Як «День» уже писав, на Водохреще до редакції на коляду завітав відомий кобзар і бандурист Тарас КОМПАНІЧЕНКО з дружиною та чотирма дітьми. Наше знайомство з Тарасом відбулося 2004 року. Під час інтерв’ю, як це традиційно буває у медійників. Відтоді приятелюємо.
У Тарасовій родині виразно відчутні український дух і дух аристократизму (останній — від нього). У такій атмосфері зростають його діти: 15-річна Богдана, 14-річний Богуслав, 12-річний Віталік, 10-річна Софія. Про те, як виховувати дітей в українській культурі і традиції в наших реаліях, «День» говорить із Ніною та Тарасом Компаніченками. А з їхніми доньками та синами — окремо про те, як залишатися собою в школі, на вулиці...
***
— Родина, в якій ви виховуєтесь, і дружнє середовище — родинне і ваше — проукраїнські.
Софія: — Так. А ви знаєте, хто мій хрещений тато? Олег Скрипка. Це він мені подарував от такий сенсорний мобільний телефон. (Показує.)
— О, тим більше! Тож як ви себе почуваєте поза тими обома середовищами, тобто, в світі, який є проросійським або космополітичним?
Віталік: — Це — прекрасно бути особливим! Не таким, як усі. Точніше, не таким, як більшість.
Богдана: — Зі мною нещодавно стався один прикрий випадок. Батьки перевели мене до іншої школи, де більшість учителів і учнів між собою спілкуються російською. А тут ще вчитель з малювання пояснював урок російською. Все б нічого, та термінів було багато, а я не всі зрозуміла. Тому просила свою подружку робити, так би мовити, синхронний переклад. А та вдома розповіла про все мамі. Так інформація поширилася між батьками. Вони й попросили вчителя проводити уроки українською. Як він обурювався, мовляв, або якість, або українська мова.
Треба зазначити, що в мого покоління вже інша свідомість. Те, що воно здебільшого російськомовне, аж ніяк не означає — проросійське чи просто байдуже. Наприклад, коли ухвалювався мовний закон, мої однокласники говорили про те, що хоч вдома розмовляють російською, та державна мова повинна бути одна — українська.
Гадаю, своє право бути собою варто відстоювати.
— Чомусь мені здається, що ваш дім виконаний у особливому дизайні?
Богуслав: — Так, у нас вдома багато книжок і музичних інструментів.
— Татових музичних інструментів?
Богуслав: — Ми всі граємо: я — на скрипці, Віталік — на віолончелі, Богдана — на фортепіано, Софійка — теж на скрипці. А татові музичні інструменти — це кобза, лютня, дві ліри, дві чи навіть три бандури, дві гітари, барабани... Що там ще?
— Може, ви вдома влаштовуєте родинні концерти?
Віталік: — В гостях. От нещодавно ми гостювали в Олега Скрипки. У нього і утворили бенд із трьох. (Я ж не грав. Куди із собою нести віолончель. А в дядька Олега її нема.)
Богуслав: — Найбільше з усіх свят любимо свій день народження і Різдво. Цьогоріч ми на різдвяні свята чимало колядували і заробили багато. До вас от прийшли. В пана Івана Малковича були. Ви дали цілу купу дарунків та пан Іван запропонував всім вибрати по книжці. Отак і живемо. (Сміється.)
Богуслав: — Ми колядуємо змалку. Ще малими співали колядки, які багато хто знає. Коли трохи підросли, співаємо ті, що й тато.
Богуслав: — А ще нас навчилися молитися Богу і Його славити. І до церкви майже щонеділі ходимо.
— А вам цікаво спілкуватися з дітьми таких же поглядів, що й ви?
Богдана: — Звісно, цікавіше з дітьми таких же поглядів, як ми. Я десь навіть вичитала, що подібне до подібного притягується. Гадаю, те, чого нас вчать батьки, — просто норма: бути патріотами і разом з тим поважати інших, розмовляти українською, любити рідну культуру, а також знати інші культури...
Богуслав: — Гадаю, батьки нас вчать бути собою та яскраво жити.
***
Ніна КОМПАНІЧЕНКО:
— Перш за все, для мене визначальний загальнолюдський аспект, але й національний не поступається. Наприклад, музика і література — позанаціональні, і для виховання і збагачення особистості дитини все є цінним. Але, безумовно, вибрати і показати дитині причетність до великого народу, до великої нації, до духовної нації — дуже потрібно. Я закінчила українську філологію, і щодо літератури знаю, що в нас є цінного.
