Мистецький світ ніжинської художниці Юлії Петренко незвичайно світлий, теплий, яскравий та близький. Навіть якщо ви вперше знайомитеся з її творчістю, то матимете таке відчуття, що знаєте художницю давно. Бо теми, до яких вона звертається, хвилюють кожну сучасну людину.
...Юля Петренко зростала активною та допитливою дитиною. Займалася бальними танцями, відвідувала музичну школу, але найбільше любила малювати в Школі мистецтв при Ніжинському училищі культури та мистецтв імені Марії Заньковецької. І вчителі, й батьки звикли до того, що в дівчинки обмальовані зошити, щоденники, обкладинки книжок, вдома — шпалери. А ще великим задоволенням для Юлі було спостерігати за бабусями. Марія Семенівна (прабабуся) першою показала дівчинці, як зображати на папері фігурки дивовижних казкових істот. Євдокія Іванівна майстерно вишиває килими, компонує узори й картини. Софія Григорівна любить плести, вишивати, співати.
Тож ніхто не здивувався, коли Юлія вступила на декоративно-прикладне відділення в Ніжинське училище культури та мистецтв імені Заньковецької. Далі був факультет художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв.
Хоча своє знайомство з живописом Юлія почала з академічного мистецтва, та ближчим їй було декоративно-прикладне. «У стародавній вишивці, писанках, малюнках на побутових речах закодовано такі глибокі смисли, що нам розгадувати вистачить на все життя», — розмірковує Юлія Петренко.
Ще школяркою, під час екскурсії до Львова, Юля потрапила на виставку Марії Приймаченко, яка вразила її своєю щирістю, душевністю, любов’ю до оточуючого світу. Познайомившись із примітивізмом —: творчістю Марії Приймаченко, Федора Приймаченка, Никифора, Піросмані, молода художниця відчула, що це мистецтво, сповнене любов’ю до життя, торкає її душу, зачіпає, бентежить...
Занурюючись у глибину віків, Юлія зацікавилася різноманітними фігурками- оберегами. Археологи, знаходячи ці артефакти, спочатку не могли зрозуміти, з чого вони зроблені: чи то з кістки, чи то з каменю? Зрештою з’ясували, що фігурки виготовлялися з тіста, замішаного з борошна першого помолу з сіллю! Обереги зберігали на покутті цілий рік, а потім закопували в землю на новий урожай. Із часом солоне тісто тверднуло й ставало міцним, немов мінерал. Юлію так вразила ця давня техніка, що вона вирішила спробувати її сама, розробивши авторський рецепт для ліплення фігурок-оберегів із солоного тіста з доданням хімічних добавок.
Застосовуючи знання та вміння, набуті на відділі кераміки, художниця вирішила творити декоративні картини, використовуючи замість глини густо замішане тісто або біопластику. Такі картини-барельєфи ще називають «об’ємним живописом», або «несправжньою майолікою».
Зараз у мистецькій скарбниці Юлії Петренко ціла збірка картин-барельєфів. Тематично їх можна розділити на кілька напрямів — твори за мотивами Тараса Шевченка: «Наймичка», «Заповіт», «Тополя» та Миколи Гоголя: «Сорочинський ярмарок», «Ніч перед Різдвом», «Вій», «Страшна помста»; філософські роздуми; релігійні осмислення; народні традиції.
Сама художниця розповідає, що на створення картин із солоного тіста її надихає все, що оточує: природа, стосунки між людьми; події, які відбуваються в суспільстві. Особливо спонукають до дії теми з життя наших пращурів, коріння родоводу.
Юлія Петренко поєднує творчість із педагогічною діяльністю. Вона — викладач-методист Ніжинського училища культури та мистецтв. Спеціально для вчителів і своїх вихованців художниця й педагог написала шість посібників: «Ліплення — перша сходинка до пізнання культури», «Декоративно-прикладне мистецтво», «Робота з природними матеріалами», «Образотворче мистецтво в школі»; книжки: «Моя перша книжка з малювання» та «Берегиня. Світ об’ємів. Біопластика. Ліплення з солоного тіста». У передмові до останньої Юлія Петренко пише, що її мета «допомогти тобі відчути світосприймання твоїх пращурів, давніх українців, «доторкнутися» до витоків свого народу, перейнятися його звичаями і культурою; ознайомити з народними легендами, міфами, промислами, ремеслами й обрядами, з декоративно-ужитковим мистецтвом взагалі; сприяти їхньому відродженню й поширенню».
Інколи хтось із шанувальників творчості запитує, не шкода, мовляв, витрачати стільки часу на дітей, адже можна повністю присвятити себе мистецтву? Тим більше, що в такій рідкісній техніці працюють одиниці. Але Юлія Миколаївна навіть уявити себе не може без своїх дітлахів, як і вони себе без неї: «Я живу з ними в окремому світі — це світ фантазій і мрій. Можливо, комусь важко уявити, але я розчиняюсь у цьому світі».
«Розмальовані яскравими барвами та вкриті лаком, рельєфні пласти Юлії Петренко за манерою виконання та дещо наївно-декоративним трактуванням сцен нагадують гуцульські кахлі. Але замість традиційної випаленої глини маємо зовсім несподіваний матеріал — солоне тісто! — дивується мистецтвознавець Ярослав Кравченко. — Сюжетні сценки торкаються історії краю — кінні озброєні козаки атакують оборонців панського замку, про що, певно, йдеться в думі, яку співає сліпий кобзар, що разом з хлопчиком-поводирем розмістився на першому плані композиції. Чи красуня-українка, що застигла навколішки в молінні до образів «червоного кута» в древній зрубній оселі, вимолюючи кращу долю зрадженій ненці-Україні... Художня майстерність, відчуття колористичного смаку, ліричність у трактуванні образів притаманні мисткині, яка продовжує у своїй творчості давні декоративно-прикладні традиції українців».
