«Сдесь православие!» — це суворе зауваження я прочитав на стіні будинку навпроти католицької церкви в Ковенськом провулку, в Петербурзі. Повідомлення, що й казати, набагато інформативніше, ніж передбачав його автор.
Це — писар.
Який не опанував програму початкової школи, але набив руку в націоналізації Христа, цей конкретний писар, на жаль, далеко не гірший екземпляр серед промовців від імені православ’я. Цей всього лише пише, хоча й на стіні, — його товариші по конфесії інколи б’ють з розмаху в обличчя прибічників інших концепцій світобудови...
І я не чув, щоб у тих, хто б’є в обличчя, траплялися які-небудь проблеми по конфесійній лінії. Вони — в тренді!
Дикий йорж із найзапашніших сортів ксенофобії став фірмовим запахом російського православ’я. Лев Шестов, отець Олександр Мень, отець Олександр Шмеман — на засланні, померли, вбиті. Ось і мовчать. Ті ж, хто звіряє себе і свого Христа з їхніми гуманістичними ідеями, — маргінали в сьогоднішньому православ’ї; їхніх голосів майже не чути, а тих, хто намагається бити на сполох, РПЦ, не особливо вступаючи в дискусію, давить на номенклатурному рівні.
Тим часом, клерикалізациія країни — проблема не тільки для самої країни, що вже зісковзує у бік православного талібану, — це проблема і для православ’я! Власне, це одна й та сама проблема — на різних фазах руху розгонистого історичного маятника.
Символи, як відомо, не існують у вакуумі — вони заповнюються сенсами. Крутійство з боку нацизму охоче повідають вам, що свастика — це староіндійський знак, символ родючості. Не знаю, не застав, але припустимо... Що це змінює? Та нічого! З деяких, абсолютно певних часів, свастика означає тільки те, що означає, і нічого іншого означати вже не буде.
Серп і молот для моєї юної партійної бабусі означали у вісімнадцятому році свободу, рівність і братерство, світ без насильства, рай на землі... До дня її смерті за цим обридлим символом стояли лише концтабори й інтервенції, приниження, голод, брехня, убогість... Тільки вони.
Та ж смислова доля — черговий раз! — чекає на православний хрест, якщо у свідомості мільйонів людей він остаточно буде пов’язаний одного дня не з вірою, а з номенклатурою РПЦ, «хоругвоносцями» й іншим «нанопилом».
Чи відповідає Ніцше за Геббельса, Прудон — за Суслова, Серафим Саровський — за Гундяєва? Персонально — ні, зрозуміло, але в ідеології, як у людини, є репутація, і, складаючись поступово, одного дня вона каменіє остаточно.
А потім, в один не дуже чудовий день, до місця переможного скаменіння прилітає той самий історичний маятник — здоровенна чавунна «баба» на ім’я Кліо. І — фізкульт-привіт Уварову-Побєдоносцеву! — народ-богоносець розпочинає стрілянину по іконах.
Тому що дістало. Не Христос дістав, зрозуміло — який Христос на Охотному ряді? — попи! Але під корінь, заодно, вирубується і любов, і милосердя, і все, що тільки є в початковому християнстві...
Добре від таких поворотів «все раптом» не буває нікому. До комісара, якому здається, що тепер-то якраз все добре, та ж сама чавунна «баба» прилетить через кілька десятиліть.
До його внуків-пофігістів вона прилетить ще через півстоліття, коли в країні, слідом за мізками, скінчиться їжа.
Маятник історії прилетить неодмінно — це дещо, за що можна ручатися! Але до того часу переможці, що торжествують, встигають, зазвичай, наламати дров.
До відходу моїх ровесників у християнство в 70—80-х роках минулого століття я ставився із здивуванням і розумінням. Здивування було пов’язане з моїм ставленням до релігії взагалі, але це принаймні був етичний вибір, альтернатива партійної брехні, яка в зубах нав’язла!
За сорок років альтернатива змужніла, скам’яніла і сама стала домінуючою ідеологією, брехнею і безсоромністю. Сьогодні «сдесь» набирає силу — мракобісся. Язичницькі культи «мощів» і «поясів», агресивні «хоругвоносці», настирливе впровадження православ’я у світські інститути, фашизація пастви, содомічне злиття РПЦ із беззаконною владою.
Маятник вже відлетів досить далеко за точку суспільної рівноваги і день за днем продовжує накопичувати енергію неабиякого повернення.
Чекатимемо, поки прилетить назад, браття?
