На шпальтах газети «День» розгорілася рідкісна для сьогодення дискусія між сучасними філософами, культурологами, істориками, яких без перебільшення можна назвати представниками еліти України, професорами О. Пахльовською та П. Кралюком. Читачі видання мають щасливу нагоду — розкіш опосередковано й безпосередньо, розгорнувши улюблену газету, бути присутніми на цьому диспуті. Просто важко переоцінити їхню сучасну оцінку взаємовідносин учора, сьогодні і завтра дійових осіб такої собі трійці — Європи, Росії та України — у незмінному історичному «затятому» трикутнику, в котрому вже стільки століть поспіль «вариться» Україна, переплавляючи свою свідомість. Безумовно, від розуміння історичної ролі України в становленні себе самої, її відношення до Європи та Росії важко зрозуміти, що буде з нею (Україною) завтра. Сьогодні українці стають у позу незаслужено ображених та обділених увагою Європи в гризоті сумнівів: «...Чи готова Європа (а якщо готова, то наскільки) підтримувати цю європейську Україну. На жаль, кроки в цьому напрямку скромні. А часто й неефективні» (П. Кралюк «Євроінтеграція та євроімітація», «День» №199 — 200 від 2 — 3 листопада 2012 р.). Але перш ніж ображатися на Європу (та й узагалі на будь-кого), потрібно усвідомити: хто ми такі для Європи сьогодні, щоб вона пішла на прю за нас проти Росії; яка нині роль України в Європі і чи щиро хочемо бути в ній? Адже не секрет, що Європа теж розривається між діаметрально протилежними почуттями — хоче/не хоче бачити Україну в своєму колі, а до того й Росія, вважаючи Україну своєю територією, однозначно прагне того, щоб наша держава не відходила до Європи. Треба розуміти, що на Україну як учора, так і сьогодні (переконаний: так буде й завтра) Європа продовжуватиме дивитися через «російські та газпромівські, зокрема, окуляри». Має тисячу відсотків рації п. Пахльовська, коли стверджує, що нині в Європі майже немає нашої культури, літератури, мистецтва, історії, що, за рідкісним винятком, репрезентує у своєму «перекладі» та «інтерпретаціях» усе та ж Росія. Безперечно, маючи постійну нагальну необхідність тримати Україну в полі свого тяжіння, Росія й представляє її Європі у вигідному для себе світлі, так би мовити, у «світлі своєї тіні». Адже в нас завжди нема коштів, коли справа доходить до представлення у власному світлі нашого мистецтва, літературних перекладів, подання нашої несфальшованої та неспотвореної історії, на відміну від Росії, яка на такі заходи не жаліє грошей. Можна скільки завгодно ображатися на неї, але Росія у відносинах із зовнішнім світом, особливо з Україною (і це треба щиро визнати), завжди виступає єдиним фронтом (чого не вдається Україні), подобається це нам чи ні. А на держава продовжує нагадувати таку собі філософську категорію — «річ у собі», котру пропонують світові, не розкриваючи суті, що ж це за річ і кому вона належить. Сьогодні Україну кинуто напризволяще, і з неї безсоромно й беззастережно тягнуть усе, що «погано» лежить... Навіть наш історичний «м’який знак» Росія вкрала... і доводить світові, що так і було...(!) Адже справді, Україні — країні, в якій дуже мало самоповаги до самої себе, — важко очікувати на повагу від зовнішнього світу. Безумовно, це наслідок нашого багатовікового бездержав’я, колонізації Росією, колективізації, голодоморів, заслання тисяч українців до Сибіру, розстрілів української еліти в Сандарморсі, усеохопної русифікації, яка, на жаль, не закінчується, а лише міняє форми та зміст тощо. Тож на який позитивний імідж може розраховувати Україна, якщо сама не хоче бути Особистістю, Державою, яка слабо ідентифікується як нація, мляво захищає свою мову, майже не обстоює свого голосу на виборах, постійно поводиться із зовнішнім світом принизливо, виступає у принизливій ролі прохача чого завгодно, насамперед знижки на газ від Росії, а від Євросоюзу — безвізового режиму. Можливо, якби Україна була меншою розміром, то їй удалося б «прослизнути» до Євросоюзу, як Болгарії та Румунії (становище з корупцією в них не набагато краще, ніж в Україні), на хвилі помаранчевої ейфорії позитивного ставлення світу до України. Та не склалося, бо «самі себе побороли і з’їли». Тож справді «...драма України в тому, що вона тяжко боролася проти російського деспотизму й мала через те трагічну історію, але поставала в очах Європи як частина антиєвропейського «російського світу» — через суб’єктивне невміння і/чи об’єктивну неможливість «пояснити себе» (О. Пахльовська «Барикади за свободу і за Європу», «День» №209 — 210 від 16 — 17 листопада 2012 р.).
