Якщо хтось вважає, що сьогодні вже ніхто не виконує давні добрі українські шлягери — як «Шабелина» або «Як ішов я з Дебречина», то він дуже помиляється. Капела «Карпати» Українського товариства сліпих (УТОС) дала нове життя цим та іншим перлинам народної творчості.
В Україні налічують лише три професійні чоловічі капели бандуристів. Серед них — і капела «Карпати» Українського товариства сліпих. Це єдиний колектив у світі, в якому близько 70% бандуристів повністю або частково втратили зір. Їх називають продовжувачами кращих українських кобзарських традицій.
Розповідають заслужений діяч мистецтв України Ярослав Мелех та директор-розпорядник Роман Кіт.
«Капела бандуристів «Карпати» тішить слухачів вже майже 60 років, — говорить художній керівник капели, заслужений діяч мистецтв України Ярослав МЕЛЕХ. — У червні 1953 року наш колектив при клубі Львівського навчально-виробничого підприємства УТОС заснував Юрій Данилів, учень відомого в Галичині кобзаря Юрія Сингалевича.
Початковою метою капели була реабілітація частково або повністю незрячих. Із того часу багато що змінилося. Із 1990 року «Карпати» набули статусу професійного колективу. У кращий світ відійшли два відомі художні керівники капели бандуристів — Юліан Вовк і Ярослав Хархаліс. Тепер у складі капели не тільки незрячі, хоча вони — основа колективу. До нас приходять багато випускників Львівської консерваторії. Ми потребуємо, так би мовити, поводирів, але беремо у капелу лише добрих музикантів».
«Зараз суто чоловічий колектив розбавила одна дівчина, — усміхається Роман Кіт. — Це Ярослава Борух, цимбалістка. Так склалося, що нам був потрібен цимбаліст, та на той час серед музикантів, які опанували цей інструмент, були лише одна дівчина і... китайці. Ми не маємо нічого проти цієї національності, але подумали, що в нашому колективі це виглядало б трохи дивно. Крім того, Ярослава — одна з учасниць нашого інструментального колективу «Гердан», який зайняв перше місце на Міжнародному конкурсі імені Ізидора Вимера». Членами цього колективу також є сопілкар Тарас Ольховий, баяніст Олег Кунтий і солісти на кобзі та контрабасі — Ігор Белз і Роман Кіт відповідно. Ці виконавці здобули дипломи лауреатів у ще кількох міжнародних конкурсах».
Попри те, що 40 років діяльності колективу припали на радянський період, Ярослав Мелех та Роман Кіт згадують, що капеляни чи не завжди співали українською. «Члени капели запевняють, що в основі репертуару завжди були українські пісні, — каже Ярослав Мелех. — Була одна композиція російською — пісня кубанських козаків, може ще кілька. У 1980 роках капела бандуристів «Карпати» чи не перша заспівала «Ще не вмерла Україна», а тоді ще й України самостійної не було. Коли 1991 року виконували в Донецьку Гімн — усі встали. Були в Краснодоні, а це сім кілометрів до російського кордону. Нас оточили люди і кажуть нам російською: «Ви — наші соколи, нас же мови української відучили», і плачуть. А коли за часів помаранчевої революції виступали на концерті в Любліні й заспівали «Україно-мамо», тоді вже всі поляки встали. Багато з них мали причеплені до одягу помаранчеві стрічки».
За роки своєї діяльності бандуристи об’їздили Україну від Закарпаття до Луганська, від Чернігова до Криму. Капела бандуристів «Карпати» — знаний і шанований колектив за кордоном. До них приїжджали головний редактор нью-йоркського журналу «Бандура» Микола Чорний-Досійчук, американський композитор духовних творів Ігор Соневицький, солістка Віденської опери Ірина Маланюк, Богдан Ступка та багато інших відомих осіб.
«У Любліні відбувався Всесвітній конкурс незрячих виконавців, — розповідає Роман Кіт. — Туди з’їхалися музиканти з Чехії, Словаччини, Польщі, були представники з Канади, Японії, Філіппін. Нас туди запросили як гостей. От тільки ми не могли туди доїхати через брак коштів. Поляки з нас сміялися, мовляв, з Філіппін їдуть, а від Львова не можуть. Тоді капеляни склалися майже по сотні гривень на поїздку, а від Польщі до кордону за нами прислали автобус».
