У День Соборності та Свободи, 22 січня, ув’язнена лідер ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко звернулася до опозиційних сил із черговим закликом до об’єднання. Причому в цьому посланні йдеться не просто про необхідність політичної консолідації в боротьбі з «окупаційним» режимом Президента Віктора Януковича, а про нагальну потребу створення єдиної демократичної партії. «Головним завданням на наступний рік є поглиблення нашої єдності та створення стійкої, добре скоординованої опозиційної коаліції у складі «Батьківщини», «Свободи» та «УДАРу». Задля перемоги на президентських виборах 2015 року опозиційного кандидата наші фракції в парламенті мають не декларативно, а реально працювати, як годинник. Стосунки між опозиційними силами мають бути втіленням солідарності і стати прикладом для єдності всіх громадян України, — цитує слова екс-прем’єра офіційний сайт «Батьківщини». — Ідеальний варіант— продовження об’єднувальних процесів опозиційних сил, створення єдиної партії, бо каток Партії регіонів може зупинити лише потужна опозиційна сила, яка матиме беззаперечну підтримку суспільства. Об’єднавчі процеси опозиційних сил із суспільством пришвидшать загибель цього колосу на глиняних ногах, яким насправді є режим Януковича».
НЕ ДІЛОМ, А СЛОВОМ
Подібні заклики в демократичному таборі звучать уже не вперше. Вони є правильними, і з їхньою слушністю важко посперечатися, однак на практиці все виявляється набагато складніше. Так, напередодні парламентських виборів 2002 року з десяток партій націонал-демократичного, націоналістичного й ліберального спектрів утворили блок «Наша Україна», який набрав 24% голосів у пропорційній частині, а вже за два роки на хвилі народного піднесення привів до влади свого Президента Віктора Ющенка. Планували, що саме на базі цього блоку й постане нова демократична партія. У принципі, так і сталося: 2005-го з’явився Народний союз «Наша Україна», в якому розчинилися дрібні політичні сили та безпартійні народні депутати з неформальних груп. Водночас «старі» націонал-демократичні об’єднання, насамперед Народний Рух України й Українська народна партія, відмовилися саморозпускатись і вливатись у НСНУ, бо вони, бачте, мають легендарну історію, чітку ідеологію, розгалужені структури в регіонах і, що не менш важливо, свого виборця, на котрого відтоді стали претендувати пропрезидентські партійці. У підсумку це призвело до того, що НСНУ не стала справді єдиною демократичною партією, а лише перетворилася на «одну із», нехай і досить впливову.
Відтак на парламентські вибори-2006 колишні соратники по Майдану пішли кількома колонами («НУ», Український народний блок Костенка-Плюща, «Пора» — ПРП, блок Юрія Кармазіна) і тим самим розпорошили голоси фактично спільного патріотичного електорату. Єдиною із них, хто подолав трьохвідсотковий бар’єр, виявилася «НУ», що, маючи за лідера популярного на той час Президента Ющенка, несподівано здобула тільки 14%. Уроки 2006—2007 років, коли регіонали повернулися до влади, взявши під контроль Верховну Раду і Кабмін, спонукали помаранчевих знову замислитись про необхідність об’єднатися в одну партію націонал-демократичного спрямування. Відповідний пункт був прописаний у декларації про створення блоку «Наша Україна — Народна самооборона», який напередодні дострокових парламентських виборів-2007 утворили дев’ять політсил. Лідери підписали заяву й потиснули одне одному руки, проте щойно були обраними в парламент, почали говорити зовсім інше.
Зокрема, Юрій Костенко наголошував, що гуртуватися в єдину структуру повинні насамперед ідеологічні близькі партії, а тому йому складно уявити, як можна поєднати правоцентристську УНП і лівоцентристську «Народну самооборону» Юрія Луценка. Втім, позитивного прикладу консолідації однодумців не продемонстрували й самі націонал-демократи (НРУ, УНП, УРП «Собор»), які давно обіцяють сформувати «Українську правицю», хоча досі не запропонували чогось сучасного й ефективного. Заснована 2009 року партія «За Україну!» В’ячеслава Кириленка теж не створила нової якості націонал-демократії і зараз фактично розчинилася в Об’єднаній опозиції «Батьківщина». Не надто помітною є й діяльність Української платформи «Собор», котру 2012-го утворили «Українська платформа» Павла Жебрівського й УРП «Собор» Анатолія Матвієнка.
Відсутність сильної правоцентристської сили спонукає її потенційних виборців підтримувати політичні команди дещо іншого гатунку, наприклад, ліберальний «УДАР» чи консервативне ВО «Свобода», які торік уперше потрапили в український парламент і навряд чи втілять у життя заклик Юлії Тимошенко про створення єдиної партії. Принаймні за повідомленням Інтерфакс-Україна, лідер свободівців Олег Тягнибок заявив про це дуже чітко: «Я не вважаю, що доцільно створювати політичну силу, де будуть представлені різні ідеології». Проте головний націоналіст наголосив, що парламентська опозиція робить усе можливе, щоб спільними зусиллями протистояти «бандитському режиму Януковича».