Звичайно ж, в умовах фактичної відсутності патріотично настроєної еліти сучасній Україні треба докласти надзусиль. На жаль, іншого не дано. Тож ставши свідомими учасниками диспуту між О. Пахльовською та П. Кралюком, ми, пересічні громадяни, можемо реально оцінити важливість і ціну питання, яку повинна заплатити Україна за право бути в колі держав, де сповідують демократичні цінності. Прикро, але це прекрасно розуміють і наші вороги.
Професори-диспутанти максимально точно і правильно поставили Україні діагноз на шляху до євроінтеграції. Як говорять медики, правильний діагноз — це вже наполовину вилікувана хвороба. Але наразі українському суспільству потрібні якісь нові ідеї, котрі б розбудили українців від байдужості, летаргійного сну на цьому хуторі, відродили в душах відповідальність за свою долю та долю своїх дітей.
Україна сьогодні переступила свій черговий історичний щабель — вибори до Верховної Ради. Щем і розпач — ось відчуття від того, що на цій суспільній «драбині» українці вкотре опустилися на ступінь нижче. Чистої перемоги, на яку сподівалися опозиційні сили, не вийшло. Тож, на мій погляд, боротьба має набути інших форм, а саме — об’єднання зусиль позапарламентської й парламентської опозиції. Сьогодні явно не достатньо критикувати владу та давати оцінку й таким чином бути «НАД» процесом, виступаючи в ролі такого собі судді. Нині конче необхідно бути «У» процесі. Як на мене, справді потрібно, як влучно говорила п. Оксана, створити такий собі THINK TANK — мозковий центр генерації ідей щодо перетворення України з посттоталітарної в демократичну і європейську державу. Українці, виправдовуючи свою пасивність і байдужість до власної долі, лукаво пояснюють це відсутністю в країні еліти. Говорячи про нинішню еліту, українці плутають два поняття: «еліта» й «істеблішмент» — керівна верхівка суспільства. Гадаю, це свідоме лукавство, адже ми її (потужну еліту) маємо вже сьогодні в знаних і відомих особах: це Л. Костенко, О. Пахльовська, П. Кралюк, Л. Івшина, С. Грабовський, І. Лосєв, С. Рахманін, В. Портников, І. Сюндюков, Є. Марчук, І. Марчук, М. Маринович, Л. Гузар, Ю. Щербак, О. Палій, М. Стріха, Є. Сверстюк, В. Огризко та багато інших. Еліта є, але (на мою думку) поки що обмежується лише критикою влади та оцінкою теперішнього моменту. Але настав такий час, що цього замало.
Як я уявляю собі процес відродження України? Сьогодні ми маємо потужну інтелектуальну позапарламентську силу — еліту, яка в поєднанні з парламентською опозицією має (більше того, як на мене, просто морально зобов’язана) об’єднати свої зусилля в боротьбі з чинним режимом. Відрадно, що існують чудові платформи для оголошення цих ідей — шпальти газети «День, «Дзеркала тижня», телеканали ТВі, «5 канал», Інтернет, соцмережі тощо з потужними модераторами Л. Івшиною, С. Цеголком, Р. Чайкою, В. Портниковим та іншими. Як на мене, це має бути постійний Парламентсько-позапарламентський блок (ППБ), який, можливо (і я певен), стане початком генерації ідей-реформ, яких так потребує Україна. І справді, нагальні питання, необхідні для втілення, розробляють, обговорюють і затверджують у ППБ «на очах» (і з його допомогою) у суспільства, а не келійно, як сьогодні. Надалі оптимальні рішення ухвалюють у вигляді законодавчих ініціатив опозиції у BP.
Як на мене, це буде справді застосуванням бронебійної української публіцистики в умовах сучасних реалій. Настане час втілення ідей корифеїв української публіцистики — І. Франка, Є Маланюка, Ю. Шевельова, О. Пахльовської, П. Кралюка та інших — і перетворення совкової Малоросії, якою наразі є наша держава, у Сучасну, Модерну, Незалежну Державу Україна. Це буде справді потужний незворотний поступ України до Європи, якого ми всі з нетерпінням чекаємо.
