Так казали малі пастухи, вслухаючись у громові перезви в небі. А потім були зливи.
Ми чекаємо знамення з неба.
Але чи вміємо читати хоча б маленькі симптоми?
Ось безслідно зійшов з дистанції великий олігарх Березовський. Маленькі сидять, як воші в кожусі — пересиджують свій сезон. Питання «навіщо?», «куди?» — не для них. І навіть коли олігарх надягає білий куколь, то все рівно кроки його вже пораховані...
Папський трон займає смиренний єпископ і уважно вслухається в симптоми змін на планеті, де мудрість замінено сумою технологій.
Політики тривожно озираються один на одного і відчувають, що в їхніх руках стерно без ясної цілі стає іграшковим. Найголосніші котяться назад із самовпевненим виразом. Дияволізм скинув маску прогресу й надів личину лібералізму. Тиранія моди й успіху змінила тиранію вождів, чиї личини фігурують усюди, як печать прокляття. Збаламучені ЗМІ купаються в рожевих водах спокус і пробують потрапити в смак здезорієнтованих і здеморалізованих, де ніхто нікого не любить, ніхто нікому не вірить і всі шукають винних.
Напівосвіченість марксистської школи з її заблокованою інформацією плавно перейшла в напівосвіченість віку інформації, що вироджується в інформаційну війну. А інформація нагромаджується, як гори піску. Одважні хлопчаки вилазять на вершину (tоp!) і щось віщують в дусі сезону. «Застарілі» книги ХІХ ст. перечікують тимчасові моди сезону, щоб, нарешті, опритомнити сторонніх, що виходять з юрби.
Рівень культури опускається. Не видно тих, хто її підіймає. Підіймає дух, який прагне до Небесної вітчизни.
* * *
Ми відчули кінець епохи з Чорнобильським вибухом, а потім —з розпадом «імперії зла» — найжорстокішої імперії, побудованої на принципі насильства, на переступі через загальнолюдські цінності й утвердженні авторитету на трупах мільйонів.
Ми пережили і наче побачили на світовому екрані дискредитацію принципу сили. Але на наших очах десь з-під ніг повибігали темні духи з великими міхами награбованого багатства — а це теж сила... І біжать вони, як демони, переселені у свиней у відомій Євангельській історії.
Чим же наповнені ті 2000 років за нами? Мене вражають історії на рівні дива.
Найбільшим дивом Христовим була Його Нагірна проповідь, що засіяла добрим зерном цілі тисячоліття.
Вона з’явилась, як диво високих просвітлінь, і проростає, як диво на скам’янілому ѓрунті погаслих епох.
А хіба не диво, що церква не від світу цього стає державною хоругвою, а проповідь до гнаних і знедолених стає наукою для усіх верств суспільства? Досі ж світ знав лише науку панівних верств!
Історики не можуть збагнути, як сталося чудо перетворення презирливого прізвиська християн у високе імення світлосяйне, а хрест як знаряддя страти — на символ вічного.
Чому так світяться у віках постаті мучеників за віру, тоді як вся історія тисячоліть сповнена убитими і замученими? Як то багато значило, що засвічені високою Христовою вірою приймали муки за відмову принести жертву державним богам...
Дайте зараз таких людей, які не приносять жертви ідолам і не йдуть за течіями моди — і відродиться дух і сила народу! Та висока віра зродила дух ідеалізму і подвижництва, дух безкорисності й офірності. Великі творіння архітектури, музики, літератури, живопису — все , що називаємо Європою, що стало дзеркалом для відображення людської гідності й подоби Божої — усе це вицвіт християнського духу, що творить на грані неймовірного.
Християнство пішло по світу. Його пронесли крізь непоборні перешкоди і небезпеки сміливі місіонери, одержимі прагненням засвічувати людей духом істини. Мореплавці, хрестоносці, проповідники йшли в невідоме, спираючись на Руку Божу. А коли світ скочувався в болото ідолопоклонства, в тенета церковної рутини, приходили нові сміливці, апостоли-реформатори і продовжували, здавалося б, утрачену висоту.
Хіба не чудом було навернення наших предків з дороги війни — «Іду на ви» — на дорогу Київського благочестя? Войовничі запорожці будують похідні церкви з образом Пресвятої!
Важко уявити собі перетворення войовничих вікінгів, що покинули свого природного бога Одіна задля високої віри в Царство не вид світу сього!
Так само, як важко в нашому темному і жорстокому світі уявити силу, що проявляється в немочі, й перемогу, що виявляє себе в прощенні.
Служителі кліру часто посилаються на довіру народу до церкви і самі дивуються: на чому тримається довіра, коли церковні лицедії грають грубі політичні ролі й різнять народ замість об’єднувати? А виявляється, народ глибше розуміє церкву як цитадель духу і як вівтар очищення.
От і дивуються мудрі світу нашого, що християнство — єдина «диктатура», що протривала тисячоліття.
Кожна епоха має своїх пророків і віщунів. На мілинах нашого часу віщуни загомоніли про перехід людства в постхристиянську епоху. Не диво: вони втратили дух. Але вони втратили і зір: перед ними порожнеча, наповнена віртуальними вартостями. А над потоками споживацтва пророки нашого часу тихим голосом віщують початок неохристиянської ери.
А десь на високості «хмари ламаються». Благодатна злива настає раптово.
