У світлі сьогоднішнього розкладу сил і інтересів у Східній Європі потрібна своєрідна «нова східна політика» Німеччини.
Майбутній німецький підхід міг би поєднувати у собі високий рівень уваги до Росії з постійною турботою про т.з. «проміжну Європу» — у першу чергу — про Україну. Такі думки, правда, вже давно курсують у Берліні. Вони стали актуальними вже кілька років тому з огляду на політичний відкат після приходу до влади Володимира Путіна в Росії і знайшли своє виявлення в цілому ряді політичних і аналітичних публікацій. Частково заклики до відповідної переорієнтації навіть озвучуються у виступах самих залучених до цього процесу дійових осіб.
Так, у лютому 2012 року міжпартійна група політиків, що цікавляться Східною Європою, у будівлі Німецького товариства зовнішньої політики в Берліні презентувала спільний документ про свою позицію щодо активності Німеччини в рамках Східного Партнерства ЄС. У ньому наголошується, що ця ініціатива Брюсселю має геостратегічне значення для інтересів Німеччини. У міжпартійному меморандумі пропонується призначення німецького уповноваженого з питань Східного Партнерства і висувається вимога надання країнам Партнерства перспективи членства в ЄС як інструмент, який доповнює політику сусідства Брюсселю, а також укладання договорів про асоціацію ЄС з такими країнами, як Україна, Молдова і Грузія (DGAPstandpunkt. 2012. № 1).
Уже в статті, що вийшла у січні 2005 року, безпосередньо після українського електорального повстання, впливовий німецький політик Вольфганг Шойбле, тоді заступник голови фракції партії ХДС/ХСС у Бундестагу і сьогоднішній міністр фінансів ФРН, скаржився на те, що «ЄС досі у своїх висловлюваннях про європейську перспективу України обмежувався дотриманням принципу рівновіддаленості». Шойбле вимагав: «Тепер ЄС не має права кинути цю країну сам на сам із собою, а має бути готовий до того, щоб одного дня, за умови встановлення демократії, правої держави і ринкової економіки, залучити її до структури ЄС» (FAZ. 2005. 27 січня). Проте ці й подібні ідеї виголошені різними політиками країн ЄС протягом і після «помаранчевої революції» не мали скільки-небудь істотних ефектів ні для берлінської, ні для брюссельської політики щодо України того часу.
Замість цього, незабаром, у лютому 2005 року Україна і ЄС прийняли т.з. План дій, зміст якого був визначений ЄС ще в попередньому році — тобто ще до успішного здійснення «помаранчевої революції» наприкінці 2004 року. Назва цього документа — «План дій» — стало позначкою окозамилювання західних дипломатів, залучених до рішення питання про європейську інтеграцію України. Вони після «помаранчевої революції» прийняли за основу документ, розроблений ще в період напівавтократичного президентства Леоніда Кучми. Те, що цей План дій 2005 р. презентувався як реакція Брюсселю на одне з наймасовіших акцій громадянської непокори післявоєнної Європи, ілюструвала тодішню нездатність європейської політики до адекватної реакції на великі історичні події.
ЄС, хоча і з великим запізненням, але все-таки відреагував на події листопада-грудня 2004 р., коли він 2007 року почав розробляти разом з Україною детальну Угоду про асоціацію, яка включає особливо поглиблену і розширену зону вільної торгівлі. Парафований в 2012 році текст угоди, що передбачає як політичну асоціацію, так і далекосяжну економічну інтеграцію України в європейський ринок, став би найбільшою угодою, яку ЄС будь-коли укладав з країною, що не є його членом.
Проте ясної перспективи можливого майбутнього членства в ЄС для України досі немає ні в тексті Угоди 2012 р., ні в заявах Європейської Ради останніх років. І Німеччина несе частину відповідальності за це. Такий недогляд пов’язаний не лише з нерухомістю політичної бюрократії ЄС, але і з досі скептичним ставленням частини європейських еліт до ідеї вступу України до ЄС. Мабуть, тут відіграють чималу роль психологічні чинники, які частково зрозумілі з огляду на численні дивності функціонування української внутрішньої політики і дедалі більш незграбної поведінки українського керівництва на міжнародній арені.
Та все ж, політологічні дослідження міжнародних європейських організацій за минулі роки переконливо довели велике значення умовної пропозиції про можливий майбутній вступ до ЄС для проведення успішних перетворень посткомуністичних країн перехідного періоду. До того ж нещодавно, а саме в зв’язку з отриманням Туреччиною статусу кандидата на вступ до ЄС з неясним майбутнім, було створено прецедент скасування автоматизму, що існував досі, між перспективою членства (і навіть статусом кандидата!) і подальшим прийомом до Європейського Союзу.