Колектив часто бере участь у міжнародних фестивалях і конкурсах — це і фестиваль «Музики і квітів» у Замості, й фестиваль старовинної музики в Радомі, й «Велика коляда» у Львові, й Польський фестиваль коляд східнослов’янських — усього не перелічити. Капела бандуристів «Карпати» могла б часто їздити світом, та все впирається в гроші. «Нас запросили в Іспанію. Оплачують повністю проживання і харчування, але дібратися туди і назад маємо власним коштом. А де ж взяти гроші, щоб проїхати цілу Європу?» — говорить Роман Кіт.
«У залі, де ми співаємо, взимку дев’ять градусів тепла, — розповідає «ветеран» капели Іван Мартишевський. — Батареї не включають, працювати в таких умовах — гробити свій голос, а це — найцінніше, що в нас є. Київ фінансує капелу як громадську організацію, заслужені діячі мистецтва, які вчилися музиці мінімум 16 років, отримують 1200 гривень зарплати. Найбільша сума добових, яка нам видається, — 30 гривень. Коли нас Віктор Ющенко кликав на вшанування 75-х роковин Голодомору, з нас київські виконавці дивувалися, говорили: «У нас кава на Хрещатику коштує 27 гривень, а ви на такий мізер живете?». Грамотами нас завалили, і на тому — все».
Про своє життя в капелі розповіли й інші члени колективу. «Капела змінилася, і дуже, — розповідає Ярослав Богдан, у «Карпатах» з 1974 року. — Колись репертуар був менший, бо колектив вважався самодіяльним, а зараз мусимо відповідати званню професійних. Якщо це не гастрольні тури, то здебільшого їздимо по підприємствах і школах, де працюють і вчаться незрячі. Це наша специфіка. Ще кілька років тому багато співали по церквах, адже в нашій програмі навіть є Літургія Івана Златоустого. Зараз ця практика вже відмерла, бо кожна церква має свій власний хор і не потребує нас, хіба під час якогось свята».
«У кожній нашій концертній програмі по 20 — 25 номерів, — продовжує Юрій Сай, член колективу з 1994 року. — Усього «в руках» десь 50 — 60 пісень. Вони всі є в пам’яті, й коли треба щось пригадати, то ніби виймаєш забуте з якоїсь шухлядки. Звісно, нам легше пригадувати, ніж вчити щось нове. Ось, наприклад, «Я бачив, як вітер берізку зломив» уже кілька років не грали, а нещодавно на концерті треба було співати. І нічого, виконали на вищому рівні».
«Не знаю чи всі тут з особливими потребами, та точно всі — з особливими вимогами, — жартує Тарас Дороцький, у капелі з 1991 року. — Я займався музикою ще в дитинстві, тому вирішив не закидати. Можливо, зараз бандура не сприймається як хлопчача справа, а колись було не так. Забуваємо українські традиції. А щоб такого не відбувалося із сучасними школярами, то я викладаю їм історію та українознавство. Прийшов у капелу бандуристів «Карпати», коли мені було 19 років. Спочатку до мене сторожко поставилися, та потім радісно прийняли в колектив. Зрештою, все залежить від вдачі людини. Сюди багато молоді приходить, та не всі затримуються. А коли хтось хоче ввести в репертуар або виконання пісні якісь нововведення, то радяться навіть із тими, хто вже «там». На часі вже книжка про капелу, адже це дуже самобутній колектив.
— Хотів сюди потрапити ще з десятого класу, — пригадує Андрій Санько, один із «наймолодших» (у колективі з 2004 року). — Та батько порадив довчитися. От я й вступив на юриспруденцію у Львівський національний університет ім. Франка. Після закінчення навчання працював за фахом, але мене скоротили. Намагаюся шукати роботу, бував уже в сотні роботодавців, але нікому не потрібні сліпі працівники. У студентські роки писав пісні, навіть виступав у Луцьку на фестивалі авторської пісні й здобув диплом лауреата. Зараз не відчуваю потреби повертатися до цієї діяльності, адже мистецтво державою абсолютно не підтримується.
Так вони й живуть — забуті людьми із владних верхівок та не забуті Богом. Кажуть, нібито мистецтво потребує жертв. Ці люди поклали на вівтар прекрасного частину свого життя. І тим цінніша їхня музика, яку видобувають наосліп пальці зі струн бандури. Музика, що йде від самого серця.
