Шановний колега Сергій ГРАБОВСЬКИЙ у «Дні» від 24 січня («Щиросерда дурниця чи ФСБ-шна провокація?») відповів на мій репортаж (22 січня) про антифашистську демонстрацію, що відбулася 19 числа. На мене він не посилається, але в першому ж абзаці цитує кілька фраз із моєї статті.
Суть відповіді така: українці людей з іншим кольором шкіри не б’ють, у Європі набагато гірше, а учасники маршу 19 січня — провокатори, які діють на користь російських спецслужб.
Почну з конспірології. До пошуку міжнародних змов удаються, коли бракує обѓрунтованих аргументів. Твердження щодо провокації на користь ФСБ виглядають дивно на тлі згадок автора статті про Сталіна. Навіть школярам відомо, що у смертних вироках сталінських трибуналів фігурували стандартні звинувачення в роботі на іноземні розвідки, не підкріплені нічим, окрім вибитих НКВДистами зізнань. Жодних доказів причетності антифашистів до російських спецслужб, окрім химерних прогнозів (до них ми ще повернемося), не наведено. Тобто доказова база тут не переконливіша від сталінської пропаганди.
Знання — то є сила! Якби автор поцікавився устроєм антифашистського руху, то дізнався б, що антифашизм — не політична, а соціальна позиція, яка об’єднує людей інколи діаметрально протилежних переконань. У колоні 19 січня йшли прокомуністичні активісти й анархісти (відносини між першими і другими складно назвати безхмарними), маніфестанти соціал-демократичних, ліберальних і навіть виразно антикомуністичних поглядів (як, наприклад, я і мої друзі). Спільний знаменник один: неприйняття расистського насильства і ксенофобії.
З огляду на цей пасаж: «фактом є лише поодинокі випадки подібного насильства» хочеться порадити шановному колезі поцікавитися статистикою. Відповідний облік веде, наприклад, експерт Конгресу національних громад В’ячеслав Ліхачов: 2006 року — 14 осіб постраждало від расистських нападів, 2 убито; 2007-го — 88 нападів, 6 убитих; 2008-го — 84 нападів, 4 вбитих; 2009-го — 37 нападів; 2010-го — 18 нападів, 1 убитий; 2011-го — 48 нападів. Скільки має бути вбитих, щоб це не виглядало «поодинокими випадками»?
Ще одна порада шановному опонентові: поспілкуватися з представниками національних меншин в Україні, аби з’ясувати, як часто на них нападали через колір шкіри. Заодно можна було б запитати й учасників маршу 19 січня — скількох із них атакували неонацисти лише через наявність інакших політичних переконань? І як так виходить, що неонацистських хуліганів визволяють із міліції особисто депутати зі «Свободи»?
Прискіпавшись до лексикону тягнибоківців (але не торкаючись їхніх програмних установок, реалізація яких перетворить Україну на аналог Італії часів Муссоліні), пан Сергій переходить до ініціативи побудувати пам’ятник жертвам расистських нападів і раптом виявляє здібності пророка. «Якщо після того, як будуть створені оргкомітет та міжнародне журі з побудови пам’ятника жертвам расизму в Києві, демократичні політичні сили України виступлять проти цього» (автор заздалегідь знає реакцію всіх демократичних сил України?), «розгорнеться шалена кампанія в європейських ЗМІ /.../: дивіться, українці — расисти!» (уже відомо, що напише європейська преса?)
Нарешті, ще один справжній перл:
«...ця провокація... спрямована і проти чинної влади, щоб дискредитувати її остаточно».
Звісно, якщо влада Януковича і Табачника для пана Грабовського ще остаточно не дискредитована, то про що тут казати...
Біда України останніх років — у тому, що одним вічно вчорашнім протистоять інші вічно вчорашні: регіоналам, які досі живуть за СРСР і того самого хочуть для всієї країни, — «свободівці», котрі як альтернативу пропонують печерний націоналізм майже столітньої давнини. «Гірше ляха рідні діти її роздирають».
Що ж до пам’ятника, то він нагадуватиме не лише про хлопця з Сьєрра-Леоне, звіряче вбитого 2008 року, а й про всіх людей інших національностей, яких начебто неіснуючі нацисти б’ють і вбивають на українських вулицях, про всіх замордованих за належність до інших націй чи релігій, і не тільки сьогодні: ми досі не розібралися зі своєю історією.
Мені болить душа не за Україну, а за українців. За тих самих людей, яких ця держава щоденно обкрадає, принижує й убиває тисячами різних способів. Ще ніколи в історії не вдавалося побудувати гідну державу з бідним, приниженим і розділеним за етнічними ознаками народом. Ніякої України без вільних та рівноправних громадян усіх націй, котрі її населяють, не буде.
Насамкінець наведу одну цитату з великого російського сатирика Михайла Салтикова-Щедріна, однаково актуальну і для Росії, і для України:
«На патриотизм стали напирать. Видимо, проворовались».