На цьому тлі, основною причиною відносної бездіяльності німецької політики щодо європейської перспективи України уявляється не якесь усвідомлене колективне рішення в коридорах влади ФРН. Імовірно, тут головну роль відіграє проста неувага до України і нерозуміння її геополітичного значення політичною елітою Німеччини. Ця наївність, у свою чергу, пов’язана з домінуванням Росії, що продовжується, у загальному баченні Східної Європи, яке склалося у свідомості суб’єктів ухвалення політичних рішень у Німеччині. Незважаючи на процитовані заяви Шойбле, а також низку інших, подібних до його висловлювань в інших політичних таборах ФРН, в принципових пріоритетах німецької східної політики і її фіксації на Москві після розвалу Радянського Союзу мало що змінилося. І це, незважаючи на абсолютно іншу гео- і внутрішньополітичну ситуацію в Східній Європі сьогодні порівняно з 1991 роком і на дедалі більш скептичну німецьку громадську думку про Росію.
У співпраці зі своїми європейськими партнерами Німеччина має надавати щораз сильнішу, ніж раніше підтримку консолідації української державності. Водночас вона повинна намагатися не надмірно дратувати Кремль такими діями, а тому зобов’язана продовжувати співробітничати з Москвою. Такого роду «еквілібристичний» підхід навряд чи завжди можна буде втілювати гармонійно, що, можливо, спричинить більшу чи меншу відчуженість між Берліном і Москвою. І про це довелося б лише жалкувати.
Проте головну відповідальність за такі ускладнення врешті несе само нинішнє керівництво Росії. Якби Росія відмовилася від — з огляду на її великі внутрішні проблеми і без того сумнівні — великодержавних домагань і безглуздого суперництва із Заходом довкола колишніх радянських республік, указаної дилеми для Німеччини і ЄС не існувало б. Україна, орієнтована на захід, не була б більмом на оці для проєвропейської Росії, а, навпаки, мостом до її союзника. Більше того, українська еліта була б значно менш антиросійською, а можливо, навіть зацікавленою в тіснішій співпраці з Москвою, якби та більш дружньо ставилася до Брюсселю і Вашингтона. До політичної асоціації і розширеної вільної торгівлі, які передбачені в парафованій Угоді про асоціацію між ЄС і Україною, могла б прагнути не лише Україна, але і Росія. Тоді б не існувало більшої частини спірних питань у відносинах між братськими народами і пов’язаних з ними різних закладних листів у німецько-російських й інших відносинах Москви із західними державами.
За останніх 20 років різний склад українських урядів, з цілого ряду причин, не полегшував ясне позиціонування і активне залучення Німеччини — як і всього Заходу — щодо України. При Президентові Кучмі практикувалася т.з. багатовекторна зовнішня політика Києва, яка залишала відкритим питання, куди саме Україна рухається. У період з 2005 по 2010 рр. перешкодою для ефективнішої української співпраці з усіма зовнішніми партнерами України, включаючи ФРН, — разом з іншими чинниками — стало загострення конфронтації між адміністрацією Президента і урядом. Після приходу до влади в лютому 2010 року Президента Януковича головною проблемою у відносинах між Україною і Заходом стало підрив, що посилюється, і без того слабо розвинених демократичних інститутів і правової держави. Сумний політичний регрес останнім часом в Україні вже впродовж декількох місяців паралізує політичні і економічні відносини між Україною і Заходом і перешкоджає підписанню парафованої Угоди про асоціацію між Україною і ЄС.
Незважаючи на ці і багато інші проблеми, Німеччині і всьому Заходу варто б доброзичливіше ставитися до України. По-перше, глибина нинішніх авторитарних тенденцій в Україні все ще є меншою, ніж у більшості інших пострадянських держав. По-друге, історія української політики останніх 20 років була більш перемінною порівняно, наприклад, з історією Росії чи Білорусі. Зокрема, українська політика включала кілька хвиль демократичного підйому і відкатів. Це дозволяє припустити, що маятник незабаром гойднеться знову в інший бік, тобто в напрямі нової демократизації. Дестабілізація напівавторитарного режиму Януковича здається лише питанням часу. Але чи призведе це до реального зрушення у відносинах між Брюсселем і Берліном, з одного боку, і Києвом, з другого? Зважаючи на маргінальне становище України, яке триває, на ментальній карті західноєвропейських — і не в останню чергу, німецьких — еліт, це питання залишається відкритим.
Андреас УМЛАНД — історик і політолог, головний редактор книжкової серії «Радянська і пострадянська політика і суспільство» (www.ibidem-verlad.de/spps.html) і член Інституту досліджень Центральної і Східної Європи, Айхштетт, Баварія. З 2010 р. — доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» і член Міжнародного дискусійного клубу «Валдай», Москва.
