У перебігу дискусій на соціально-політичні теми, які точаться останнім часом в українських ЗМІ, виокремилися дві взаємовиключні — на перший погляд — тенденції. Виявилися вони й у деяких публікаціях на сторінках «Дня». І не могли не виявитися — адже йдеться про загальнонаціональний концептуально-теоретичний розмисел, чи, як модно говорити, дискурс.
Одна група авторів із більшою чи меншою послідовністю атакує вітчизняних політиків за примиренство, угодовство, а то й капітулянтство. При цьому головними носіями цих негативів називають прихильники лібералізму та націонал-демократії як у нинішніх, так і в минулих, міжвоєнних формах (які побутували на Західній Україні під польською владою). Забагато, на думку прихильників таких настанов, виявляли й виявляють українці під проводом лібералів та націонал-демократів м’якосердя та толерантності до відвертих і прихованих ворогів української нації, чим ті й успішно користуються.
Щодо цього згадують передусім Харківські угоди, скандальне «мовне законодавство», постійні порушення владними силами Конституції та законодавства у свої інтересах, демонстративні виступи депутатів Партії регіонів у Верховній Раді російською мовою тощо. Отже, ставиться питання: чи проголошені в умовах фактичної окупації заклики до проукраїнського середовища бути ще більш моральним та толерантним не обернуться додатковим чинником його бездіяльності, безсилля й, у підсумку, — остаточної катастрофи? Чи не є більш придатним у сучасній ситуації досвід тих народів, які за умов ворожого наступу переймалися націоналістичними почуттями, ідеями безкомпромісної й не завжди моральної боротьби?
Висновок публіцистів із подібними поглядами неважко вгадати: найдієвішою політичною силою сьогодення є радикальні українські націоналісти, котрим, мовляв, немає про що дискутувати з відвертими ворогами всього українського чи людьми, які виступають за втягування України в якісь глобалістські, універсалістські структури, що розмивали б ідентичність українців. Тож усі свідомі українці повинні об’єднатися навколо цих сил, а ліберали та націонал-демократи — визнати свої помилки, свою відповідальність за те, що коїться зараз з нами, і покаятися за це перед народом.
Наче протилежні погляди висловлюють інші публіцисти. Вони не менш запекло критикують чинну владу, але звинувачують її в дещо інших гріхах: масових порушеннях прав людини, відсутності свободи слова, зверненні до тоталітарних методів управління державою — і, знов-таки, в систематичних порушеннях Конституції. Що ж стосується опозиціонерів, дії, або, точніше, бездіяльність яких призвела до такого стану справ, то передусім називаються радикальні націоналісти (на яких прихильники першої тенденції покладають усі надії), а також... ліберали та націонал-демократи. Тільки до числа їхніх провин дописують небажання підтримувати права сексуальних меншин, а то й пряму ворожнечу до них, небажання боротися з капіталізмом, від якого, мовляв, усе зло, та неувагу до загрози фашизму з боку певних опозиційних сил, які не дають діяти борцям за новітній соціалізм.
За такого розкладу на роль головної, справді опозиційної, сили висуваються нечисленні ліворадикальні політичні групи, які діють під гаслом: «Геть фашизм, геть капіталізм». Мовляв, тільки ліві політичні угруповання здатні протистояти загрозі диктатури (деякі публіцисти при цьому твердять, що праві політики органічно налаштовані на зраду, капітуляцію перед авторитарним режимом, втечу з поля бою). Проблеми ж національного розвитку України в цьому дискурсі перебувають або на задньому плані, або взагалі відсутні — якщо не прямо заперечуються: мовляв, національне прямо суперечить європейській інтеграції та глобальним процесам...
Як видається, обидві окреслені тут у їхніх головних рисах теоретичні позиції (що є основою певних практичних дій) по-своєму, але в основі десь дуже по-схожому однобічні. Бо ж насправді вони ігнорують засадничі риси української дійсності — водночас і посттоталітарної, й постколоніальної.
