Зараз, коли ви читаєте ці рядки, я, ймовірно, уже доїхав до Києва із Дніпропетровська на швидкісному поїзді №167. Коли саме доїхав, ще не знаю. Якщо 18 грудня, о 22.49, — отже, пощастило. А може, я доїхав із запізненням десь на годину.
Таке сталося, коли збирався виїхати в неділю ранковим 168-м «Хюндаєм» до Дніпра. Поїзд обіцяли відправити на 15, потім — на 30 хвилин пізніше, зрештою, подали пізніше на 35 хвилин, потримали людей на морозі ще 5 — 10 хвилин і нарешті відправили через 45 хвилин після зазначеного в розкладі часу, а загальне запізнення становило годину. Але нам, з огляду на повідомлення преси, ще пощастило. У п’ятницю поїзди на Донецьк і з Донецька застрягли в чистому полі, у понеділок на перегоні зупинився вже Дніпровський експрес. У вагонах було до —10 °С.
Тож, можливо, я вчора ще встиг на метро. А може, приїхав із запізненням на чотири години, сидячи в цілком традиційному радянському вагоні з просмерділими туалетами. Принаймні так до столиці діставалися донеччани. Тож я вийшов у чудову київську ніч з її файною заметіллю та бадьорим морозом і змушений був брати зовсім не заплановане таксі від вокзалу до себе на Оболонь. Або все минуло добре. Я ще не знаю. Я ще не доїхав.
Мережею зараз гуляє відео, яке журналіст Андрій Черніков опублікував у себе у блозі з уїдливим заголовком: «Борису Викторовичу, человеку и тепловозу — фильм ужасов: как замороженный Хюндай спасает дядя Дима на «ЧМэшечке». Ось ця опозиція «Хюндая» і «ЧМешечки» серйозніша, ніж здається. На корейські поїзди нині спустили всіх собак. Я ж згадую, як у цьому експресі після безуспішної спроби скористатися розрекламованою послугою безплатного Інтернету дістав у провідника відповідь: «Про Wi-Fi вони сказали, а вишки, які роздаватимуть Інтернет, побудувати уздовж залізниці забули».
А ще спадає на думку така інформація: коли за згаданими вище напрямами курсували наші поїзди, які теж вважали швидкісними, то після кожного проїзду коліями проходили бригади залізничників — забивали назад залізні цвяхи-костури, котрими рейки кріпляться до шпал. Кріплення не витримували таких швидкостей. А причини більшості поломок «Хюндаїв» — обрив дротів.
Веду до того, що корейські електрички тут ні до чого. Просто перш ніж купувати заморську техніку чи взагалі запускати швидкісні потяги, треба було прокласти повністю нову — від шпал до систем забезпечення і контролю — залізницю. Та, яка в нас є зараз, розрахована аж ніяк не на «Хюндай», а на «ЧМешечки». Бо будували її аж у позаминулому столітті, а значну частину її існування експлуатували переважно для перевезення вантажів і вагонів із зеками; пасажирські потреби були на другому місці.
Ось тепер і маємо поїзди ХХІ століття у колгоспно-гулагівській інфраструктурі. З останньої, повторюся, і треба було починати, готуючись до омріяного Євро-2012. Але в нас, як завжди, замість серйозної справи влаштували показуху. Вкотре нашили яскраву латку на лахміття. І від того виглядаємо ще більшими жебраками.
Доїду чи ні?
