Закінчення (див. «День» №56, 28 березня 2013 р.)
«УЛАМОК ЕПОХИ «СОВЄТЧИНИ»
Так званим уламком епохи «совєтчини» на політичній мапі незалежної України стала партія, котра декларує свої погляди як соціалістичні у марксистсько-ленінському трактуванні — КПУ. Буде несправедливо замовчати й тему майже містичного перевтілення червоних партійних функціонерів на патріотів, які зараз обіймають не останні за значенням політичні посади.
Одним із перших рішень, ухвалених після здобуття суверенітету, стала заборона Комуністичної партії. Частина партійців тоді утворила Соціалістичну партію України на чолі з Олександром Морозом, політична поразка якої безславна. Втративши більш ніж попередньо здобутих половину голосів (на виборах 2007 р. у порівнянні з виборами 2006 р.) внаслідок слідування амбіціям лідера, та не подолавши прохідний бар’єр, СПУ знайшла свій притулок на сторінках політичної минувшини. Хоча, партію досі не розформовано, і вона брала участь у парламентських виборах. 2012 року її підтримка склала 0,45%.
Щодо комуністів, відхід такого стратегічно важливого гравця з політичної арени був би очевидним програшем у розрізі політичного інтриганства. Компартію на чолі з Петром Симоненком було відновлено вже 1993 року, і вона стала вдало розіграною картою під час кампанії 1999 року, забезпечивши Леонідові Кучмі другу президентську каденцію. Окрім того, носії комунізму часто виконували роль козиря в рукаві конфронтуючих партій. Ностальгічні марення, пропагування антиукраїнських ідей та загрозливі для суверенітету висловлювання щоразу забезпечували комуністам успіх. Окрім того, запорукою перемоги «поборників справедливості» стало й соціально-економічні негаразди в країні. Шматування країни на приватні частини під час розгулу «дикого капіталізму» 1990-х, було своєрідною шокотерапією для людей, у свідомість котрих закарбовували номінальну норму про те, що все належить усім.
Негативну роль у поглибленні соціальної диференціації і створенні прірви між експлуататорами та експлуатованими й недореформованість майже всіх профспілок, які в умовах формальної демократизації так і не змогли перейти від упорядкування робітників в інтересах влади до відстоювання прав трудящих перед державно-олігархічним механізмом. Економіст, член ради підприємців, екс-керівник групи радників НБУ Віктор Лисицький вважає, що існуючі в Україні профспілки абсолютно не дієві. «У радянські часи профспілки мали широке коло повноважень: вони розподіляли житло, призначали лікарняні, врегульовували питання відпусток тощо. Також вони піклувалися про дотримання техніки безпеки й займалися охороною праці. Усе це слугувало заохоченням для вступу людей до цих організацій», — відмічає фахівець. За його словами, профспілковий рух на підприємствах, що існують вже десятиліттями повністю занепав, а у нових компаніях, досить масштабних галузях, профспілок немає взагалі. Експерт наголосив, що профспілки є сегментом громадянського суспільства і навіть у часи комунізму він працював. «Насамперед, самі бізнесовці, власники підприємств, зацікавлені у тому, щоб профспілки існували і були дієвими: для них це — канал спілкування з широкими масами працівників. Однак вони цього не розуміють» — підсумував Лисицький. Окрім небажання влади порозумітися із громадою шляхом співпраці з профспілками, на думку експерта, причина недієвості останніх полягає і у втраті людьми здібності до самоорганізації, адже за радянської епохи союзи робітників були повністю підконтрольні партії. «Професійна, планомірна робота зі спілками такого штибу допомогла б будь-якій владі укріпити свої позиції в суспільстві», — додав він.
