Соціальні мережі переповнені згадками про Голодомор 1932 — 1933 років в Україні. Це говорить про те, що суспільство живе, розвивається, знаходить більш делікатні форми для висловлення розуміння тієї катастрофи, співчуття й солідарності. Звісно, було б ідеально, якби в цьому питанні держава виступила союзником, піднявши на висоту державної політики пам’ять. Але для цього ще потрібні час і зусилля.
Учора газета «День» вже вчетверте назвала лауреата Премії імені Джеймса Мейса. Очевидно, всі наші читачі добре знають, хто такий Джеймс, — один із перших дослідників українського Голодомору. Працював в Українському науково-дослідному iнституті Гарварда, де разом із Робертом Конквестом брав участь у дослідженнях для його книжки «Жнива скорботи». Був виконавчим директором Комісії Конгресу США з Голодомору, яка визнала голод 1932 — 1933 років в Україні геноцидом! Із 1993-го жив у Києві. Із 1998-го й до своєї смерті, 2004-го, працював у газеті «День». Автор багатьох наукових і публіцистичних праць, зокрема незабутніх «Повість про двох журналістів», «Свічка у вікні», які ввійшли до книжок «День і вічність Джеймса Мейса» та «Ваші мертві вибрали мене» із бібліотечної серії газети.
Ми віримо, що знання про нашого колегу поширюються країною. Наприклад, Людмила ЧЕРНЯВСЬКА, доцент, заступник декана факультету журналістики з наукової роботи Запорізького національного університету зазначає, що їхні студенти вивчають публіцистику Мейса в кількох дисциплінах. У курсі «Теорія та історія публіцистики» є окрема тема, присвячена йому. Обов’язкове знайомство — з «Повістю про двох журналістів» під час курсу «Вступ до спеціальності».
Цього року громадська рада премії на чолі з політичним діячем Юрієм ЩЕРБАКОМ запропонувала на лауреатство кандидатуру Олександра ПАЛІЯ.
— Відзнака Джеймса Мейса — це одна з найвищих премій України, оскільки Шевченківська державна премія почасти скомпрометувала себе, ставши знаряддям політичних ігор, — вважає Юрій Миколайович. — Звісно, нагорода виходить поза межі дослідників, які займаються Голодомором чи окремими геополітичними питаннями України. Вона набагато ширша. Присуджується людям, котрі визначають обличчя української публіцистики та, врешті-решт, української думки: філософської, історичної та політичної. Так, Олександр Палій володіє широким спектром історичних матеріалів, починаючи від ХІІІ ст. і до подій сьогодення, й демонструє великий діапазон своїх можливостей. Тож мене тішить, що вже четвертий рік поспіль премія, що називається, тримає планку.
— Джеймс написав «Свічку у вікні», — говорить головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА. — Ми щороку її повторюємо в газеті. Тому що, врешті, його ініціатива стала народним рухом. Якщо з року в рік в останню суботу листопада свічок у вікнах більшатиме, вважатимемо, що суспільство оживає і розвивається. Мейс до цього доклав немало зусиль. Він перекладав нас світові, але й українцям говорив про те, що потрібно робити, аби не опинитися в резервації. Джеймс бачив, що ХХ століття ще не вичерпало всього страху. І при цьому радив не говорити з сьогоднішнім світом з позиції жертви, бо це — річ безперспективна. Натомість треба дуже швидко «реставруватися», залікувати рани, виховувати журналістів, працювати із суспільством, ставати конкурентоздатними, водночас зберігаючи пам’ять про найбільшу катастрофу українського народу в минулому столітті. Тому наша премія, яка визначена як нагорода за громадянську позицію в журналістиці, символізує собою певну спадковість цього процесу: думання, позиції... Цьогоріч Олександр Палій був дуже точно публіцистично «заточений». Я цілком поділяю думку всіх членів громадської ради премії, що у нього є добрий сплав філософських знань, інтерес до не архівної історії, тобто, тієї, знання якої зараз найбільш потрібні українцям, що дозволило йому стати лауреатом.
— Свого часу Джеймс Мейс виявив неабияку відвагу, щоб не лише послідовно доводити в Україні, що Голодомор 1932 — 1933 років був геноцидом українців, а й вимагати від світу визнання цієї трагедії. Його зусилля призвели до моральних і навіть фізичних гонінь на нього та інших дослідників. Саме висновок, що Голодомор 1932 — 1933 — геноцид, нині намагаються перекреслити новітні науковці з псевдонаукового Інституту національної пам’яті, політичні спадкоємці комуністичної ідеології й численні носії імперського вірусу «великой и неделимой». Тож сьогодні бути українцем і патріотом, писати про національні рани, будити нашу свідомість — зовсім непросто. Але це під силу Олександрові Палію. У нього погляд вдумливого аналітика, який розглядає сучасні події крізь призму історії. До того ж він володіє рідкісним даром говорити просто про головне, уміє своїм гострим пером розбудити розум і торкнутися серця читача, — сказала телефоном «Дню» Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС.
— Я подивився статтю про Олександра Палія в україномовній Вікіпедії, — говорить Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, лауреат Премії ім. Дж. Мейса 2011 року, — і спершу щиро обурився, а потім невимовно зрадів. Щоб читачам були зрозумілі мої емоції (бо ж не всі мають стабільний доступ до Інтернету), наведу дещо з цього матеріалу, з усіма його ідейним ляпами: «Олександр Палій (7 жовтня 1974, Черкаська область) — український експерт-політолог, політичний консультант. У своїх ідеях та принципах спирається на українську націоналістичну риторику та західно-ліберальний погляд на радянську та пострадянську реальність... Прихильник ринкових відносин, громадянського суспільства, свободи слова та захисту прав людини. Адепт західних сил в Україні, ненавидить усе радянське та російське, при цьому щиро вірить, що всі біди українського народу від «проїсків» Москви... Має явну та приховану підтримку з боку урядових та неурядових організацій держав Західної Європи та США...»
