Останнім часом Японія з’явилася у випусках новин завдяки її суперечці з Китаєм щодо пустинних острівців загальною площею шість квадратних кілометрів у Східно-Китайському морі, які Японія називає Сенкаку, а Китай — острови Дяоюйдао. Ці взаємні претензії сягають корінням кінця ХІХ століття, проте їхній останній спалах, що призвів до масових антияпонських демонстрацій у Китаї, розпочався у вересні, коли уряд Японії придбав три з цих крихітних острівців у японського приватного власника.
Прем’єр-міністр Йосіхіко Нода заявив, що він вирішив придбати острови для японського центрального уряду, щоб завадити губернаторові Токіо Сінтаро Ісіхарі придбати їх на кошти муніципалітету. Ісіхара, який після цього вже подав у відставку, щоб створити нову політичну партію, добре відомий своїми націоналістичними провокаціями, й Нода боявся, що він спробує зайняти острови або знайде інший спосіб використати їх, щоб спровокувати Китай і швидко здобути підтримку японської громадськості. Проте найвищі китайські чиновники не прийняли пояснень Ноди й інтерпретували покупку як свідчення того, що Японія намагається порушити статус-кво.
У травні 1972 року, коли Сполучені Штати повернули префектуру Окінава Японії, це передання включало й острови Сінкаку, які США приєднали до Окінави. Через кілька місяців, коли Китай і Японія нормалізували свої відносини після Другої світової війни, прем’єр-міністр Японії Танака Какуей запитав китайського прем’єра Чжоу Еньлая про острови Сенкаку, й той сказав, що замість того щоб допустити затримку в нормалізації відносин, це питання слід залишити майбутнім поколінням.
Таким чином, обидві країни зберегли свої претензії на суверенітет. Хоча Японія мала адміністративний контроль, китайські кораблі періодично заходили в японські води, відстоюючи свою правову позицію. Для Китаю це був статус-кво, який Японія порушила у вересні. Китайські аналітики в Пекіні сказали мені: вони вважають, що Японія вступає в період правого мілітаристського націоналізму й що покупка островів була спробою розпочати підривання повоєнних домовленостей.
І тоді як китайська риторика перегріта, в Японії дійсно має місце зрушення на користь правих настроїв, хоча їх досить важко охарактеризувати як мілітаристичні. Нещодавно велика група студентів з університету Васеда була опитана про їхнє ставлення до військових. І хоча значна кількість студентів висловила бажання, щоб Японія покращувала свої можливості самооборони, переважна кількість людей відкинула ідею розробки ядерної зброї й підтримала продовження залежності від американсько-японського договору про безпеку. За словами одного з молодих фахівців: «Ми зацікавлені в консервативному націоналізмі, а не мілітаристському. Ніхто не хоче повернутися в 1930-ті роки».
І, певна річ, японські сили самооборони є професійними й повністю перебувають під цивільним контролем.
Японію доволі скоро чекають парламентські вибори — в серпні 2013 року, а можливо й одразу після Нового року. За даними опитувань громадської думки, правляча Демократична партія Японії, що прийшла до влади 2009 року, ймовірно, буде зміщена Ліберально-демократичною партією, президент якої Сіндзо Абе займе посаду прем’єр-міністра — посаду, на якій він уже був.
Абе, котрий має репутацію націоналіста, нещодавно відвідав храм Ясукуні, розташований у Токіо військовий меморіал, що викликає бурхливу полеміку в Китаї та Кореї. Крім того, Тору Хасімото, молодий мер міста Осака, другого за величиною в Японії, теж здобув репутацію націоналіста.
На японських політиках, судячи з усього, позначаються наслідки двох десятиліть низьких темпів економічного зростання, що призвели до фінансових проблем і більш інтроспективного ставлення серед молодих людей. З 2000 року кількість бакалаврів серед японських студентів, що навчаються в університетах США, зменшилася більш ніж на 50%.
Тринадцять років тому професор Гарвардського університету Езра Фогель опублікував книжку «Японія як номер 1: уроки для Америки», в якій описувалося викликане виробництвом зростання Японії, що дозволило їй стати другою економікою в світі. Нещодавно Фогель назвав політичну систему Японії «абсолютним безладом», де прем’єр-міністри переобираються практично щороку, а очікування молодого покоління підірвані роками дефляції. Йочі Фунабаші, колишній редактор газети Asahi Shimbun, також проявляє занепокоєння: «У Японії побутує думка, що ми не готові бути жорстким, конкурентоспроможним гравцем у цьому глобальному світі».
Незважаючи на всі ці проблеми, Японія як і раніше має вражаючі переваги. Хоча Китай два роки тому й обігнав Японію як другу економіку світу, Японія має комфортний суспільний устрій з набагато вищим доходом на душу населення. Вона має вражаючі університети з високим рівнем освіти, добре керовані глобальні компанії й потужну трудову етику. Це суспільство, яке перестворювало себе двічі менш ніж за 200 років, — під час Реставрації Мейдзі в ХІХ столітті й після поразки у війні 1945 року. Деякі аналітики сподівалися, що торішні землетрус, цунамі й ядерна катастрофа спровокують третю спробу національного переосмислення, проте цього поки не сталося.
Чимало молодих японців говорять мені, що вони «ситі по горло» застоєм і дрейфом. На запитання про праву тенденцію в політиці деякі молоді члени Сейму (парламенту) заявили, що вони сподіваються, що вона може спричинити перебудову серед політичних партій, що приведе до стабільнішого й ефективнішого національного уряду. У випадку, якщо помірний націоналізм буде запряжений у ярмо політичних реформ, результати могли б бути позитивними як для Японії, так і для решти світу.
Проте якщо поглиблення націоналістичних настроїв у Японії прийде до символічної й популістської позиції, це приведе до здобуття голосів на батьківщині, але дратуватиме її сусідів, від чого і Японії, й усьому світу буде гірше. Брижі, викликані подіями найближчих місяців у японській політиці, розійдуться далеко за межі країни.
Джозеф НАЙ — колишній помічник міністра оборони США й голова Національної ради з розвідки, зараз професор Гарвардського університету. Остання його книжка — The Future of Power (Майбутнє влади).
