Східна та західна половини Європи мали великі очікування щодо одне одного. Схід дивився на Захід як на джерело політичних та економічних стандартів. Тоді як Захід дивився на Схід у пошуку визнання та покірності. Ці настрої були основою для розширення НАТО та ЄС: створення єдиного ринку та системи колективної безпеки від Атлантики до Галісії та від Балтійського до Чорного моря. Це були великі здобутки, проте побудовані на хибній основі. І Схід, і Захід позбулися своїх ілюзій. Тепер постає велике питання про те, чи споруди, збудовані в кращі часи, втримаються й надалі.
Частково очікування походили від хибного сприйняття. Для Заходу картина Сходу була сповнена сентиментальності. Після десятиліть, коли «східне» було синонімом «радянського» (а відтак означало щось загрозливе), думки різко змінилися. «Східноєвропейців» — що є досить неоднозначним терміном — сприймали як героїчних, забитих та вдячних, пошарпаних ззовні, але благородних усередині. Захоплюючі історії про те, як електрик став президентом в одній країні, а його колега драматург та філософ став президентом іншої, переважили сувору реальність. Ця райдужна картина віддзеркалювалася темною та однаково хибною картиною: своєрідним сходознавчим поглядом на Схід як на дикий, схильний до ірраціональної етнічної ненависті край із химерною історичною ворожнечею.
Ці стереотипи набрали сили за останні 25 років. Романтична епоха скінчилася так само, як і масові вбивства часів югославської війни. Дим, що висить зараз над Європою, швидше походитиме від підпалених автівок у передмістях великих французьких (або британських) міст, ніж зі Східної Європи. Деякі зі східноєвропейських країн постали зірками — Естонія з потужним кібер-потенціалом, Польща як дипломатичний важковаговик. Інші все ще відстають через корупцію, слабку судову систему, низький рівень надання комунальних послуг та паскудну інфраструктуру. Проте ідея єдиного простору Східної Європи вже зникла. Найбільш успішні «східноєвропейці» вже зараз попереду найслабкіших західних країн у громадській сфері за якістю життя населення та навіть у деяких випадках (Словенія на противагу Греції) випереджають за рівнем ВВП, що припадає на душу населення.
Сприйняття Сходом Заходу теж зазнало змін. Вашингтонський консенсус (лібералізація, приватизація та стабілізація) й досі має своїх завзятих прихильників серед колишніх комуністичних економік, проте вони відзначають, що його автори в Америці та у Західній Європі вже давно не практикують те, що проповідують. Західні економісти на початку 1990-х висміювали Віктора Геращенка, керуючого Центральним банком Росії, через те, що він вірив у можливість стимулювання економіки за рахунок включення друкарського верстата. Але за мірками Банку Англії, ФРС та ЄЦБ пан Геращенко являв собою зразок ортодоксальності. Отримання позик та друкування грошей, порятунок банків та інших збанкрутілих галузей у даний час розглядають як прагматичну відповідь на нестандартні ситуації. Але ситуація в пострадянському світі початку 1990-х також була нестандартною, проте тоді ніхто не дозволив урядам порушувати правила.
Тепер прихильники моральності знаходяться по східний бік від старої залізної завіси. Під час візиту до Лондона Юргена Лігі, зубатого міністра фінансів Естонії, можна було побачити, як він сварив британських чиновників за їхню слабку систему державних фінансів та витратну податкову систему, що вже обросла мохом. Ми чуємо те саме у словах його польського колеги Яцека Ростовські. Обидва чоловіки управляють економіками, які швидко ростуть та беруть помірні позики. У Західній Європі ситуація діаметрально протилежна. У трьох країнах Східної Європи — Естонії, Словаччині та Словенії — населення, що знаходиться у скрутному становищі, змушене давати суттєві суми (або через податки у євро, або через знецінені заощадження) для порятунку значної кількості багатих країн, таких як Кіпр, Греція, Ірландія, Португалія та Іспанія. (На східному боці Угорщина та Румунія залишаються проблемними країнами, а Словенія може стати такою ж. Проте Латвія може бути зразком успішного відновлення після капітуляції.)
ЄС та НАТО вже перестали бути суто «західними» інституціями. Вони належать до східноєвропейських держав так само, як і до будь-яких інших. Зміщення балансу моральних сил дає новим членам більше шансів, ніж будь-коли раніше, щоб відстоювати свої позиції та формувати спільне майбутнє. Вони просто мають хотіти цього
Також не варто надто розраховувати на стандарти, які Захід встановлює, коли справа доходить до політики. Політична корупція в Італії під керівництвом Сильвіо Берлусконі відбувалася в Путінських пропорціях. Хвиля брудних грошей у політиці накрила всю Європу. Масове членство в політичних партіях стрімко падає у всьому світі. Модель конкурентної електоральної політики, яку Захід пропагував у часи холодної війни, виглядає затертою, й немає нічого, що могло б прийти їй на заміну. Західні країни в основному витрачають жалюгідні суми на оборону. Так само, як і більшість нових країн-членів ЄС (Польща та Естонія є почесними винятками).
