Севастопольська міська організація «Союз українок» цієї осені відсвяткувала своє двадцятиріччя. Сьогодні, як і всі 20 років, СМОСУ продовжує залишатися рушійним і активним чинником української культурно-просвітницької діяльності міста. Двадцять років головою севастопольського «Союзу українок» була Богдана Михайлівна Процак. Нині міську організацію очолює Тамара Мельник — людина творча і активна. Тамара Валентинівна народилася на Кіровоградщині, тому рідною для неї є українська мова. До Севастополя Тамара Мельник приїхала 25 років тому. Очільниця СМОСУ — науковець. До «Союзу українок» її привела любов до українського слова, культури і традицій свого народу. «День» поговорив з нею про те, як це — бути українкою-патріоткою в Севастополі. А почали з питання про напрямки діяльності цієї громадської організації:
— Наша організація у неоднорідному культурному середовищі Севастополя проводить багато традиційних заходів, пов’язаних з історією, культурою українства, соціальних акцій, серед яких — «Допомога сиротам та дошкільнятам», «Бабусі Америки для бабусь України», «Стипендійна акція» тощо. Опікуємося діяльністю Національної скаутської організації «Пласт», долучалися до створення громади УГКЦ. «Союз українок» допомагає у разі нещасних випадків, а також талановитим жінкам, дитячим будинкам, матерям-одиначкам, багатодітним малозабезпеченим сім’ям за сприяння української громадськості міста Торонто.
Особливо пишаємося, що приблизно 20 років наша міська організація плідно контактує з союзянками Австралії. Наші подруги виступають спонсорами дітей, серед яких є напівсироти, а також ті, батьки яких не можуть ними опікуватися. Окрім цього стипендіатами є талановиті та дуже охочі до науки школярі та студенти з національно свідомих родин Севастополя. Сподіваюся, що чинні стипендіати у майбутньому теж будуть спонсорувати дітей, виходячи зі своїх можливостей, бо добрий вчинок до тебе вчить добру до іншого.
Наші співробітниці виступають на радіо та телебаченні, контактують з українською пресою, окремими осередками Союзу українок у багатьох країнах світу, Лігою Католицьких жінок та ін. Двадцять років нашу організацію достойно представляла Богдана Михайлівна Процак — нині почесний голова організації, — розповіла пані Тамара.
— А який склад севастопольського «Союзу українок»?
— Першими співробітницями і засновниками організації стали колишній політв’язень Наталя Давидівна Яковенко, учителі Олександра Олександрівна Гречко, Світлана Василівна Заторська, еколог і нащадок шевченківського роду Тамара Дмитрівна Красицька та ініціатор Богдана Михайлівна Процак. Нині серед працівниць лікарі, педагоги, бібліотекар, державний службовець, чиновники різного рангу, пенсіонери і студенти.
— Як вплинув на діяльність «Союзу українок» закон про мови Колесніченка — Ківалова?
— Це досить широке питання. Спробую дати коротку відповідь. Як личить жінкам, ми спокійно і зважено поставилися до цього провокаційного документа. Нас у Севастополі здивувати подібним чином важко, бо живемо у російськомовному середовищі. Спостерігаємо, як мовну карту щоразу у передвиборчому шабаші розігрують брудні політики.
У нас відсутнє коло змістовного українського спілкування. Усі школи міста здійснюють навчання російською мовою за рахунок держбюджету, у тому числі й за рахунок наших податків. Відсутня україномовна преса, важко купити хорошу українську книжку. Усі місцеві телерадіокомпанії, за винятком ТРК «Бриз» (засновник — Міноборони), мовлення здійснюють російською або лише епізодично — Севастопольською регіональною ТРК.
Де-факто: українці в Севастополі виступають меншиною в меншині. То цей «циркуляр» нас вкотре стимулював до захисту свого, українського, своєї національної аури. Тішить лише одне: у законі «Про засади державної мовної політики» зазначено, що жодне з положень закону не має тлумачитися як таке, що створює перешкоди для використання державної мови.
Сподіваємося, що парадокси політичного життя полишать наш соціум, і всі ми будемо жити за формулою «для громадян України державна мова є етичною і логічною необхідністю».
Тож сьогодні у працівниць «Союзу українок» є дуже відповідальна місія: берегти наші слово, мову, традиції, пам’ять народу, весь народний геній, який закорінено в українських святах, сімейних стосунках, етнопедагогіці, які повинні мати своє продовження.
