У це майже неможливо повірити, але після 14-річного розколу два уламки колись єдиного Народного руху України знову збирають докупи. За підсумками нещодавнього травневого з’їзду, НРУ й УНП домовилися про створення єдиної політичної сили з довгою назвою — Народний рух України (Українська народна партія «РУХ»). Основою для її формування стане НРУ, куди запропонували вступати (чи повертатися?) членам УНП. Крім того, «РУХ» закликав гуртуватися довкола себе й інші патріотичні сили, зокрема Конгрес українських націоналістів та Українську радикальну партію, реальний вплив яких на процеси в державі мінімальний. Однак возз’єднаних рухівців це не бентежить, плани в них амбітні: в найближчому майбутньому вони мають намір «створити в Україні потужну правоцентристську політичну силу, яка в перспективі стане правлячою (!) і скерує державу на єдиний ефективний правий шлях виходу з системної кризи, в якій Україна перебуває останні 20 років».
Мета, звісно, чудова й шляхетна, проте її здійснення навряд чи до снаги «РУХові», адже за останні майже півтора десятиліття класичний націонал-демократичний табір занепадав, фрагментувався і розчинявся в потужніших проектах. Самостійної ролі на політичній сцені він уже давно не відіграє — на відміну від 90-х. На початку 2000-х років НРУ й УНП ввійшли до мегаблоку «Наша Україна», провели в парламент кілька десятків своїх депутатів і 2005-го навіть створили власні маленькі фракції, але через гонор не захотіли ставати під стяги нової пропрезидентської партії Народний союз «Наша Україна». Чого коштує така принциповість, суспільство побачило на виборах до Верховної Ради 2006 року.
НРУ Тарасюка на правах молодшого партнера знову скооперувався із ющенківською НУ і потрапив на Грушевського, а УНП Костенка шукала прихильності виборців у блоці з Плющем, за який проголосувало аж 1,87% українців. 2007 року, під час дострокових перегонів, обидві партії здобули представництво у ВР, але лише завдяки участі в мегаблоці «Наша Україна — Народна самооборона». У парламенті VІ скликання націонал-демократія продовжила занепадати. Одна частина НРУ (Тарасюк, Чорноволенко, Коваль) почала дрейфувати в бік БЮТ, друга (Кендзьор, Стойко) — пішла в нову партію «За Україну!» Кириленка, прихопивши туди із собою дещицю рухівського духу, як метафорично висловився один нардеп. Не менш цікаво поводилася й УНП, яка 2008-го дала кілька голосів для формування коаліції, але повністю в неї не ввійшла, постійно торгуючись із проурядовими силами за преференції.
Не менш виразно синдром мікрогетьманства націонал-демократів виявився на президентських виборах-2010: не маючи реальних шансів на перемогу, Юрій Костенко все одно став кандидатом і здобув 0,22% (1999-го — 2,17%), при тому, що патріотичному сегменту було представлено популярніших Юлію Тимошенко, Арсенія Яценюка, Віктора Ющенка, Олега Тягнибока. Ця ситуація дещо нагадала 1991 рік, коли за найвищу державну посаду з Леонідом Кравчуком змагалися відразу п’ять (!) вихідців із опозиційної до комуністів Народної ради: В’ячеслав Чорновіл (23,27%), Левко Лук’яненко (4,49%), Володимир Гриньов (4,17%), Ігор Юхновський (1,74%) і Леопольд Табурянський (0,57%). Натомість досвід коаліції «Сила народу» 2004 року продемонстрував протилежну тенденцію і засвідчив, що вгамування амбіцій дає позитивний ефект.
Під час парламентської кампанії-2012 УНП укотре зблокувалася із НУ і КУН в Союз патріотичних сил на базі НУ, який начебто репрезентував справжню українську альтернативу на противагу «удаваній» Об’єднаній опозиції «Батьківщина», куди, до речі, влився НРУ. Результати перегонів стали промовистим свідченням краху електоральної підтримки націонал-демократів, оскільки СПС Ющенка — Костенка набрав 1,11%, розмістившись у «турнірній таблиці» між партією Наталії Королевської «Україна — вперед!» (1,58%) та Радикальною партією Олега Ляшка (1,08%). НРУ за списками «Батьківщини» й у мажоритарних округах провів лише трьох депутатів.
Ці «здобутки», однак, нічому не навчили уламки Руху, які перетворившись на доволі маргінальні політсили (хоча й із легендарною історією), продовжують удавати з себе потужних гравців і декларувати амбітні завдання. За словами Івана Зайця, об’єднання НРУ й УНП «покладе початок подальшому процесу консолідації всієї національної демократії в позапарламентську опозицію», яка, запевняє екс-нардеп, «не є викликом парламентській опозиції». Наведена думка доволі полемічна, оскільки її не підтримують навіть у частині середовища самого НРУ, представники якого в парламенті входять у фракцію ВО «Батьківщина» і вважають, що консолідація демократів має відбуватися саме на її платформі, зокрема шляхом вступу туди на індивідуальній основі. Створювати ж ще одну структуру — значить розпорошувати голоси опозиції, де також є «УДАР» і «Свобода», й таким чином підігравати владі, котра на тлі невпинних чвар опонентів видається ледь не монолітом та вміло користається їхньою слабкістю: бачите, які вони — навіть між собою не можуть домовитися, і ці люди збираються керувати державою?
Усе це треба добре розуміти нинішній Об’єднаній опозиції, що також готується до масштабного процесу злиття й поглинання (невдовзі у «Батьківщину» мають влитися «Фронт Змін», партія «Реформи і порядок» та, можливо, НРУ), їй слід уникати помилок своїх недалекоглядних колег. Інакше — вона теж опиниться на узбіччі політичного життя й поглибить і без того значне суспільне розчарування в демократах та демократії.
ІНША ДУМКА
Борис ТАРАСЮК, народний депутат фракції «Батьківщина»:
«Створення додаткових опозицій і множення кандидатів на посаду Президента — це те, що потрібне нинішній владі, а не українському народові. Тому особисто я виступаю проти того, щоб легендарний Народний Рух дозволив втягати себе до відвертої авантюри, яка не працюватиме на користь українській справі, а — навпаки — прямо їй суперечить» (interfax.com.ua)
