях Києва з'явилися нові постійні персонажі - прохачі в чернечому одязі. Найчастіше це жінки середнього віку, в добре припасованій чорній "формі", з чималими новенькими урнами в руках - для збирання подаяння грошима.

Написи на плакатиках запрошують православних подавати на монастир, храм або підтримку вбогих ченців і черниць. Жебраки зазвичай гуляють біля метро, ринків, на людних зупинках міського транспорту. На автостоянках і навіть на регульованих перехрестях вони енергійно, мало не кидаючись під колеса, атакують водіїв автомашин, найчастіше іномарок, а ще ліпше - іноземців.

Хто вони? Самозванці? Чи це cправді чернецтво, відряджене для збирання коштів своїми настоятелями? Тоді виходить, що монастирі живуть жебрацтвом на великих дорогах, конкуруючи там із багатьма іншими різновидами старців.

Редакція газети "День" зробила спробу трохи розібратися в цій справі й почала з вуличних інтерв'ю. Не всі вони виявилися результативними. Першою була зустріч із "жінкою в чорному" біля метро "Хрещатик". Реакція на запитання, який монастир вона тут "представляє", була блискавичною - прохачка мерщій зникла в натовпі. Другий захід вийшов трохи вдалішим: черниця єлейним голосом охоче розповіла, що вона зі Свято-Успенської обителі в Святогорську (Донецька область). Як на гріх, кореспондент "Дня" знала Святогорськ, і тому швидко з'ясувалося, що цього міста жіночка в очі не бачила. Зрозумівши, що попалася, ласкава черниця вжила відому словесну формулу з нелітературної лексики - і велично відбула на протилежний бік площі.

Надалі вдалося-таки поговорити з кількома, які представилися черницями київських монастирів - Флорівського та Покровського. "Злиденно живемо, сестри голодують, то й стоїмо тут Христа ради", - розповіли вони. Однак будь-які документи пред'явити відмовилися.

За роз'ясненнями кореспондент "Дня" попрямував до жіночого Флорівського монастиря, де на неї чекали певні сюрпризи. Найперше те, що черниці на привітання й на запитання відповідають далеко не завжди, поводяться зі світськими візитерами стримано-суворо, майже вороже. Спроба поговорити з ігуменею була розцінена як зухвальство й закінчилася повним провалом. Одна з насельниць ?? пояснила, що "це складніше, ніж зустрітися з Президентом!" Не ліпше пішло й з благочинною - другою за рангом персоною монастиря. Урешті-решт, після багатьох договорів "матушка благословила" одну зі своїх заступниць прийняти кореспондента. Та в призначений термін мені остаточно й досить грубо відмовили - "за браком часу". (Такого не дозволяють собі не тільки президенти, а навіть предстоятелі церков.)

У Покровському монастирі прийняли пресу гостинніше. Благочинна Алевтина категорично заперечила приналежність до обителі прохачів. Черниці, а їх там більше сотні, не старцюють ні за дорученням монастиря, ні самочинно. Дисципліна тут така, що без благословення матушки-ігумені й за стіни монастиря не вийти. Обитель має невеличке господарство, город, садок - тут у місті та ще в скиту в Феофанії. До того ж багато черниць отримує допомогу з сіл від родичів. Є звичайно й типові монастирські доходи - пожертви віруючих на молитви, виручка від продажу свічок тощо. То ж обитель не тільки не голодує, а ще й підгодовує бідних, прочан, - скільки може. Хоча, за словами сестер, немає нічого ганебного в тому, щоб жебрачити на монастир, як завжди велося.

Так що прохачки, яких я зустріла, або не були черницями або приховували свою приналежність до тої чи іншої обителі. І тому підлягають компетенції міліції, а не церкви.

Клара ГУДЗИК, "День"
Газета: 
Рубрика: