Учора минув рік, як відійшла у Вічність правозахисник, поетеса, культуролог, громадський діяч, шістдесятниця, в’язень брежнєвських таборів Ірина Калинець (6.12. 1940 — 31.07. 2012).
Згадували цього дня Ірину Онуфріївну не лише рідні — на поминальний молебень у храм Святої Трійці, звідки й провели в останню путь пані Ірину, прийшли її друзі, побратими, громадські діячі, депутати обласної ради, пересічні львів’яни... Опісля заупокійних богослужінь у церкві відбулося покладання квітів на могилу — на полі почесних поховань на Личаківському кладовищі.
Ірина Калинець була діяльним учасником когорти львівських шістдесятників — художників, поетів, громадських діячів; публікувала у пресі вірші; товаришувала з дисидентами Валентином Морозом та В’ячеславом Чорноволом. 1970-го підписала протест дев’яти громадян Львова проти арешту Валентина Мороза, згодом — інші протестні звернення. 1971-го разом із В’ячеславом Чорноволом і Василем Стусом поставила підпис під декларацією про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої, який став першою правозахисною організацією в Україні. 1972 року була заарештована і засуджена до шести років таборів суворого режиму та трьох років заслання.
З 1987-го Ірина Калинець бере найактивнішу участь у пробудженні українського культурного та громадського життя Львова, русі за відродження УГКЦ, створенні Товариства української мови, «Меморіалу», Народного руху України.
Попрощатися з Іриною Онуфріївною Калинець 2 серпня 2012 року прийшли сотні людей.
Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка», котрий 1992 року заснувала Ірина Калинець:
— Минулого тижня, фактично у переддень річниці відходу у кращі світи Ірини Калинець, її чоловік подарував мені сьомий том творів Ірини Онуфріївни «Без заборола». Такою вона пройшла життям... Колись Папа Іван Павло ІІ сказав: «Скільки мучеників пройшло і проходить тобою попід Золоті Ворота, Вкраїно мого подиву...» Ця цитата ввійшла до восьмого тому книжки Ірини Калинець, яка має таку ж назву — «Попід Золоті Ворота». Оцю дорогу Ірина Калинець обрала свідомо і нею пішла. Але вона ніколи не відчувала себе отим мучеником, тому що мала те, чого не має більшість із нас — відчуття повної свободи. У найважчі для неї роки — і коли була за ѓратами, і у зоні — завжди була вільною. Вона була вільною і у роки незалежності України. Ніколи не йшла на компроміс із власною совістю. І це, власне, є для мене найціннішим — уміти мати свою позицію і ніколи їй не зраджувати. Найдорожче слово, котре втілювалося у вчинках, книжках, прозових творах, публіцистиці, наукових працях... — Україна. Основна ідея, основний чин її життя — служіння Україні щоденною важкою, чорною працею...
Розгортаю книжку Ірини Калинець: «Давні римляни казали: Мemento vivere — «Пам’ятай про життя». Ми ж скажімо собі: «Пам’ятай про сором». На жаль, перші роки нашої незалежності ввійдуть в історію як роки сорому». Пише Ірина Калинець і про депутатські голоси, куплені за чвертку горілки, і про ідолопоклонство, і про торгашів, і про нещасних керівників держави, чиї жінки нехтували мовою Володимира Великого і Тараса Шевченка, і про перефарбованих борзописців, і взагалі про наші інші реалії... Але тут же вона дає рецепт: «Зараз конче потрібен не так відчайдушний запал, як конструктивна помножувальна діяльність...» І зараз ми всі повинні запрягтися у той плуг і своєю кожноденною, кожнохвилинною працею творити Україну, про яку так мріяла Ірина Калинець.