Реальна лінія поділу лишається за критерієм верховенства права. Правова та кримінально-судова системи все ще набагато краще працюють у «старій» Європі, ніж у більшості нових країн-членів. Судді Словаччини, бандити в Болгарії та політики в Чехії є знаковими прикладами цієї проблеми.
У цілому, однак, зміни є в балансі моральної сили. «Східняки» зараз приймають рішення радше по суті, ніж через тиск із боку Заходу. Чи змінив прем’єр- міністр Словаччини Роберт Фіцо свій стиль правління на більш відкритий та менш жорсткий через несхвалення Заходу? Напевно, ні. Швидше за все він думає, що такий стиль спрацьовує краще (він, можливо, також поглядає через кордон у сусідню Угорщину).
Така ж ситуація далі на північ. Епоха Качиньського у польський політиці, позначена отруйною недовірою до Німеччини, скінчилася не через сувору критику ЄС, але через те, що польські виборці втомилися від усіх хвилювань. Вони, зрештою, надали перевагу злегка неохайному та самовдоволеному, проте передбачуваному та компетентному правлінню Громадянської Платформи. Латвійські виборці могли вибрати політиків, які пропонували дефолт та девальвацію, а не МВФ та політику жорсткої економії. Проте вони цього не зробили.
Доброю новиною є те, що деякі з найбільш командно налаштованих країн Європи є новими членами ЄС. Вони цінують те, як Європейська комісія повелася з бізнес-моделлю «Газпрому». Їм подобаються структурні фонди. Їм подобається гарантії спільної політики безпеки та оборони (навіть у її нинішньому зародковому стані). Вони довіряють європейським інституціям, а коли їм потрібно —вдаються до справедливого удару хлистом. Вони бачать, якщо жорстко плануєш і граєш, то можеш отримати хороші результати (Польща роками виборювала свою частку в бюджеті ЄС та отримала за це добру винагороду).
Погані новини йдуть від Заходу (тобто від старих держав-членів та тих нових, які ніколи не зазнали страждань від комуністичного правління). Це Кіпр, який зараз ставить єврозону в стан найбільшої напруги. Це Італія, яка є найбільшим джерелом політичної невизначеності. Це Франція, яка в даний час прагне порушити правила внутрішнього ринку шляхом субсидування своїх збанкрутілих галузей промисловості. Це Іспанія та Португалія, де банківська система перебуває у величезній небезпеці. Виглядає так, що в жодній із цих країн виборці не готові до ударів та труднощів, які неминуче прийдуть із часом.
Одна велика небезпека полягає в тому, що Захід заражає Схід. Уявіть, що польський уряд почне поводитися так, як французький? Або припустімо, що в Латвії увірветься терпець, і вона стане другим Кіпром? Припустімо, корупція в Чеській Республіці сягне грецьких масштабів або що Угорщина почне наслідувати модель правління Берлусконі?
«Східняки» повинні прагнути більшого, ніж просто уникати такі негаразди чи залишатися спокійною, самовдоволеною рольовою моделлю. Вони повинні прагнути до лідерства. Вони можуть отримати величезну вигоду від розширення єдиного ринку, особливо у сфері надання послуг та в цифровій економіці. Великобританія може стати потужним союзником, якщо вона прокинеться зі своєї євро-скептичної задуми. Дерегулювання порядку денного, як і раніше, лишається поза увагою. Союзники НАТО діляться відповідно до того, скільки уваги потрібно приділяти територіальній обороні (в той час як Франція відправляє на цьогорічні навчання «Стійкий джаз», що відбуватимуться в Польщі, більше 1000 військових, Балтійські країни та Німеччина — лише кілька десятків військових). Це ті питання, які мають бути найбільш значущими для всіх нових країн-членів. Але, з деякими почесними винятками, їхні дипломати в Брюсселі лишаються підозріло мовчазними.
ЄС та НАТО вже перестали бути суто «західними» інституціями. Вони належать до східноєвропейських держав так само, як і до будь-яких інших. Зміщення балансу моральних сил дає новим членам більше шансів, ніж будь-коли раніше, щоб відстоювати свої позиції та формувати спільне майбутнє. Вони просто мають хотіти цього.
Едвард ЛУКАС — автор бестселера «Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу», британський журналіст, заступник редактора міжнародного відділу тижневика The Ecоnomist