Партій із соціалістичними вподобаннями було чимало, і всі вони мали спільний знаменник — декларативність поглядів. У Верховній Раді ІІ скликання п’ять партій лівого спрямування, без врахування комуністів, здобули третину преференцій делегованих представникам політичних сил. Більшість депутатів тоді були позапартійними. У наступній Раді підтримка соціалістів та соціал-демократів збільшилася вдвічі — вони отримали половину мандатів. Період з 1998 р. по 2002 р. став останнім у історії їх успіху. До складу парламенту, каденція якого тривала до 2006 р., увійшли дві партії, які декларували ліві погляди, здобувши 53 мандати. На виборах вищого представницького органу держави IV скликання, соціалісти, представлені СПУ, здобули 33 мандати. Вчинок лідера лівої партії, який тодішні керманичі охрестили «зрадою» (Мороз порушив угоду з «Нашою Україною та БЮТ про створення коаліції), остаточно перекрив шлях соціалістів до парламенту. Принаймні так здається.
Декоративна перебудова політичної системи призвела до панування ідеологічної вакханалії. Загалом, у повсякденній політичній лексиці слово «ідеологія» здобуло різко негативне забарвлення, а у партійному контексті фактично перетворилося на анахронізм. З кожним наступним роком демократичного поступу в Україні, розібратися у орієнтації партій стає усе важче.
Так, наприклад, у графі «ідеологія партії» сили, політичне минуле якої пропорційне її мізерному відходу, «Наша Україна» — порожнеча. Її поплічниця, а опісля головний ворог «БЮТ» до недавнього часу відносив себе до соціал-демократів, які є частиною лівого руху. Після 2006 року партія чітко позиціонує себе як правоцентристська «народницька» партія, член Європейської народної партії. В Європі ж вона не забуває про проблеми соціальної справедливості, пропонуючи інакші методи їх розв’язання: не «все взяти та поділити», а «створити нові робочі місця» та «заохотити багатих до благодійності та інвестицій в соціальний капітал». Партія регіонів декларує центристську позицію, погляди «УДАРу» ще й досі знаходяться у стадії розробки, а от партія «Свобода» може слугувати прикладом політичного оксюморону. Депутати останніх наголошують на націоналістичних підвалинах власної партії, але, водночас, є прихильниками соціальної справедливості. Такі політичні переконання є характерними для постколоніальних країн. Коментуючи це питання, свободівці відказують, що вони проти марксистських ярликів, тобто поділу ідей на ліві та праві.
ПІСЛЯМОВА
Політолог Михайло Басараб відзначає, що соціологія перманентно вказує на те, що запит на ліві сили в Україні існує, однак прихильники цивілізованої лівої ідеї не мають можливості проголосувати за партію, яка відповідала б цій ідеї. На думку політолога, прихильниками лівих і лівоцентристських стала б досить велика частка інтелігенції та молоді, зокрема й україномовної.
Розчаровані у ліберально-демократично-олігархічних партіях українці шукають певну віддушину у радикальних правих чи квазілівих партіях. «Одною з причин зневіри людей в українських партіях є те, що в умовах відсутності ідеології, політичні сили створюють враження бутафорських утворень, які не здатні виконувати свою соціальну роль», — констатував експерт.
Причиною таких процесів у вітчизняній політиці Басараб вважає деідеологізованість партій, незалежно від їх забарвлення, та переслідування політичними діячами короткострокових, меркантильних та досить цинічних цілей. «Жодна політична сила не пропонує світлу ідею, спираючись на яку можна було б витворити парадигму суспільного розвитку», — сказав він.
Незважаючи на те, що політичні рішення та спосіб життя більшості керівників КПУ, обраних до ВР, не витримує критики, спотворене сприйняття лівої ідеї у суспільній свідомості обернулося різким зростом підтримки Компартії. В той час, як вибори 2007 р. принесли комуністам трохи більше 5% голосів, минулорічне обрання продемонстрували, що підтримка зросла майже втричі. Наразі, комуністи монополізували ліве політичне крило, пропагуючи нечувані у сучасному демократичному та глобалізованому світі гасла. Зважаючи на європейський досвід та політично-ідеологічний запит людей, поява потужної лівої або лівоцентристської сили може стати не лише черговим пазлом для розбудови демократичної України й наближення її політичного життя до європейських стандартів, а й панацеєю від старих лівих — комуністів.
