Історію, як і державу, потрібно творити сьогодні і постійно. Радянську історію робила могутня пропагандистсько-ідеологічна державна машина — це державна політика. Цілеспрямовано виковувала державний патріотизм, точніше великодержавний. Із дитячих років або з молоком матері всі знали в усіх куточках великої імперії під назвою СРСР, що всі єдині ідуть єдиним шляхом і партія знає, куди веде. Вже на часі було поняття «радянський народ» без національностей і віросповідання.
То була політика владарюючої партії і влади, котра не допускала інакодумства. Якщо десь у суспільстві і виникали «інакомислячі», державна машина їх одразу безжалісно знищувала. То був метод створення могутньої імперії з усіма її атрибутами тоталітаризму. Щодо організації ідеологічної роботи серед багатомільйонного і багатонаціонального середовища тій системі слід віддати належне.
На жаль, сьогодні у нас, я так гадаю, багато чинників до цієї думки спонукають — немає ідеології на створення нової самостійної держави.
Телебачення — надбання науково-технічного процесу ХХ століття — перетворилося замість виховного, культурного, високодуховного, інтелектуального посередника між державою, світом і людиною саме цієї держави на звалище бездарності, бездуховності, ницості інших держав. Більше половини саме таких (чужих) передач лунають з екранів. Трансляція таких передач про насильство, вседозволеність руйнує наше суспільство, повільно, але не в кращий бік. Навіть державні новини починають розповідати про вбивства, трагічні випадки, різноманітні ДТП та багато іншого негативу; виникає мимоволі запитання: а хіба в нас немає нічого хорошого? Про культуру і літературу нехай читають і пишуть диваки?
Стає страшно за майбутній розвиток нашого суспільства в такій державі, де наріжним каменем є не висока духовність, інтелект нації, а розбрат і ницість, хамство і зневага.
Нам, тобто старшому поколінню, котре прожило в тій тоталітарній державі, щодня втокмачували ідеологічні постулати про велику країну, поставивши перед цією країною «залізну завісу», щоб часом великий народ не заглянув по той бік. Говорили і писали, де тільки можна, про загниваючий капіталізм, резервації для темношкірого населення, і основна маса населення вірила в це, споживаючи продукт ідеологічного впливу.
На жаль, сьогодні можна констатувати, що залишки тієї ідеологічної пропаганди все частіше, все ширше просочуються у ЗМІ, за відбудову не так суспільно-політичної системи, як тієї тоталітарної держави. Народжуються різні громадські організації, безневинні, як янголята, проте діють вони цілеспрямовано, «как в старые добрые времена». Шкода, проте деякі наші високопосадовці часто-густо й самі без химерії і словоблудства досить прозоро висловлюють недвозначне бачення своєї держави в іншому контексті, при цьому раз по раз лякаючи економічними негараздами, які нібито впадуть на плечі пересічного громадянина. Стара і дуже давня мелодія, шановні...
Вітчизняні історики вже втомилися розповідати не просто, а обѓрунтовуючи архівними джерелами, про державність України, про тисячолітню державу, а сьогодні вже не колонію, а суверенну спільноту зі своїм устроєм життя і культурою, мовою, всіма атрибутами життєдіяльності цілісного організму в європейському географічному суспільстві і просторі.
Попри все віриться, що цей безлад скінчиться і буде наша Українська держава.
Олександр УЛЬЯНІЧЕНКО, Житомир