Звичайно, намагаємося, все, що можливо витягнути — в сучасному просторі дуже багато привабливого. Окрім того, діти мають можливість дивитися фільми і з українським перекладом, і з російським перекладом, порівнюють і самі вже обирають український. Їм подобається, як інтонують українські актори, на чому акцентують. Трапляються дуже вдалі російські переклади — вони їх дивляться.
Проте в школі вони, на жаль, можуть не мати середовища. Отже, те, що в них закладають батьки, не працює поза домом, — приходять до школи, а воно там не потрібне. Старша донька єдина в класі постійно розмовляє українською, і трапляються насмішки й інколи навіть нерозуміння з боку вчителів.
Але діти собі знають, що є друзі поза школою, які так само не мають однодумців. Тому вони й люблять «Пласт»: їх це надихає і підтримує.
Звичайно, в нинішньому просторі важко підтримувати в дітях такий дух. Тому ми, наприклад, ходимо колядувати. А для цього важливо мати середовище: щоб чекали, впустили, підспівували, раділи. Знаєте, коли діти співають колядку «Нова радість стала», не ту відому і дещо спрощену, а більш урочисту і канонічну, скрашену старослов’янізмами (взяту із Богогласника, стародруку XVIII століття), то відчувають гонор певний, що такий текст знають і співають лише вони.
На жаль, у нас не є міцною маса, отой середній прошарок. Свого часу масовість спостерігалась в американській літературі, але ця масовість була орієнтована на людину з вищою освітою, з певним добробутом та інтелектуальним рівнем. Та література і взагалі культура масова, хоч їй і закидали хіпарський дух, підтягувала низи. А завдання нашої культури — опустити донизу тих, хто на середньому і вище від нього рівня.
Тарас КОМПАНІЧЕНКО:
— Гадаю, найважливіший у вихованні лише власний приклад. Щоб діти були не просто українцями, патріотами — це навіть не обговорюється, — а от щоб, спілкуючись із представниками інших культур, були яскравими виразниками того, що є найкращого, найшляхетнішого на нашій землі.
Ми родина, яка може здатися такими фундаменталістськими українцями, але насправді — ми дуже ліберальні. Не забороняємо дивитися чи слухати щось. Наприклад, діти ось зараз захоплені епосами — «Володар перснів». Через кінематограф вони прийшли до читання.
Ми з дружиною намагаємось, щоб діти знайомилися зі світовими хітами через свою власну мову. Старша донька читала спочатку «Злочин і кару» українською, а потім перейшла до оригіналу — якщо Ольга Кобилянська, перебуваючи на Заході, в просторі Австро-Угорщини, румунсько-німецького середовища, на Буковині чи Марамарощині, прочитала її в оригіналі чи великоруською, то чому б не прочитати і їй.
Звичайно, що ми плекаємо рафінад. Мені здається, що в нас досить непогана мова. Я сам щодня вчу себе української мови. Рідної мови. Наприклад, ми повернули в побут такі лексеми, як шпола (замість совка для сміття). Або кав’яр — тобто ікра (це вживає і Шевченко). Або шарий борщ — це солянка. І ці слова є в старих словниках, наприклад Носенка, Білецького і Закревського. І коли мені нащадки репресованих, великі вороги українства заявляють, що вони знають українську, але не вживають її — не вірю в це.
Ми спілкуємося з родинами теперішніх видатних українців, і вони теж плекають рафінад. Тож дбаємо про те, щоб ідеї йшли назовні: долучаємо знайомих з інших родин, з інших сфер, з інакшою освітою — так і діти тягнуться до кращого, наші і їхні.
Але часом бувають і конфлікти. Ми не приймаємо тієї ординарності, яку приймає більшість. І часто не зі своєї вини більшість приймає це: вона нав’язується через медіа. Тому сказали «зась» певним медіа.
Старша слухає і грає хорошу класику, та водночас слухає Джастіна Бібера. Я, приміром, не бачу в ньому нічого особливого, як те є в Селін Діон чи в «Лед Зеппелін». Але це молодіжні тенденції. Буває, зриваюсь, але все ж намагаюся м’яко пояснювати — таке от виховання сучасної панночки. Так боюсь не перетиснути, але й недотиснути теж не можна.
Діти — як цензор. Вони відразу відчувають фальш. «Святим» найважче бути вдома.
