Сьогодні, в День журналіста України, я би повторила кілька банальних речей. І хай мене назвуть занудою – але ці речі треба буде повторювати ще не раз. Поки пишучий, знімаючий, фейсбучачий, твіттеруючий народ – а журналіст тепер майже кожен – почує їх смисл і почне вирізняти, виділяти й насичувати кольором відтінки в загальному сірому.
І краще взяти собі у спільники Адама Міхніка, й сказати його словами. Я вже доросла, ніби й сама багато вже сформулюю, але ретельно записала собі за ним у зошит на Львівському медіафорумі. Бо все цінне треба записувати – колись знайдуть! (Так вчили мене колись ще в минулому тисячолітті мої журналістські вчителі).
Й оскільки сьогодні отримала першим привітання з жартівливим побажанням нам усім, журналістам, отримувати гідну матеріальну винагороду за труди праведні, то з цієї Міхникової цитати й почну: «Журналістика – це бізнес-план плюс місія. Місія без бізнес-плану – це башта зі слонової кістки, а бізнес-план без місії – це цинізм».
Пан Адам не вдавав із себе ідеаліста, який гидує грошима, – не казав: ах, фууу, птахам гроші не потрібні! Хоча, коли його газету вивели на біржу, і він мав тримати понад третину її акцій – Міхнік відмовився і зараз пояснює це так: «Правда не має ціни. Мене тепер не зможуть звинувачувати, що підкупили».
І далі я записала собі його дуже симпатичні слова, що в будь-якій суперечці звучатимуть тихо, але неспростовно: «Ми маємо бути відданими «журналістській клятві Гіпократа»! Це наївно? Лікар не може лікувати безкоштовно – адже ліки теж мають ціну! Так! Але цими ліками людей мають ЛІКУВАТИ! Так само й інформація має ціну! Зрозуміло, до чого веду? Наше сумління, совість – мають ціну дорожчу за гроші всіх олігархів!
Найважливіша банальність – відповідальність. За слово, яке пишеш, за слово, яке може вбити. А передусім – за клімат, який створюємо в суспільстві! Якщо ми пропагуватимемо неякісні дискусії, пропагуватимемо неякісних, вторинних персонажів і їхні тарганячі перегони, їхні куці думки, – ми створюватимемо такий стан, такий настрій, таке життя тих людей, що споживатимуть це з наших рук, мікрофонів, екранів...
Ще важливо – безстрашно йти всупереч суспільній думці, якщо вона підтримує брехню. Але при цьому формулювати свою думку, вдягнувши на себе окуляри всіх учасників дискусії. Що робити, коли й сам розгубився? Читати пораду Єжи Слонімського: «Як ви втрапили в складну ситуацію, не знаєте, як розібратися, як себе повести – на всякий випадок вчиніть так, як повелася би просто порядна, вихована людина». Це – просте й надійне журналістське кредо.
Сьогоднішні вітчизняні інформаційні «акули» є різні – вони рискають, вони не втомлюються опинитися одночасно в кількох протилежних місцях, вони справді мають очі, що горять, – і я дуже ціную це! Але спитала в багатьох – і вони говорили, що не бачать сенсу в «не нашкодь», вони казали, що коли дізнаються про когось щось добре, то не напишуть про це – а смисл?..
Наш «клімат» потроху стає задушливим, тхне пластиковими відходами думок та ідей, які ніхто не прибирає з узбіч щоденної дороги, якою щоранку виходимо в життя... На наших екранах щодня витягають з рукава кроликів самі ж кролики, країна, кохана наша, здається бридкою й безнадійно непотрібною – і ніби ніхто з тих, хто читає це і вважає себе розумною людиною, не живе й не мислить, і не любить, і не пише, і не будує, і не відкриває нові зірки...
Ще одну «помічну банальність» на цей випадок записала від Міхніка: «В Україні буде регрес, будуть ще вирівнюватися ЗМІ, будуть ще несвободи... Але Україна вже перейшла на другий берег річки. Її шлях у доброму напрямку, хоч він вузький – можна впасти в прірву».
В День журналіста пишу до всіх, хто бреде над прірвою: як раптом що, як раптом стане страшно чи неясно – давайте поведемося, як порядні, виховані люди... Воно одразу попустить.
Ольга Герасим’юк