— Уже те, що у цьому тексті вжите слово «проїски» замість «підступи», вказує, звідки вітер віє, — продовжує пан Сергій. — Ну, а постійні інвективи на адресу Заходу, лібералізму та націоналізму (українського, ясна річ, як спеціально зазначено), демократії та громадянського суспільства засвідчують: Олександр Палій боляче наступив на улюблені мозолі Кремля, Луб’янки та їхніх сателітів в Україні. Що тут можна сказати? Так тримати! І не звертати уваги на дурниці. Бо ж на адресу Джеймса Мейса ще й не такі речі писалися... А водночас і молодий, і зрілий вік дослідника — це запорука того, що ним буде ще написано чимало цікавого й корисного для читачів. Головне тут — продовжувати вчитися, займатися ретельною самоосвітою, не втрачати смаку до нового. І тоді, сподіваюся, Премія імені Мейса стане етапною сходинкою до інших суспільно значущих відзнак. Бо ж навіть «закляті друзі» з Вікіпедії вимушені визнати наявний уже на сьогодні чималий науковий, науково-популярний (не треба забувати цей надзвичайно важливий жанр!) та публіцистичний доробок Олександра.
КОМЕНТАРІ
Олег НАЛИВАЙКО, голова Національної спілки журналістів України:
— Я з приємністю дізнався, що саме Олександр став лауреатом премії ім. Дж. Мейса. Ззнаю його як автора системного, патріотичного, чесного. Тому це абсолютно заслужена нагорода. Мені здається, потрібно подякувати і редакції газети «День» та головному редакторові за те, що ви не даєте згаснути тій свічці пам’яті, яку запалив Джеймс Мейс. Поки у наших очах горітиме відблиск тієї свічки, ми будемо державою і єдиним народом. Зараз багато редакторів говорять, що задля рейтингів треба таблоїдизуватися в інформаційному плані, а «День» робить таку важливу справу. І читач насправді це оцінює.
Володимир БОЙКО, історик:
— У Джеймса Мейса була здатність завжди говорити прямо, говорити те, що думаєш, не боятися нести відповідальність за свої слова і вчинки. Справжня публіцистика без цих рис не можлива. Але щоб бути в нинішніх умовах справжнім публіцистом, треба мати особисту мужність. У Олександра Палія така мужність є, тому його публіцистика — це свого роду продовження того підходу, який був властивий Джеймсові Мейсу.
Ігор СЮНДЮКОВ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2010 року:
— Джеймса Мейса вже 8 років немає серед нас. Проте відомо, що видатні люди такого масштабу потужно впливають на духовне, інтелектуальне й суспільне життя ще упродовж багатьох-багатьох років. Для мене Мейс — праобраз майбутнього українця, з його колосальною етичною чутливістю до зла (в які б шати воно не маскувалось), з гуманістичним і патріотичним мисленням ХХІ століття. Що необхідно, щоби більше українців дізналися про нього? Оптимальне поєднання просвітницької роботи та політико-системних змін.
Місія премії ім. Дж. Мейса — засобами публіцистики (передовсім історичної) будити приспану совість суспільства. Наскільки це вдається? Відповідь дасть загальний розвиток ситуації впродовж 2—-3 років.
Олександр Палій блискуче поєднує дар історика й високофахового політолога. Він талановито пише «історію сучасності» на українських теренах ХХІ століття. Тому абсолютно гідний даної нагороди.
Мирослав ПОПОВИЧ, філософ:
— Джеймс Мейс став українським громадянином душею. Чужого болю він не знав. У нього була така душа, яка приймала чужий біль як свій. Йому українська трагедія боліла так, як, на жаль, ніколи не боліла багатьом з українців. Я дуже радий, що лауреатом премії ім. Дж. Мейса став Олександр Палій. Йому теж властиве відчуття чужого болю Для нього історія — це не лише підручники. У нас є дві небезпеки: залити слізьми всю нашу історію і на тому заспокоїтися або навпаки — перевдягнути сьогоднішню історію у вчорашні шати. Це все відлітає, а залишається відчуття єдності з великим історичним процесом, ми не можемо все прощати, і воно завжди буде боліти нам тим громадянським болем, який дав ім’я тій премії, що ми її сьогодні вручаємо.
Олександр ПАЛІЙ, політолог, історик:
— Історичний акцент, який робить газета «День», дуже вагомий, адже все-таки на більшій частині Україні досі паперовий носій потужніший, аніж електронний. Знання історії ж дуже важливе в силу того, що дає можливість людям відчути ту точку опори, яка допомагає змінювати реальність. На жаль, в радянські часи історична освіта була серйозно нівельована, і віруси, які були вживлені, діють до сьогодні. Щороку в Україні випускаються тисячі істориків, але я дуже тішуся, коли знаходжу у публічному просторі кілька нових імен. Тому в нас історія «не орана»: величезна кількість архівів ніколи не піднімалася лише у нашій країні, а ще є турецькі, швецькі архіви. А це колосальні ресурси. Адже там, де Росія могла, вона «підчистила» історію. У той час знання про себе дуже значиме. Воно дає можливість розуміти своє місце в світі. І зараз світова криза дає Україні шанс. «По прямій» ми інші країни не наздоженемо, а в той час, коли історія робить криві повороти, коли усталені схеми дають збій, в України з’являється цікавий шанс прийти зі своїм обличчям, яке, на моє переконання, є глибоко європейським. Якщо розглядати європейськість як волю до свободи, то ми — одні з найбільш європейських народів.
