У № 76 «День» уже повідомляв, що в Києві відбувся VI з’їзд Національної спілки кінематографістів України. Було підбито підсумки роботи Спілки за останні чотири роки, обговорено проблеми розвитку кіногалузі. Головою Спілки уже на другий термін обрано кінокритика, кіносценариста Сергія Тримбача. Постійного, до речі, автора газети «День».
— Пане Сергію, що означають для вас цифри голосування на заїзді: «за» — 401, «проти» — 14?
— Це оцінка зробленого, мною та всіма, хто працював у Спілці. Однак я не настільки самовпевнений і розумію — відсутність конкуренції є прикрим знаком. Немає охочих зайняти крісло спілчанського голови. От якби його зарплата була такою, скажімо, як у народних депутатів — тоді, мабуть, охочі з’явились. А так — за що, мовляв, боротись? За радянських часів голові Спілки майже автоматично забезпечувався депутатський мандат, він ставав членом чи кандидатом у члени ЦК, йому було гарантовано соціальні блага. Нічого цього нині й близько немає. Та й не треба! Усе ж таки це громадська організація, і тут люди мусили б працювати не за блага якісь, а за честь мундира, за те, щоб у нашій країні кінематограф повертав собі втрачені позиції в культурі.
— Ви вірите в те, що це можливо?
— Вірю. Звичайно, повернення до формату радянських часів неможливе, оскільки неможливе реформування за соціалістичними і соцреалістичними лекалами. Та й сам світ культури змінився, багато в чому невпізнаванно. Раніше кінотеатральний показ не мав конкуренції, навіть телебачення було не надто цікавим. А нині... Кількість аудіовізуальної продукції виросла в багато разів, на задоволення потреб масової аудиторії робиться все — тільки встигай повертатися. В інтернетівському «супермаркеті» є все, чого тільки душа забажає.
— На з’їзді був цікавий момент, коли з десяток молодих кінематографістів вийшли на сцену і сказали: ось ми, ми прийшли, ми є. Не подобаємось? Ну що ж, нам теж не все і не всі подобаються. Один із молодих, режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук сказав, маючи на увазі виступи старших кінематографістів, які вже прозвучали: залишається тільки повісити над сценою Будинку кіно герб СРСР. У залі це викликало в декого мало не істеричну реакцію... Що, між поколіннями залягла така прірва?
— Прірва не прірва, але конфлікт поколінь є! Я вже втомився пояснювати, що це є річчю абсолютно нормальною, більше того — продуктивною для кінокультури. І, до речі, у виступах декого зі старших про це нагадувалося. Олександр Рутковський адресував деяких промовців до французької «нової хвилі», провідників якої дехто називав «батьковбивцями». Сказав і про те, як дражливо ставилися до з’яви молодих у німецькому кіно в 1960-х рр. Володимир Горпенко нагадав українські 1960-ті... Ну, справді, хіба «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка не була таким собі «хуліганством», паплюженням образу радянської України? Таке собі тодішнє «Україно, гудбай!» (назва кіноальманаху молодих, який і був об’єктом критики на з’їзді. — В.Л.). За це й була одразу покладена на полицю, її спробували викреслити з пам’яті. Що в підсумку — ми знаємо: нині це класика нашого кіно. Відтак було дивно слухати виступи деяких наших поважних, сивочолих метрів, які порівнювали фільми молодих колег із «купами лайна», «суцільним очернительством», «демонстрацією аморальності»... До речі, коли хтось особливо педалює тему моралі, виникає мимовільна підозра, що у самого промовця не все гаразд із цим. Відомо ж, хто голосніше за всіх кричить «злодій».
— Тобто за вашою версією з фільмами молодих — жодних проблем, це просто маніфестація нових поглядів на дійсність, нової естетики і поетики?
