5 червня (за офіційною версією — 10 червня. — Ред.) в Україні не було приспущено державних прапорів, не розвівалися чорні стрічки на знак жалоби і величезної історичної втрати. Адже в цей день далекого 1775 року Російська імперія знищила українську вольницю — Запорозьку Січ. Багато води за цей час витекло в синє море...
«А онуки — їм байдуже, панам жито сіють!» Хоча у кожному шкільному підручнику з історії, починаючи ще з радянських часів, цю трагічну подію обов’язково згадують ще й у негативному контексті. Допоки до «ліквідації Січі» ще не дібралася злочинна рука головного цензора з Міносвіти, кожен українець мав би знати і пам’ятати цю сумну сторінку нашої історії. А головне — зробити правильні висновки з минулого.
Запорозьку Січ було зруйновано згідно з маніфестом російської імператриці Катерини ІІ, що вирішила ліквідувати останній форпост української самостійності. Однак навіть за радянських часів на території України ніхто не наважувався встановлювати пам’ятники тій, яка «доконала вдову-сиротину». Проте вже у незалежній Україні монументи московській цариці таки відкрили в Одесі (27.10.2007) і Севастополі (15.08.2008). Носяться з подібними ініціативами в Дніпропетровську, Луганську, Кременчуці на Полтавщині, Мелітополі Запорізької області. Вражає, що пам’ятники імператриці почали з’являтися не в часи промосковського Л. Кучми, а за начебто українського президента-патріота В. Ющенка. В Одесі пам’ятник поставили при прем’єрі В. Януковичу і міському голові Е. Гурвіцу (тепер народний депутат від партії «УДАР»), у Севастополі — вже за урядування Ю. Тимошенко, при міському голові В. Саратову (при Януковичу став головою Севастопольської міськдержадміністрації, а згодом керівником Національної комісії регулювання ринку комунальних послуг). Пам’ятники, звісна річ, ставлять не просто так для увіковічення, а на добру згадку. Виходить, для прихильників ідеї встановлення пам’ятників Катерині ІІ ліквідація Запорозької Січі є шанованою і бажаною подією. Тоді що вони роблять на керівних посадах у незалежній Україні? Адже сучасна Україна без історичної легендарної Січі є немислима. Ми ж бо — козацька нація!
Повчальним з цієї історії є і такий факт. Коли козаки довідалися про наміри москалів ліквідувати Січ, у Петербург до цариці було відправлено послів. Та поки послам задурювали голови всілякими перемовинами та затягували час, царське військо уже обступило всі козацькі паланки, де жили батьки, жінки і діти січовиків, та й саму Січ Запорозьку. Козаки були готові дати відсіч москалям і, якщо судилося, полягти в бою за волю. Водночас Січовий Архимандрит отець Володимир Сокольський почав просити, аби не проливали крові християнської та з надією на Бога покоритися його волі (забув сердешний як «голодна вовчиця» загарбала в Україні церковні та монастирські землі, а митрополита Арсенія Мацієвича 1764 року замурувала живцем у Ревельській фортеці за проклинання церковних злодіїв).
Проте заклик священика таки вгамував найбільш завзятих запорожців, і старшина з хлібом-сіллю пішла до московського генерала Текелія, сподіваючись, що покірністю задобрить царський уряд. Москалі посланців прийняли як завжди — з розпростертими обіймами. І наслідок як завжди: 86-річного кошового Петра Калнишевського заслано у Соловецький монастир на Білому морі (у вузькому і низькому льосі без вікон без дверей пробув тут 25 років і помер у віці 113 літ); військового писаря Івана Глобу заслано на Сибір в Білозерський монастир (помер 1790 року); військового суддю Павла Головатого заслано у Тобольський монастир; полковників Чорного, Кулика, Пелеху і Порохню, курінного отамана Головка і багато іншої старшини запорозької запроторено до різних фортець та казематів, де вони і закінчили своє життя.
Події наступних двох століть лише підтвердять віроломність і підступність москалів та намір бути великими чужим коштом.
Тому з відстані 238 років залишається дивуватися, як українці досі вірять московським байкам про дружбу. Чому і далі, як жаба в пащу удава, лізуть в «Русский мир», чому хочуть у Митний союз чи Союз Євразійський, чому вживають чужу мову?
