Логіка в бажанні Європейського Союзу прописати в конституції обмеження бюджету й видалити ключові економічні рішення з виборчої політики сама по собі здорова. Адже спільна валюта без спільної політичної сфери може вижити лише в тому разі, якщо з виборами нового національного уряду не мінятиметься головна макроекономічна політика.
Але логіка цих спроб ЄС руйнується на переломному моменті. Якщо виборцям не подобається економічний статус-кво, але їм бракує влади, щоб змінити чинну політику шляхом демократичних процесів, вони вдаються до теорії змови, атакують політичні установи й вимагають радикальної зміни наявного порядку.
Чимало європейських країн втягнуто зараз у такі повстання, оскільки поширеною зворотною реакцією на суворі заходи є протест проти функціонуючої показної демократії. У той час як народні рухи набирають обертів у всій Європі, розділення на лівих і правих зникає. Тепер це протистояння народу й політичного класу, «ми» проти «них», 99% проти 1%. Узяти хоча б нещодавні масові акції протесту проти підвищення цін на електроенергію в Болгарії, які вже привели до відставки правоцентристського уряду. У той час як у Болгарії низький дефіцит бюджету, вона залишається найбіднішою країною Євросоюзу, маючи повільне зростання ВВП і високий рівень безробіття. Майже один мільйон болгар виїхали з країни з 1989 року.
Коли суворі заходи, зокрема затримки виплати заробітної плати або відстрочення компенсації ПДВ підприємствам, тиснуть на громадян, повідомлення про корупцію уряду й вплив організованої злочинності викликають народне обурення. Відсутність європейських прапорів на демонстраціях, і те, що протестувальники зробили цапа-відбувайла з чеських і австрійських постачальників електроенергії, які контролюють ринок, свідчить про відсутність у них надії на те, що ЄС може допомогти змінити ситуацію.
Але поширене обурення не переростає в сильну концепцію. Болгарські протестувальники змусили старий уряд піти у відставку, але вони не вимагали формування нового. Вони просто закликали до негайного виконання невизначених і часто суперечливих вимог, включаючи нові установчі збори й радикальну зміну політичної системи. Вони, ймовірно, вважають, що їхній уряд функціонує, як комп’ютер, варто ввести команду, й бажана програма запуститься. Але їм не вистачає стратегії для створення такої системи. Як результат, нещодавній сплеск народної енергії не зможе розв’язати проблем Болгарії. Зважаючи на брак надихаючих лідерів наразі, заклику політичних структур до дострокових виборів буде достатньо для того, щоб усунути нових фігур від політичної арени. За відсутності оновлених вимог результатом демонстрацій найімовірніше не стане серйозна політична й економічна реформа. Швидше, можна очікувати чергової хвилі еміграції (хоча, як свідчать дебати Великої Британії з приводу болгарських і румунських іммігрантів, їм будуть не надто раді в інших країнах Європи).
За іронією долі, Болгарія стала прикладом парадигми ЄС «міняти уряд, а не політику». Її збереження фіскальної дисципліни, незважаючи на слабкі відомства й високий рівень виборчої непостійності, переконало багатьох, що така модель може працювати в усіх країнах ЄС. Але протести похитнули цю впевненість.
У Болгарії нещодавно засновані політичні партії вигравали вибори двічі за останнє десятиліття, й більшість болгар голосували 2009 року не так, як 2001-го. Після гіперінфляції 1997 року країною керували справа Союз демократичних сил, зліва Болгарська соціалістична партія, зверху колишній цар, прем’єр-міністр Сімеон II Саксен-Кобург-Готський, а знизу Бойко Борисов, колишній начальник служби безпеки Сімеона.
За всіх цих радикальних переміщень макроекономічна політика здебільшого залишилася незмінною, всі уряди дотримувалися розсудливої фіскальної й фінансової політики. І справді, незважаючи на нестримно зростаючу бідність і систему валютного правління, що забороняє девальвацію, дефіцит бюджету Болгарії становить менш як 1% ВВП, а співвідношення державного боргу й ВВП — приблизно 18% (порівняно з дефіцитом бюджету 3,5-4% ВВП і середнім співвідношенням державного боргу й ВВП близько 90% в решті єврозони).
Донедавна підтримка народом фіскальної чесності грунтувалася на бажанні виконати вимоги ЄС. Більшість болгар вірили, що ЄС може забезпечити найкращі механізми для зміни їхньої корумпованої й неефективної національної еліти. Але нездатність громадян впливати на основну економічну політику своїми голосами швидко ослабила віру народу в демократичні інститути й перетворила вулиці на найефективніший політичний інститут країни.
Тепер на додаток до низьких цін на електрику громадяни вимагають нової конституції й перегляду політичного класу. У Болгарії, як і в Італії, на карту поставлена сама можливість керувати країною. Досвід Болгарії свідчить, що демократичною владою можна маніпулювати, щоб відвернути виборців від вимоги економічних реформ найближчим часом. Така стратегія тепер використовується досить часто. Але, позбавляючи людей можливості впливати на важливі для них рішення, нова парадигма політики ЄС ослабила їхню лояльність як до національної, так і до європейської політики й керівництва, викорінюючи при цьому їхнє відчуття громадянської відповідальності.
Вибір Європи стоїть не між суворою економією та економічним зростанням. Швидше, керівництво ЄС має обирати між гнучкістю й жорсткістю, між тим, щоб дозволити виборцям припускатися помилок і втратою законності. Як свідчить болгарська криза, без надії фінансова стабільність — це просто друга назва стагнації.
Іван КРАСТЄВ, голова правління Центру ліберальних стратегій (Софія), науковий співробітник Інституту гуманітарних наук (Відень). Остання його книжка «У недовіру ми віримо: чи може демократія вижити, якщо ми не довіряємо своїм лідерам?»