— Проста річ: нові явища виникають, як правило, не тільки через творення нових кінотекстів, а й через інформаційну вибухову тактику їх просування в масову свідомість. Згадаймо історію кіно, літератури. Як російські футуристи скидали Пушкіна з «корабля современности», а та ж сама французька «нова хвиля» діяла проти всіх правил — порушуючи, скажімо, усталену кінограматику. Поет Михайль Семенко — той узагалі погрожував спалити Шевченків «Кобзар» як такий, що гальмує розвиток української літератури.
Минулого прокатного сезону в Польщі було показано чотири десятки повнометражних фільмів вітчизняного виробництва, вони зібрали 47 мільйонів євро: у перерахунку на наші гроші — півмільярда гривень. В Україні фактично лише картина «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка (декілька інших — це мікроскопічні дози), яка зібрала, як відомо, понад два мільйони гривень. От коли буде зібрано хоча б сто мільйонів у сумі, тоді можна буде сказати, що «процес пішов
До речі, Семенка згадали принагідно. Режисерів фільмів, які увійшли до альманаху «Україно, гудбай!», звинувачують у чомусь схожому до того, що лунало на докору Семенкові: і патріотизму немає, і на Європу, на Захід (чи то пак західні фестивалі) орієнтуються замість того, щоб шанувати «отечественний пейзаж», і цинічні, бо можуть покласти в основу фільму історію жінки, яка заробляє на «сексі по телефону» (дарма, що це історія жінки, яка робить те з відчаю, від бідності). Нагадаю ще дещо з історії. Колись саме високі моралісти домагалися, аби з Довженкової «Землі» вирізали епізоди з оголеною нареченою загиблого героя, із заправкою трактора тощо. Певна зухвалість, викличність у проекті «Україно, гудбай!» справді закладалася — а як інакше, коли хочеш пробудити вітчизняне спляче царство. Та головне, що треба тут сказати — коли я чую, «як сміють показувати те-то й те-то» («секс по телефону» чи ще щось подібне), то мислять на рівні матеріалу для мистецтва, а не самого мистецтва. Бо в мистецтві усе ж свої закони, своя конституція, і моральні норми тут існують у вимірі, який підпорядкований власне художній логіці. Тож відтак те, що є мистецтвом (хоча, звісно, у визначеннях мистецтво — немистецтво зійтися складно), не підлягає суду моралі. Скільки було крику щодо «голої баби» в тій самій Довженковій «Землі», її й вирізали з усіх копій, — і що ж? Геніальна картина — і в ній знов і знов постає на екранному полотні оголений відчай космічного тіла дівчини, котра втратила коханого. Дивно все це пояснювати кінематографістам, та ще таким, у чиєму послужному списку — чимало справжніх мистецьких витворів. Однак, на жаль, доводиться. Це не означає, що фільмам молодих потрібно тільки аплодувати, ні. Просто залишаймося у своїй критиці у сфері саме мистецтва, і все ж варто судити фільми за законами власне мистецькими. Інакше — неминуче політиканство, пустопорожнє моралізаторство, така собі локальна громадянська війна. У виступі на з’їзді я наголосив на небезпеці цього — розломи можуть статися в підвалинах самої Спілки, розірвати її на уламки. Чи хочемо ми цього? Тож варто зупинитися...
— І який же вихід з цих конфліктів?
— Нещодавно спілчанська молодь зорганізувалася в Організацію молодих кінематографістів (подібна була колись, та потім наказала довго жити) на чолі з режисером Русланом Батицьким (йому 27 років). Це об’єднання тих, хто молодший 35 років. Вони почали розуміти, що ніхто, крім них, їх самих не захистить. Серед починань — покази фільмів, а далі їх обговорення. Ми вже запланували обговорення в кінці травня. Такий собі клуб, де все відбуватиметься, хочеться в це вірити, за гамбурзьким рахунком. Спілка повинна бути тим майданчиком, де конфлікти з розряду побутових, міжособистісних мають ставати засобом творення матеріалу нового мистецтва. Де архаїсти і новатори поєднують свої зусилля задля творення нової картини буття. Ми різні, так, але в цьому наша сила і наша віра у відродження кіно в Україні. Тільки дуже хочеться, аби обходилося без політиканства, якоїсь облудності... Бо ж дехто, критикуючи фільми молодих, за справжню мішень тримає голову Держкіно України Катерину Копилову. Мовляв, на що витрачаються державні кошти, вони ж народні. Їх би нам краще...
