Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Три в одному

«Жінки. Фрагмент. Скандал без антракту» — так трьома словами-фразами було названо одну з нещодавніх прем’єр Театру російської драми ім. Лесі Українки
17 січня, 2013 - 12:01
ЛІДІЯ ЯРЕМЧУК ФІЛІГРАННО ПЕРЕДАЄ НЕСКІНЧЕННУ КАРДІОГРАМУ ВІДЧУТТІВ ТЕТЯНИ, А НАТАЛІЯ ДОЛЯ (ОЛЕНА) — МИЛА ДІВЧИНА, ЯКА МОЖЕ БУТИ СТЕРВОМ, І ЗДАЄТЬСЯ, САМА ЗБЕНТЕЖЕНА ВІД ТОГО, ЯКУ СКРИНЬКУ ПАНДОРИ ВІДКРИЛА... (СЦЕНА З ВИСТАВИ «ЖІНКИ. ФРАГМЕНТ. СКАНДАЛ БЕЗ АНТРАКТУ») / ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ

Виставу було поставлено за п’єсою одеського драматурга Олександра Марданя. В оригіналі п’єса називається «Кішки-мишки», а назва вистави «Жінки. Фрагмент. Скандал без антракту» у автора була підзаголовком.

Жінки... дійсно є лише маленьким фрагментом заплутаних стосунків героїнь. Все у них складно, примхливо, часом жорстоко. Скандал тихий, внутрішній. Але сильніший за гучні й відкриті. Після таких інколи навіть ідуть з життя. До речі, в Одесі виставу за цією п’єсою взагалі назвали «Три красиві жінки». Драматург, імовірно, непоганий психолог, зазвичай в центрі своїх п’єс вважає за краще бачити жінок, погоджуючись з тим, що у них більш витончена й різноманітна душевна драматургія для цікавих театральних історій. Ось і в «Жінках...» — хвацько закрученій детективно-психологічній драмі — тільки три героїні. Але в мить, коли раптом з’ясовується, що у кожної з них є глибоко заховані в шафі «скелети».

Напруженості дії додає і перевірений століттями принцип античної драми і п’єс класицизму: єдність часу, місця і дії. І тут він також спрацьовує з ефектом, який описав теоретик класицизму Нікола Буало: «Хай одна подія, що відбулася в одному місці в один день, до кінця тримає театр заповненим». Дві години вистави — це дві години з життя героїнь оnlinе в помешканні якоїсь відомої акторки Тамари Трегубової (Ірина Дука), де тимчасово живе її старша сестра — перекладачка Тетяна (Лідія Яремчук). Жили вони собі дружно, довіряючи і допомагаючи одна одній. І раптом приходить «масажистка», а насправді журналістка Олена (Наталія Доля), і, не підозрюючи, що сплутала сестер, розповідає розкручену нею давню зраду сестри. На сцені три жінки, але за кадром, тобто за кулісами, постійно «присутні» чоловіки, через яких і вирують усі ці пристрасті. У Тамари — колишній чоловік і син, у Тетяни — померлий чоловік, у Олени — бажаний чоловік — син Тамари. Загалом, як прокоментувала одна з героїнь: «Всі один одного люблять, поки третій не з’являється».

Журналістка Олена, яка порушила спокій сестер, провела таке розслідування, що досвідчений слідчий позаздрить. Насправді, навряд чи журналісти доходять до таких глибоких таємниць своїх відомих «жертв». Вони, журналісти «жовтих» видань, загалом їх самі й вигадують. Автор відверто переоцінює можливості й таланти таких журналістів. Але зважаючи на те, як грає Олену Наталія Доля, чомусь віриш, що її «журналюшка» (таке прізвисько вигадали для неї сестри) може зібрати компромат на потенційну свекруху, виклавши його перед нею, і шантажем змусити не втручатися в її стосунки. Мила дівчина може бути стервом, і, здається, сама потерпає від того, який «ящик пандори» відкрила. Її спонукає не полювання за викриттями, а непереборне бажання завоювати коханого чоловіка.

В центрі жіночого трикутника — Тетяна. Саме на неї звалюється вся ця «правда». І Лідія Яремчук філігранно передає нескінченну кардіограму почуттів своєї героїні — відкриття, здивування, збентеження, потрясіння, обурення, роздуми й питання: «А як з цим жити далі? Сказати — не сказати? А чи можна пробачити?». І всі вони внутрішньо спрямовані до сестри Тамари. Її виконавиця — Ірина Дука в цій постановці як «три в одному»: вона ж й ініціатор вистави, її режисер і акторка. Це не перша режисерська робота Ірини в Театрі ім. Лесі Українки («Різдвяні марення», «Дивна місіс Севідж».). У «Жінках...» — дуже «розмовній» виставі — вона «висловилася» як тонкий психолог, наповнивши текст п’єси такими нюансами.

Театральний ефект створює і своєрідний символ вистави — картина вівці з вовчими очима, що висить на стіні квартири. Розумна Тетяна говорить про неї: «Всі ми кати або жертви. В одній особі. Причому кожний із нас в кожній конкретній ситуації сам обирає, ким йому бути — вовком або вівцею...». І кожна з героїнь потрапляє в різні ситуації, міняючись ролями. Лідія Яремчук, Ірина Дука, Наталія Доля грають виставу без дублерів. Їхнє тріо поліфонічне і водночас звучить в одній тональності. А такий ансамбль на «Новій сцені», камерність якої, як лакмус, максимально наближає гру акторок.

Вистава жіноча не лише за категорією акторки-режисер, а й тому, що художник-постановник — Олена Корчина, художник-оформлювач — Ірина Сомова (затишне помешкання побудоване з урахуванням побутових деталей). І навіть картина «Вівця з вовчими очима» належить пензлю акторки цього театру Ользі Когут. І по-жіночому відкритий фінал, який дещо віддаляється від авторського чоловічого... Проте творці вистави солідарні з автором п’єси в іншому: «Людина, як біологічний вид, за ці декілька тисяч років мало змінилася: вона зраджує, страждає, кохає, ревнує, рятує, жертвує, заздрить...І ці переживання зрозумілі всім і завжди».

Галина ЦИМБАЛ
Газета: 
Рубрика: