Михайло Федотович — відомий український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист та громадський діяч. Стабошпицький не новачок у біографістиці. Його твори про Марію Башкирцеву, Тодося Осьмачку, Никифора Дровняка, Олексу Влизька й Петра Яцика часто перевидаються бо мають великий попит у читачів. І ось у цьому ряду з’явився Коцюбинський. Книжка написана трохи інакше, ніж усі попередні, хоча, варто відзначити, всі вони — щоразу новий авторський експеримент із формою. Але саме «Що записано в книгу життя» разюче відрізняється від них усіх, як і взагалі від нашої біографістики! Маємо літературну містифікацію — Коцюбинський розповідає сам про себе... Чим продиктована така провокативність подавання матеріалу? Про це й розпочалася наша розмова з Михайлом СЛАБОШПИЦЬКИМ:
— Мені не хотілося писати традиційний для нашої літератури біографічний роман («Народився... взявся до літературної творчості... помер... назавжди залишився в українській історії...») Цей сумний канон панував у нас десятиліттями, зазвичай позбавляючи будь-якого зацікавлення тими, про кого написано книжки. Такі книжки, хоч і дають читачеві певні уявлення про життєвий шлях героя та його заслуги в історії, все одно не наближають до героя, а лише віддаляють від нього. Бо герой у них мовби завмер велично на постаменті, а автор, стоячи біля цього пам’ятника, побожно звівши на нього очі, рецитує свою величальну промову видатному представникові роду людського, ніби читач і сам не здогадується про велич і заслуги цієї постаті.
Після довгих вагань і навіть розгубленості від огрому фактографічного матеріалу мені спало на думку: а як би розповів про себе і про все, що з ним було, сам Михайло Коцюбинський? Звичайно, це доволі складно уявити, бо він був людиною потайною, не любив входити у надмірні відвертості. Є чимало речей, про які він не хотів розповідати. Скажімо, дуже комплексував із того, що йому не вдалося не те що університету, а навіть гімназії скінчити. Тому на всі розпитування про освіту він або відмовчувався, або відповідав ухильно. Хоча — і на цьому треба окремо наголосити — не маючи за собою формальної освіти, він був людиною надзвичайно освіченою. Навіть із його листування видно його начитаність.
Прикметна подробиця. У листі Гната Хоткевича до Коцюбинського мовиться: ви — єдиний український письменник у краватці. Сказано це, ясна річ, фігурально. Хоткевич наголошував на справжній інтелігентності, європейськості Коцюбинського. Цим він особливо вирізнявся з-поміж здебільшого дядькувато-простацького гурту просвітян та літераторів. Утім, власне, й жив він дещо інакше, ніж інші тогочасні українські письменники — він дозволяв собі мандрувати по світу, бував у європейських столицях, листувався з іноземними літературознавцями й перекладачами. А його капрійські інтермеццо! На Капрі він спілкувався з Горьким, Буніним, Андрєєвим...
ВИР ПРИСТРАСТЕЙ, СУБ’ЄКТИВНИХ ОЦІНОК, ВЗАЄМОПРЕТЕНЗІЙ, НАВІТЬ ХВОРОБЛИВИХ АМБІЦІЙ
— І ось цей письменник розповідає про себе. На чому засновано цю, як тепер модно казати, нарацію?
— Коцюбинський перебирає поглядом пам’яті своє життя, передумує його, оцінює себе й людей, виправдовується перед собою і нащадками. Тут і його інколи приховувана й не артикульовувана думка про декого із сучасників, і те, з чим він ховався від родини й від усіх (скажімо, адюльтер і з ним пов’язаний родинний скандал, коли потаємне стало явним), і його фобії, які часто є в творчих людей, і його естетизм, що вирізняв його з-поміж усіх сучасних йому письменників. Критично мислячий читач не все з Коцюбинського сприйме на віру, і це нормально, бо все те суб’єктивно, то — світ і люди очима Михайла Коцюбинського. Але ж є тут своєрідна корекція — монологи (також псевдомемуари) Євгена Чикаленка, Володимира Леонтовича, Сергія Єфремова, Михайла Могилянського, Володимира Винниченка, Володимира Самійленка.
Я хотів, щоб усе це звучало як хор у давньогрецькій трагедії. Це вир пристрастей, суб’єктивних оцінок, взаємопретензій, навіть хворобливих амбіцій, то більше, що про такі несамовито тяжкі для української нації часи й події йдеться: животіння під чоботом імперського шовінізму, поразки в національно-визвольних змаганнях, сумні життєві фінали Чикаленка, Винниченка, Самійленка, Леонтовича, трагедія Сергія Єфремова. Кожен із них, почавши говорити про Коцюбинського, непомітно для себе переходить на своє. І також поясняє, полемізує, звинувачує, виправдовується. І це вже не монороман. Роман, який починається як твір про Коцюбинського, переходить в оповідь про його середовище, далі — про все тодішнє українське середовище в Російській та Австро-Угорській імперіях. А ще далі — про українську поразку, про її причини. І це вийшло не тільки тому, що я хотів про все це розповісти, а й тому, що до цього вів усю оповідь сам матеріал твору, життєві біографії героїв. Я хотів, щоб це був не тільки роман людей, а передусім роман ідей. Кожен із героїв оцінює все, що відбулося з Україною, кожен має свою візію. Досить згадати філіппіки Леонтовича на адресу Центральної Ради, де домінували соціалісти, чи звинувачення Чикаленка на адресу Винниченка-політика.
— У романі зроблено виразний наголос на таких протистояннях. Чи все це перенесено у твір з історичної реальності? Чи немає тут авторського волюнтаризму в нагнітанні пристрастей для загострення сюжетних колізій?
— Ні. Навіть навпаки. Деякі неістотні моменти, продиктовані особливостями людських характерів персонажів, опущені. Я навіть трохи приглушив їх як не зовсім істотні, опущені. Скажімо, напруженими були взаємини Євгена Чикаленка і Бориса Грінченка з його максималізмом та абсолютною безкомпромісністю. Якщо з Єфремовим та Ніковським Чикаленко мав цілком приязні стосунки, то на адресу Грінченка він у своїх спогадах і щоденнику висловлює чимало звинувачень — як докірливо написав йому Єфремов, абсолютно несправедливих. Тут пристрасті продиктовані глобальними політичними причинами, отією українською недолею, яка переслідує нас упродовж століть. Про це виразно говорить у творі Євген Чикаленко.
КОЖЕН ТРИВОЖНО ЗАПИТУЄ СЕБЕ, ЩО Ж БУДЕ ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ І ЯК ТАМ БУДЕ ЗАПИСАНО ПРО НЬОГО?
— Отак собі віддаляється ваша оповідь від Коцюбинського. Це свідома авторська установка?
— Так. Задум розповісти про Коцюбинського еволюціонував у бажання розповісти про його час і про час по ньому. І про те розповідають — кожен зі своїм розумінням та своїми оцінками — люди його кола. Кожен занепокоєно запитує себе, що ж буде записано в книгу життя і як там буде записано про нього?
— Чи не губиться в цьому розмаїтому матеріалі саме письменник Коцюбинський?
— Як на мене, ні. Я виразно наголошую на драматичності літературної біографії Коцюбинського — він не мав свого читача. Його читач тоді ще не сформувався. Нечуй-Левицький та Панас Мирний писали про селянство і для селянства. Вони — те, що сьогоднішні літературознавці називають народницьким дискурсом. Ранній Коцюбинський сумлінно прямував слідами Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, а потім почався новий Коцюбинський-письменник, якого в нас доти не було і якого Україні явно не вистачало. В його особі постав європейський феномен. Коцюбинський вимагав освіченого читача. Інтелігентного читача. В Україні тоді таких були одиниці. Коцюбинський мав успіх у російських, польських, німецьких, навіть шведських перекладах, а в оригіналі він свого читача мав би шукати, як мовиться, вдень із вогнем. Він це розумів, але терпляче ніс свій хрест. Винниченко «ходив на заробітки» в російську літературу, погрожував своєму меценатові Чикаленкові взагалі втекти в російську літературу, а Коцюбинський, якого так агітували редактори російських журналів, котрі гостювали в Горького на Капрі, щоб він писав російською, якою, безумовно, добре володів, не спокусився. Він писав свої твори, немов листи у майбутнє. Писав для майбутніх читачів.
— У романі багата мова, щедро використано лексичні архаїзми. Цікаво, що мовлення персонажів виразно індивідуалізоване. Очевидно, це забрало у вас чимало зусиль?
— Нині, на жаль, не модно й не популярно працювати над мовою. Коли читаєш молоду прозу, тьмяніє перед очима від лексичного зоднаковіння, мовного убозтва й кальок.
Твори лауреатів «Коронації слова» здебільшого видаються незугарними перекладами з невідомої мови.
От у цьому сенсі я — автор консервативний. Мова твору для мене має майже самодостатнє значення. Вона — теж активна дійова особа. Я мав на меті не лише те, щоб реставрувати у творі мову тієї доби, а й те, щоб зображувані тогочасники мали свої мовні партії. Я склав словники для кожного з героїв. У кожного з них — улюблені слівця й вислови, свій лад мовлення. Скажімо, в Чикаленка — натуральне селянське живомовлення, Винниченко (а тут він ранній, коли Чикаленко шпетив його за мовне недбальство) з усіма його русизмами й кальками. Та естет Коцюбинський з рафіновано літературним словом. Свої мовні партитури присутні й у Єфремова, й у Самійленка, й у Могилянського. Але це вже — моя творча «кухня». Для мене важливо, що всі, хто писав чи говорив про роман, не обминали увагою і його мови...