— На з’їзді чимало йшлося про те, здебільшого критично, якраз про діяльність пані Копилової та очолюваного нею Держкіно. А яким є ваше ставлення?
— Воно є неоднозначним. До речі, на з’їзд прийшли міністр культури Леонід Новохатько, голова парламентського комітету з питань культури і духовності В’ячеслав Кириленко, чиї виступи були цікавими і змістовними. Взаємини керівництва Спілки з обома очільниками культури нині ділові, приязні — такими вони й мають бути. Складніше з Катериною Копиловою. Чимало дражливого, чимало взаємних незадоволень. Що, може, почасти й нормально, адже ми громадська організація і мусимо опонувати державній установі — але тільки там, де справді є підстави для цього. Так, завдяки новому керівництву Держкіно відбулися зміни, переважно позитивного плану. Поява грона молодих імен — найсуттєвіший позитив. Одначе будьмо тверезезими, успіхи поки що більш ніж скромні. Ось коли з’являться перші ознаки взяття кінопрокату — тоді можна буде чимось хвалитися. Простий приклад, для порівняння. Минулого прокатного сезону в Польщі було показано чотири десятки повнометражних фільмів вітчизняного виробництва, вони зібрали 47 мільйонів євро — у перерахунку на наші гроші півмільярда гривень. В Україні фактично лише картина «ТойХтоПройшовКрізьОгонь» Михайла Іллєнка (декілька інших — це мікроскопічні дози), яка зібрала, як відомо, понад два мільйони гривень. От коли буде зібрано хоча б сто мільйонів у сумі, тоді можна буде сказати, що «процес пішов». Поки що він здебільшого стоїть на місці. Найуспішнішим, як на мене, проектом є програма реставрації вітчизняних фільмів, яку реалізує Національний центр Олександра Довженка. Взагалі, приклад Польщі для нас найприйнятніший. Зокрема, йдеться про таку інституцію, як польський Кіноінститут, який діє з 2005 року. Які результати! А головний — польські фільми стали реальним гравцем вітчизняної кіноіндустрії. У Британії, Швеції так само є подібні кіноінститути. Їх очолюють найвідоміші, найавторитетніші кінематографісти. Це реальний приклад взаємодії, співпраці держави і громадських інституцій. Цей досвід варто запозичити. У нас у чинному законі «Про кінематографію» виписано, бодай в одному фрагменті, таку співпрацю: у правлінні рахунку, який має створюватися внаслідок зборів для розвитку вітчизняної кінематографії, половина місць належить уряду, а решта — нашій Спілці. Біда в тому, що немає ще одного закону — про збір.
А загалом не чубитись, не звинувачувати одне одного мусили б ми — Спілка і Держкіно. Варто нарешті подумати про організацію спільного мозкового штурму проблем. Зокрема, варто визначитись із пріоритетами — держава має замовляти саме такі фільми. Не буквально, а якісь проблемно-тематичні зони. Соціальне кіно мусить бути, і це, як сьогодні показує світовий досвід, як правило, доволі жорсткі артхаусні стрічки. Вони важливі, але погоди в прокаті, кіноіндустріїї не роблять. Потрібен власний мейнстрім, свій український маскульт... Потрібна програма стратегії розвитку галузі, і вона формується, наскільки я знаю, та тільки довго і здебільшого десь там, за лаштунками. Потрібні солідарні зусилля — держави і громади. Наша Спілка готова до такої співпраці.