Натомість найбільш прихильно ідею Тимошенко (цілком прогнозовано) зустріли в її партії «Батьківщина», а нинішній лідер фракції Арсеній Яценюк навіть відзначив прогрес у процесі переговорів щодо об’єднання опозиційних партій в єдину політичну силу, передають «Українські новини». «Одне з основних завдань — це формування єдиної об’єднаної демократичної партії. Демократичної партії, яка здатна перемагати не лише на парламентських, але й на президентських виборах. Ми просуваємося у виконанні цього завдання», — сказав Яценюк, нагадавши, що це одне з політичних зобов’язань, котрі було визначено в декларації спільних дій, підписаній ним і колишнім прем’єр-міністром. Вочевидь, керівники «Батьківщини» розраховують на те, що саме ця партія стане центром тяжіння демократичних сил і поведе свого кандидата на вибори президента-2015. Але, зважаючи на попередній досвід, далеко не всі партії (навіть дрібні) залюбки розчиняться в «Батьківщині». Хіба що їхні лідери і функціонери забезпечать собі якусь чергову посаду в її ієрархії.
ФОРМУЛА ЄДНОСТІ
Зрештою, єдина партія — це, як писала Тимошенко, ідеальний варіант. Тоді як реалістичнішим сценарієм здається скоординована політична боротьба, що не обмежується сесійним залом парламенту і роботою у профільних комітетах. Позафракційний народний депутат Олесь Доній нині активно популяризує тезу про необхідність об’єднання опозиції на ширшій платформі: «Батьківщина», «УДАР», «Свобода» плюс патріотичні мажоритарники. Прикладом для Донія є Народна Рада, котра існувала у ВР першого скликання. Формально не надто чисельна (близько 120 депутатів), вона, тим не менше, задавала тон і була мотором здобуття незалежності України. Нинішня опозиція має у Раді приблизно 180 «багнетів», але їхня ефективність викликає багато критичних зауважень. Щоб змінити цю ситуацію, потрібно утворити надфракційну структуру, фактично нову Народну Раду.
«Це б зробило прозорішими відносини всередині опозиції. Адже не секрет, що зараз кардинальне питання — це ситуація з виборами 2015 року. Опозиційне середовище повинно бути максимально єдине, щоб перемогти нинішню владу. Як показала парламентська кампанія, програш опозиції був обумовлений саме кількома негативними моментами: тим, що значна частина опозиції проголосувала за заздалегідь програшний закон про вибори. Бо на цьому саме наполягало керівництво фракції. Незважаючи на це, багато хто з опозиціонерів не голосували, — наголосив Доній в інтерв’ю «Газеті по-українськи». — Другий момент: не було узгодження по мажоритарних округах між опозиційними силами. Це призвело до втрати близько 20 депутатських мандатів. Відповідальність за це лежить також на керівництві партій. Тому, щоб унеможливити відривання кількох партбосів і їхнє загравання з владою під буцімто опозиційними діями, необхідне створення загального надфракційного об’єднання».
Пропозиція Донія, з раціональністю якої погоджуються деякі його колеги, але не лідери фракцій, також передбачає і позапарламентську складову. Наступним кроком має стати консолідація громадянського суспільства й інтелектуалів, які не входять до жодних партій, однак є активними людьми, мають бачення майбутнього та конкретні пропозиції вирішення важливих проблем. Орієнтиром для такого об’єднання можуть слугувати польська «Солідарність», балтійські народні фронти й український Народний Рух, що були «парасольковими» організаціями для різноманітних груп, які боролися з комуністичним пануванням і ставили за мету здобуття повної незалежності своїх країн, що в підсумку й було досягнуто. Проте, на відміну від українців, поляки, чехи, словаки, угорці, латиші, литовці й естонці не просто повалили комунізм, а ще й узяли владуі провели політичні та соціально-економічні реформи. Згодом, утративши посади і поступившись місцем удосконаленим «колишнім», вони забезпечили незмінність євроатлантичного курсу власних держав і гідне життя громадян.
Народному Рухові цього досягти не вдалося. Проголосувавши за незалежність, український виборець на президентських перегонах-1991 підтримав суверен-комуніста Леоніда Кравчука, а не ідейного борця за вільну Україну, дисидента В’ячеслава Чорновола, й тим самим багато в чому визначив непевне майбутнє держави, що досі борсається в пострадянському баговинні. Нині в суспільства і політикуму все ще є шанс для якісного прориву. І якщо об’єднання в одну партію здається практично недосяжним ідеалом, то спільна узгоджена боротьба за справедливу європейську Україну (на противагу регіоналам) може стати саме тією метою, для досягнення якої варто співпрацювати демократам, лібералам і націоналістам, тимчасово відклавши деякі ідеологічні розбіжності й утілюючи на практиці гасло «Єдність у різноманітності».