Річ у тім, що замістити радянсько-постколоніальні ментальні, культурні та політичні стереотипи, які досі домінують (не без допомоги зовнішньої пропагандистської машини), можна тільки справді сучасною національною ідентичністю. А це ніде й нікому не вдавалося без допомоги «ферменту» націоналізму. Адже націоналізм — це широкий спектр ідеологій, в основі якого пріоритетом є визволення певної нації та ствердження її національних інтересів. Власне, націоналізм, за визначенням Короткого оксфордського політичного словника (до речі, перекладеного й надрукованого ще на початку 2000-х в Україні), є почуттям патріотизму, раціонально переформатованим і перетвореним на програму політичної діяльності.
Можуть бути ліві націоналісти, можуть бути ліберальні (хоча й не так часто), можуть — праві (як «звичайні» консерватори, так і праві радикали). Багато хто помилково, як на мене, ототожнює націоналізм виключно з правою ідеологією. Але ж права ідеологія в багатьох своїх виявах об’єктивно несумірна та несумісна з будь-якою постколоніальною реальністю, не лише українською! Адже панівні позиції в постколоніальному суспільстві посідає або капітал колишньої метрополії, або тісно пов’язаний із ним місцевий компрадорський капітал (чи треба детально розповідати про їхні українські різновиди?). І саме з компрадорським капіталом слід вести непримиренну боротьбу, зокрема заради національних інтересів. Бо ж головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок діяльності й приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий же зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних зі збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу. Перший росте не лише за рахунок росту експорту, а й (головним чином) за рахунок наявності масового внутрішнього платоспроможного попиту, тобто зростання всенародної заможності. Для другого ідеал — це великі (й сховані від держави) гроші за експорт низькотехнологічної продукції плюс специфічне населення з пріоритетами на кшталт: багато пива та видовищний футбол.
Компрадорський капітал за своїм єством є хижацьким. І якщо не витіснити компрадорський капітал на маргінес, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного та культурного розвитку. Ба більше: вона може «впасти» в соціально-історичну «прірву», у т. зв. четвертий світ, де йдеться вже не про навздоганяльний розвиток, а про збільшення дистанції, яка відділяє цю державу від передових країн.
І проблема тут не в етнічному походженні «флагманів» великого капіталу, на чому акцентує питання чимало публіцистів праворадикальних поглядів, а в їхній укоріненості (є такий соціологічний термін, ба більше — ця укоріненість чітко вимірюється за допомогою конкретно-соціологічних досліджень) в українську дійсність. На жаль, склалося так (це — окрема й складна тема), що бізнес-середовище з самого початку України будувалося за принципом, про який мені розповів колись один західноукраїнський підприємець середньої руки: «Коли людина стає бізнесменом, вона перестає бути українцем». А не хоче перестати — заблокують і розтопчуть. Винятки, звісно, існують; є сфери, в яких українцем залишитися-таки можна (скажімо, книговидання). Проте загальна норма така, що в підсумку до Києва знані меценати везуть із Заходу найекстравагантніші вибрики постмодерного поп-арту, тоді як геніальний український художник Іван Марчук їм нецікавий, чи не так?
І, звісно, праві політичні погляди зовсім не означають капітулянтства перед диктаторськими режимами, відмову від демократії та нехіть бачити соціальні проблеми. Нагадаю лише про Вінстона Черчилля та Шарля де Голля, а з українських діячів — про В’ячеслава Чорновола та Петра Григоренка. З другого боку, коли Сталін двічі намагався завоювати Фінляндію, однією з провідних політичних сил, яка організовувала опір головному кремлівському «антифашистові» на урядовому та суспільному рівнях, була соціал-демократія...
Інакше кажучи, представники лівого та правого ідейних таборів, якщо зважати на виступи їхніх речників у ЗМІ, відверто страждають на однобічність, на спрощення, що змушує їх ігнорувати досвід української та світової історії й орієнтувати практичні дії відповідних політичних сил у не надто правильних (назвімо це так) напрямах. Тим часом Україні конче потрібен повноцінний політичний спектр: і праві сили (з цим не так погано), і ліві (з цим наразі вельми складно). Але все буде, якщо для початку припинити спрощувати...
